Вертикальний відпочинок

Наталія Тернавська, "Старий замок"  25 травня 2012 11:27  39113015 013386
Вертикальний відпочинок

 «А де у вас тут скелелази займаються?» – до такого запитання жителі Оноківців, що на Ужгородщині, звикли вже давно. «Через міст і направо», – завчено відповідають приїжджим-новачкам місцеві. Навідуватися в село для тренувань на тутешній скелі крайові альпіністи почали ще в 60-их роках минулого століття. Тож мешканці Оноківців встигли призвичаїтись до регулярного «паломництва» сюди диваків зі жмутками мотуззя, повними наплічниками карабінів, «вісімок» та інших залізяк.

Історичні та природні родзинки

Усього 6 кілометрів відділяють село Оноківці від обласного центру. Це година-півтори пішки або ж хвилин 15 на велосипеді чи авто. Автобуси між центральною площею міста та кінцевою сільською зупинкою курсують до пізнього вечора кожні 15 хвилин. Зручно. Тож місцева сільська молодь працювати й відпочивати їздить «у варош». Натомість саме на вікенд в Оноківці з настанням перших теплих та погожих днів поспішає чимало ужгородських спортсменів та любителів активного дозвілля. Трохи більше місяця тому тут відкрили новий скелелазний сезон.

Скеля приваблює до цього населеного пункту найбільше туристів. Хоча й в історичному та культурному плані село доволі цікаве. Досить лише згадати, що засноване воно було ще в XIV столітті. Протягом більш ніж чотирьох століть (з XIV по XVII ст.) Оноківці, як і Ужгород, належали італійським графам Другетам. Багато десятиліть тут проживало мішане словацько-руське населення. Однак у 1946 році значна частина словаків залишила село і, відповідно до радянсько-чехословацької міжурядової угоди, переїхала до сусідньої країни. Цікаво також, що тут зберігся до наших днів костел, збудований ще в XVII ст.

Різношерста публіка, або Кожен шукає своє

Проте, все ж не ця історична будівля є головною візитівкою Оноківців. Найцікавіша їх родзинка – 15-метрова кам’яна брила на березі каналу Ужа. Вона вже давно стала такою собі міні-тренувальною базою для ужгородських альпіністів, пішохідних туристів, скелелазів, спелеологів та й просто зацікавлених в екстремальних видах спорту. У теплу пору року тут регулярно займаються не лише поодинокі ентузіасти та маститі спортсмени, але й підлітки та діти: вихованці спелеогуртків ПАДІЮНу та Закарпатського центру туризму. До речі, також саме тут свої тренування проводять і крайові підрозділи МНС. Протягом багатьох років на скелі в Оноківцях неодноразово проводились міські та обласні змагання зі спортивного скелелазіння, пішохідного туризму та спелеотехніки...

Погожого теплого вечора тут легко зустріти найрізноманітніших людей – спортсменів, учителів, лікарів, інженерів, бізнесменів, працівників правоохоронних структур, будівельників, студентів та учнів. Хтось приходить на скелю відшліфувати власну майстерність, хтось – у пошуках адреналіну, дехто – для підтримки гарної фізичної форми, інші – для тренувань перед серйозним альпіністським виїздом чи просто задля приємного відпочинку. Проте кожен тут знаходить свій власний спосіб отримання задоволення від життя.

Олег Коваль навідується в Оноківці по кілька разів на тиждень. Хлопець неодноразово ставав переможцем крайових змагань зі спортивного скелелазіння. «Вперше потрапив сюди ще у 9-му класі, – пригадує Олег, – тож можна сказати, що вже 9 років тут тренуюся». Рухи Олега на скелі плавні й відточені. Наразі він єдиний підкорює тут усі найскладніші маршрути. Натомість сам Олег зауважує: «Наша скеля не є надто складною чи технічною (хоча б у силу своїх незначних розмірів). Тому й маршрути тут не мають якихось витіюватих назв (як, наприклад, у Криму чи на Скелях Довбуша на Франківщині), а йменуються просто за порядком розташування – «Одиничка», «Двійка», «Трійка», «Четвірка» і т. д.».

Слід зазначити, що скелелазним маршрутам зазвичай присвоюють категорії складності. Згідно з найпопулярнішою класифікацією вимірюються вони комбінацією цифр (від 4 до 9) та латинських букв (а, b, с). Найпростіший маршрут має категорію 1а, найскладніший – відповідно, 9с.  «На оноківській скелі більшість маршрутів зі складністю від 4а до 5а, щоправда, з правого боку скелі, де вертикальна стіна переходить у нависаючу, є кілька маршрутів, рівень складності яких можна оцінити у 7а», – розповідає очільник обласної організації закарпатських скелелазів Сергій Тельнов.

