Закінчити Кембридж, підкорити Кіліманджаро і… викладати в Україні

Ганна Трегуб «Дзеркало тижня. Україна»  28 травня 2012 15:23  42113346 113728
Закінчити Кембридж, підкорити Кіліманджаро і… викладати в Україні

Він мріяв про політичну кар’єру — ще у 18-річному віці виставив свою кандидатуру на посаду мера Ужгорода, очолював громадську молодіжну організацію «Наше покоління», балотувався в депутати міськради, аж раптом… кудись зник. Як з’ясувалося — поїхав на навчання до США (Каліфорнійський університет), згодом продовжив освіту в Кембриджському університеті. Цариною його дослідницьких інтересів стали соціологія та кримінологія. Саме тоді він створив перше повноцінне англомовне наукове дослідження, присвячене болючим проблемам для сучасної України, яка недавно ухвалила новий Кримінально-процесуальний кодекс — феномену української тюрми та драматичній трансформації пенітенціарної системи в Україні після розвалу СРСР. 

Антон Симкович — один із тих (поки що, на жаль, небагатьох) молодих людей, хто, здобувши освіту й захистивши дисертацію у престижних західних університетах, повернувся в Україну. Нині він — викладач кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія». Отож, гадаємо, розмова з молодим науковцем може бути цікавою для читачів нашого тижневика.

— Пане Антоне, ви навчалися в трьох різних країнах — Україні, США та Великобританії, отож можете порівняти їхні освітні системи, виокремити їх особливості. Чим викладач середнього американського/британського університету відрізняється від викладача середнього українського вишу?

— Як на мене, різняться не так системи освіти, як суспільства, попит на освічених людей. Оскільки Україна за теперішнім рівнем розвитку чимось нагадує Америку доби золотої лихоманки й Дикого Заходу, у нас невиразно проявляється класичний зв’язок між інтелектом чи працьовитістю індивіда та його матеріальною й особистою успішністю. Соціальний статус українських скоробагатьків, корумпованих високопоставлених правоохоронців та інших «шанованих» і «успішних» людей — того приклад. Рецепт успіху по-українськи — це зв’язки й необтяженість моральними принципами, а не освіченість та наполегливість. Диплом не є мірилом непересічності й інтелекту, а перетворився на фетиш. Третина українських парламентаріїв — кандидати й доктори наук. Українська система освіти повністю комерціоналізована: вона за гроші платників податків і прямі офіційні й неофіційні платежі (хабарі) дає те, на що є суспільний попит — «корочку», за якою майже нічого не стоїть. А на більше немає попиту в українському суспільстві. Тому я вбачаю три основні відмінності між Україною і англомовним Заходом.

Перше — це корумпованість української системи освіти. Від «малювання» оцінок у школі до хабарів в університеті та купівлі дипломів. Друге — мотивація студентів: у нас не так багато молодих людей, які, крім власне «диплома», очікують від університетів і викладачів ще чогось, наприклад стимулювання їхнього розвитку. І третє — зміст освіти. У нас вища освіта мало відрізняється від початкової: це зазубрення і відтворення фактажу. До того ж він часто-густо малокорисний для професійної діяльності, застарілий чи відірваний від реальності. 

Для прикладу, на магістерських програмах, на яких я навчався в США і Британії, студенти зазвичай були сильно мотивовані. По-перше, вони обрали фах, який їм до душі. По-друге, на Заході освіта — розкіш не з дешевих: навчання платне і час від кар’єри чи родини забирає, бо в університеті треба багато працювати. Студент і собі не дозволить марнувати час в університеті, і від викладача не стерпить недбалого ставлення до викладання чи наукового керівництва. Взагалі, на Заході нема такого яскраво вираженого вододілу між студентами і викладачами, принаймні в магістратурі. Семінари — це дискусії, оскільки вища освіта покликана не так дати знання, які в добу швидкозмінності й Інтернету можна отримати самостійно і які можуть застаріти ще до закінчення курсу, а прищепити навички критичного осмислення інформації та її джерел, аналітичність і вміння застосовувати набуті знання та навики в різних сферах діяльності, часто-густо доволі відмінні від основного фаху. Навіть дуже теоретичні речі були підкріплені прикладами з практики. Допомагало й те, що в магістратурі були представники різних культур, а також люди із життєвим досвідом та професійним стажем у різних сферах діяльності. 

Більшість моїх викладачів у Каліфорнії та Кембриджі — дослідники-практики. Переказування підручників — це український досвід. Друга відмінність — відносини субординації. Якщо нас із пелюшок привчають до того, що «начальник завжди правий», починаючи з «викладач завжди правий», то на Заході не соціалізують дітей і молодь у культурі чинопоклонства. Авторитет викладача визначає не посада, а людські та професійні якості. 

— Мабуть, через це у більшості українських вишів між студентами і викладачами пролягає глибока прірва взаємного нерозуміння. Може, саме тому досі в нашій країні організовані, солідарні студентсько-викладацькі акції на захист їхніх прав та спільних цінностей — майже утопія…

 — Не забуваймо, що університет не лише дає практичні й теоретичні знання, а й соціалізує людей, навчає їх, як поводитись у суспільстві, зокрема з владою. Саме тому університети — це далеко не «ринок освітніх послуг». До речі, тут українська влада й уряди США та Британії діють однаково. Вони намагаються применшити роль університетів до кузні кадрів. Університет повинен плекати лідерів суспільства, моральних і громадських провідників. Саме тому в західних університетах велика частина студентів задіяна в різних клубах та гуртках. Поширена культура дискусій та дебатів, постійно відбуваються протести чи лобістські заходи. Я неодноразово брав участь у демонстраціях, на яких поруч стояли мої викладачі — не за рознарядкою, а за покликом сумління. Також багато викладачів є членами дорадчих органів, консультують державні й недержавні організації, дають коментарі ЗМІ. Університети стимулюють волонтерство серед студентів. Стояти осторонь суспільних проблем для них неприйнятно. 

— У Кембриджі навчаються студенти з різних країн світу. Де працюють ваші однокурсники? Яким чином інші країни заохочують своїх найталановитіших студентів після закінчення навчання повертатися на батьківщину? 

 — Більшість моїх кембриджських однокурсників повернулась у свої країни, частина ще закінчує свої дисертації. Деякі переїхали в треті країни. Здебільшого держави особливого нічого не роблять задля запобігання «відпливу умів». Студенти, яким національні уряди оплатили навчання за кордоном, мають контрактні зобов’язання. Решта повертається, бо знає, що з кембриджським дипломом особливих проблем із кар’єрним зростанням у рідній чи будь-якій нормальній країні вони не матимуть. 

Українці не повертаються з низки причин. По-перше, у нас освіченість не цінується. Більше того, я намагаюсь не афішувати свої закордонні студії, бо часто відчуваються ворожість та заздрість. По-друге, закордонний диплом в Україні треба підтверджувати. І ця процедура нострифікації коштує грошей і часу, а головне — особливих переваг не дає. По-третє, Україна є доволі безперспективною країною. 

— У якому сенсі? 

 — Безперспективною саме через толерування існуючого стану речей народом. Людина, яка повернулась із провідного західного університету, вже ніколи не зможе стояти осторонь або мовчки спостерігати, вона буде приречена діяти і намагатися щось змінювати. Але її може змести й розчавити система, часто —руками простих українців. Як не прикро, «поверненці» часто-густо стають «чужими серед своїх». Люди не бажають повертатися до України не через низькі зарплати або гіршу матеріальну базу університетів, а тому, що звичайна порядна людина в цій країні — ніхто. 

— Як випускник одного з найпрестижніших університетів світу, ви маєте реальну можливість обрати для роботи країну з високим рівнем життя та оплати праці. Натомість ви повернулися до України. Чому?

 — Нomo sapiens — істоти не завжди раціональні (сміється).

Мене неодноразово про це запитували. Якось, ще будучи в Кембриджі, я відповів, що не можу довго перебувати поза Україною. Західна правильність і передбачуваність, зрештою, набридають. Після завершення навчання та захисту дисертації я планував повернутися в Україну. Мені ніколи не було байдуже те, що відбувається на батьківщині. На моє глибоке переконання, Україні сьогодні як ніколи потрібні високоосвічені та енергійні молоді люди, які і чужому навчились, і свого не відцурались. 

— Чи багато українців у Кембриджі? Адже ви є віце-президентом Українського товариства Кембриджського університету.

 Чимало, хоча могло бути й більше. Щороку приїжджає декілька студентів із України. В період мого навчання я особисто був знайомий майже з 30 українцями в Кембриджі. Більшість їх — студенти, але є й науковці. Щоправда, не про всіх українців у Кембриджі ми знаємо.

— Наскільки українські студенти у закордонних вишах конкурентоспроможні, порівняно зі студентами-автохтонами?