У пошуках адреналіну

Доволі незначна висота скелі зумовлює також те, що лазіння в Оноківцях здійснюється за допомогою верхньої страховки, тобто мотузку пропускають через карабін на вершечку скелі. Це простіший спосіб страхування. Скелелази-професіонали ж зазвичай використовують нижню страховку.

Проте початківці такими нюансами переймаються мало. Ужгородець Андрій, який цього дня вперше спробував себе у скелелазінні, з дещо збитим диханням спускається додолу. Хлопець переповнений враженнями: «Це такі дивні, неповторні відчуття, коли вже стоїш на вершині... Просто дух перехоплює – такий адреналін. Це незабутньо! Більше боїшся навіть не самої висоти, а з незвички, важко довіритись страховці – мотузці, системі… Усе видається таким ненадійним. Напевне, це початкова така недовіра, яка згодом минає».

Багатьох новачків приваблює саме цей перший етап новизни, подолання власних фобій, викид адреналіну в кров. Тому більшість, відчувши усю гаму емоцій у перші 2-3 рази виходу на скелю, згодом втрачає цікавість до заняття. «За рік тут буває близько сотні різних людей, – каже Сергій Тельнов. – Проте основний відсоток – це «залітні» туристи, які, побувавши тут раз чи двічі, більше не повертаються. Людей же, які регулярно тренуються, дещо менше».

Однак, є й такі, для яких скелелазіння – це невід’ємна частина якщо й не всього життя, то відпочинку – вже напевне. Вибратися у вільні від роботи години саме сюди, до розпеченого на сонці каміння, а не у тінистий парк (чи паб) – серед ужгородців знаходиться чимало таких «сміливців». Інколи навідуються в Оноківці екстремали цілими сім’ями, привчаючи до скелі змалечку власних дітей.

Скелелазіння як танець

... Цього вечора біля кам’яної брили справжній ажіотаж. Скеля повністю «посічена» мотузками. Тут зібралося кілька зовсім різних компаній. Більш досвідчені, із дорогим та якісним спорядженням, спеціальним взуттям (скельниками), і «першачки» у звичайних кросівках та кедах. Проте «новеньких» легко відрізнити не стільки за екіпіруванням, як за способом пересування по скелі. У цьому плані скелелазіння дещо схоже на танець. Ті, хто розпочав займатися не так давно, рухаються невпевнено, поривчасто й трохи незграбно, беруться тільки за «надійні» зачепи, переминаються з ноги на ногу. Досвідчені ж скелелази вражають плавністю та граційністю рухів навіть на складних маршрутах. І справа тут не тільки у розмірах м’язів.

«Багато хто вважає, що вирішальну роль на скелі відіграє фізична сила та міцність. Це справедливо тільки частково. Не завжди силові прийоми зможуть допомогти досягти результату. До того ж, сили мають здатність вичерпуватися... Тому не менш важливими для скелелаза є його витривалість й оволодіння технікою пересування по прямовисних поверхнях. Техніка – це загальне поняття, яке включає в себе багато всього: правильну постановку рук та ніг, вміння збалансовувати центр ваги, обирати найбільш зручні та найменш енергозатратні положення корпусу під час лазіння, чітке, плавне та динамічне пересування скелею і багато чого іншого», – пояснює Олег.

Скелелазіння також часто порівнюють із шахами: і там, і там для успіху необхідно навчитися думати на кілька кроків (рухів) уперед. Однак, для того, аби оволодіти усіма цими навичками, потрібно витрачати чимало часу на тренування. Синці, мікротравми, натерті мозолі й літри поту – усе це необхідні атрибути на шляху до вдосконалення у техніці скелелазіння. Уникнути їх навряд чи комусь вдавалося, однак такі дрібниці засмучують мало, якщо займаєшся справою, яку по-справжньому любиш і від якої отримуєш неабияке задоволення.

«Скеля в Оноківцях, власне, єдиний природний полігон для тренування в околицях Ужгорода, – каже Сергій Тельнов. – Ще є невеличка стіна поблизу міського тиру УМВС та кілька місць для лазіння на радванському кар’єрі, проте наразі вони залишаються малопристосованими для масових занять».

Інші закарпатські скелі, такі як Соколець на Перечинщині та Смерековий камінь (Іршавський район), значно більші за розмірами, проте мають свої недоліки. Так, перша – із доволі таки сипучою, нестабільною структурою, тому може становити певну небезпеку у разі, якщо її тривалий час не чистити. «Смерека» ж суттєво віддалена від обласного центру. Зате на вихідні туди дуже зручно виїжджати мукачівським альпіністам.

…Оноківці покидаємо майже у темряві. Лише пізні вечірні години та набридливі комарі здатні вигнати нас із цього місця. «Зустрічаємось завтра о тій же порі?..» – традиційне прощання оноківських скелелазів-завсідників обіцяє гарне продовження наступного дня.

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>