— Оскільки відбір на Заході зазвичай суворіший і прозоріший, ніж в Україні, до іноземних університетів потрапляють далеко не найгірші українці. З мого досвіду, подаються на навчання за кордон досить мотивовані, розумні та на загал непересічні люди. Таким до снаги подолати різні перепони. Не забувайте, що студенти-іноземці — це норма в провідних західних вишах. Так, моя група в Кембриджі чи не наполовину складалася з небританців. На Заході цінують інакшість, оскільки вона завжди привносить щось цікаве у семінарські дискусії та в позакласне спілкування. 

 Вже більше року в Україні триває дискусія щодо законопроекту про вищу освіту. На яких засадах, на вашу думку, має базуватися новий закон «Про вищу освіту в Україні»? Які базові принципи допоможуть українській системі вищої освіти стати конкурентоспроможною?

 — Три речі, які вважаю нагальними, це, по-перше, автономія — фінансова, управлінська та академічна, по-друге — поєднання освіти з наукою, тобто навчання з дослідженнями, і по-третє — входження у міжнародний науково-академічний простір. 

Це анахронізм, коли держава наказує вишу, що викладати. Також дико, коли міністерство вирішує на власний розсуд, якому вишу дати гроші, а якому — ні, і вказує, на що ці гроші університет може використати. Про яку науку в Україні можна говорити, якщо викладачам не можна працювати ввечері, бо університет переступив встановлений міністерством ліміт використання електроенергії?! У Кембриджі у мене був цілодобовий доступ до офісу й бібліотеки. А те, що міністр може оголосити ректору догану, — там взагалі no comments. За такою логікою, міністр може вашу дитину поставити в куток чи відправити вас на курси підвищення батьківської майстерності. 

Взагалі, не бачу сенсу в державних вишах та в практиці «держзамовлень». По-перше, це насамперед — механізм контролю суспільства державою. По-друге, держзамовлення не відповідає потребам суспільства. Навіщо Україні стільки, для прикладу, юристів чи фізиків? Щось я не бачу підвищення законності або правосвідомості в Україні. Та й розквіту фізичної науки немає, бо більшість абітурієнтів наперед знають, що не працюватимуть за фахом, а йдуть, аби за бюджетні кошти отримати «корочку» про «вищу» освіту. Освіта повинна бути пов’язана з наукою, а наука — не бути відокремленою від освіти та суспільства. Тому різні дослідницькі установи варто інтегрувати в університети. 

Україна пастиме задніх у всіляких рейтингах (зауважу, я проти сакралізації рейтингів), доки вона існує у паралельному вимірі. Тут не останню роль відіграє вбогий рівень англійської у великої частини студентів і викладачів (та дослідників). Хочемо того чи ні, але англійська є мовою світової науки. Без публікації вітчизняних досягнень в англомовних журналах, без використання українськими студентами та викладачами величезного масиву знань, що акумульований власне англійською, ми й далі винаходитимемо те, що давно винайдене, а про наші здобутки знатимуть лише втаємничені. Глобалізація — це не лише протести під час зустрічей «великої сімки». Жаль також, що так мало студентів і викладачів-іноземців є в українських вишах. 

Крім того, ми маємо уникнути проблем, з якими зіштовхнулась, наприклад, британська освіта через фетишизацію менеджеріалізму та комерціоналізації. Там так доборолися за якість освіти, що на бюрократію йде третина часу викладачів і значні кошти університетів. А комерціоналізація перетворює університети на бізнес-школи та вищі технікуми. 

Але є багато речей, яких не змінити жодним законом. Законом не створиш попит на освічених, активних і критичних людей. Законом не примусиш університети стати соціально відповідальними інституціями та громадянськими рушіями. 

— Як ви оцінюєте освітні реформи нинішнього керівництва МОНМС, в результаті яких академічна свобода існує лише декларативно, на папері? Чи свідчить це, що українська освіта, зокрема вища, скочується  назад і рухається у бік, протилежний світовим тенденціям?

 — Я не є прихильником теорій змов, але мені здається, що Янукович поставив Табачника міністром, щоб відвернути увагу свідомої частини суспільства від масштабного «дерибану», як то навмисна здача державних інтересів в Стокгольмському суді чи захоплення Сім’єю економіки України. Я би не називав дії міністра реформами, оскільки реформа передбачає концептуальні та масштабні зміни. І все ж я би не вішав усіх собак з відсутністю академічної свободи на команду «проффесіоналів». Попередні уряди теж можуть пишатися хіба скромними здобутками в цій царині. Я не думаю, що ми скочуємось далеко назад, оскільки, на жаль, за 20 років не далеко й просунулись, аби було куди скочуватись.

Що стосується світових тенденцій, то вони, по-перше, не всі універсальні, а по-друге, не всі варті наслідування. Найсумніше, що суспільство, за поодинокими винятками, не дуже переймається станом і перспективами вищої освіти. Та й політики не часто роблять щось конкретне, аби змінити статус-кво. Не чутно тіньових міністрів освіти (а в нас принаймні два опозиційних тіньових уряди). Та й Яценюк вніс законопроект про вищу освіту лише недавно, а не тоді, коли помаранчеві були при владі. А це мав бути один із перших законів ще у 2005 році. Але тоді вони створювали корупційні тендерні палати, а не проводили реформи. 

— Дипломи світових університетів, навіть таких відомих, як Кембриджу, Оксфорду, Сорбони, Гарварду, не визнаються в Україні. Їхню правомочність треба доводити через тривалу процедуру нострифікації. Як ви оцінюєте такий стан справ?

— Це смішно й сумно водночас. Чомусь у США мій диплом УжНУ визнали, а ось Україна гребує каліфорнійськими чи англійськими дипломами. Я не бачу сенсу в марнуванні свого часу й грошей на те, аби доводити українській бюрократії, що я людина з науковим ступенем. Та й стояти в одному ряду з д.е.н. Януковичем, д.і.н., академіком Литвином та іншими «ученими» я не бажаю. У них по
50—400 наукових публікацій. Я ще не настільки плідний у науковому плані.

— Виховання нової генерації людей, котрі зможуть усвідомити потребу змін і втілити їх, — це ті принципи, які сповідують НаУКМА та УКУ, коли постає питання реального покращення справ в усіх сферах життя України. Чи поділяєте ви таку позицію, оскільки зрозуміло, що йдеться про тривалу й витратну інвестицію? Чи є альтернативи?

— Існування в Україні таких вишів, як Могилянка чи Український католицький університет, дає якусь надію, що країна має шанс. Проте один-два університети не спроможні меліорувати те болото, яким є Україна. Та й важко зробити освічену, моральну й активну людину з сімнадцятилітнього, духовно бідного, напівписьменного підлітка з уже викривленою системою суспільних та особистих цінностей. Виховувати треба з пелюшок. Але альтернатив нема. І приємно, що НаУКМА ще має певне реноме і притягує часто непересічних абітурієнтів, які і вселяють надію на те, що Україна матиме не омолоджений «совок», а нове покоління. 

— Сучасна наука глобалізується, національні кордони зникають. Чи можуть сучасні українські науковці, зокрема соціологи, генерувати знання, актуальні для всього світу?

 — Звичайно! Щоразу, коли я роблю доповідь на міжнародних конференціях, спостерігаю жвавий інтерес до моїх досліджень. В мейнстримовій соціології чи кримінології відчувається брак знань про країни третього ешелону. Заходу є що довідатись про особливості цієї частини світу, критично оцінити, наскільки універсальні певні закони або тенденції, вивчити придатність західних концепцій та теорій для розуміння і пояснення нашого життя-буття. Та й українці думають, що ми якісь особливі й неповторні. Порівнюючи свої знахідки в Україні з результатами досліджень моїх колег зі, скажімо, Західної Африки, я часто з подивом для себе відкривав, наскільки наші суспільства схожі. Українські соціальні науки можуть збагатити ті ж таки постколоніальні студії.

— Як відомо з веб-сторінки Українського товариства Кембриджського університету, у вас дуже різнобічні інтереси. Ви, окрім усього, захоплюєтеся різними видами спорту і поставили перед собою незвичну мету — підкорити Кіліманджаро та викладати в Україні. Чи щось із запланованого вже вдалося?

—Як усі люди, я весь час щось планую. Щось вдається здійснити швидше, а на інші речі потрібно більше часу. Сніги Кіліманджаро ще залишається підкорити, а ось поставлену мету — викладати в Україні — я нині реалізовую в Могилянці. Мені подобається те, що я роблю. Життя не терпить інертності й сірості. Головне — прагнути до різноманіття, до нових звершень і самим сприяти тим змінам, які ми воліємо бачити у світі.

 

dt.ua

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (1)

kiki  04.08.12 10:07

molodecj!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Всего комментарів 1
]]>