Ужгород – місто не для всіх

Анастасія Лесів, "Старий замок"  14 травня 2012 16:38  45212360 012722
Ужгород – місто не для всіх

Наскільки доступний обласний центр для інвалідів? Чи можуть вони самостійно відвідати кав’ярню, магазин чи аптеку, державну установу? Чи багато в місті об’єктів, пристосованих для вигод людей з обмеженими фізичними можливостями? «Замок» з’ясовував, як живеться в Ужгороді людям з особливими потребами.

Студентка відділення журналістики УжНУ Вікторія Лисюк зі страшним діагнозом – ДЦП – зізнається: через те, що вона переміщується містом на інвалідному візочку, аби дістатися до університету, їй щодня доводиться долати цілу смугу перешкод.

Усе починається з рідного під’їзду. Щоправда, тішить, що начальник комунального підприємства, яке обслуговує їхній будинок, з часом обладнав під’їзд пандусом і поручнями, за наявності яких дівчина може піднятися на другий поверх до своєї квартири. Проте майже всі інші помешкання в обласному центрі абсолютно не обладнані для людей на візочках,  пересуватися там без сторонньої допомоги майже неможливо.

Та найскладніше – попереду: Віка розповідає, що доволі часто таксисти відмовляються її везти, мовляв, у багажнику автівки нема місця для візочка, чи ще якусь відмовку знаходять. «Звичайно, маршрутки не пристосовані для перевезення людей з обмеженими фізичними можливостями, але, на диво, їх водії більш толерантні до нас. Проте дехто вдається й до грубощів... Така поведінка не тільки залишає неприємний осад на серці, але й позбавляє мене можливості потрапити до місця призначення».

У головному корпусі універ­ситету, щоб піднятися на четвертий поверх студентці доводиться користуватися ліфтом. А якщо заняття відбуваються в підвальному приміщенні, то дістатися до нього допомагають друзі Вікусі – її однокурсники. Зізнається, тішить, що, крім люблячої і дбайливої мами, біля неї поруч завжди є товариші, котрі залюбки допомагають з будь-якими, здавалося б, навіть нездоланними перепонами.

«На мою думку, Ужгород не адаптований для людей з обмеженими фізичними можливостями: у нашому місті нема низьких бордюрів, пристосованих ліфтів, і тому люди з особливими потребами не можуть пересуватися  самі. Щодо пандусів, то всі вони стрімкі, викладені слизькою плиткою. Повірте, заїхати ними в той же магазин чи аптеку майже неможливо. Донедавна, в Ужгороді було аж три (!) відповідно облаштовані пандуси: один при в’їзді в універмаг «Україна», другий – в училище культури, третій – до обл­муздрамтеатру. Але після ремонту в останньому змайстрували пандус, яким неможливо піднятися без труднощів», – зізнається дівчина.

Тож самостійно спланувати своє дозвілля Віка не може: щоб дістатися до бібліотеки, театру, мистецького закладу, їй щоразу потрібна стороння допомога. Хоч студентка і прагне щонайменше підкорити чеську Прагу, та, через непристосованість транспорту до людей на візочках, наразі їй не вдається здійснити мрію.

Утім, попри труднощі, дівчина щодня долає всі перепони так, ніби їх просто не існує: вважає, що надмірне зважання на них робить їх підкорення неможливим не лише фізично, а й морально.

Ужгородці з особливими потребами, яких нині понад 6 тисяч, частіше за все просто не в змозі користуватися громадськими виго́дами, а змушені при­стосовуватися до умов. За даними міського управління праці та соціального захисту населення, із цієї кількості інвалідів в самому Ужгороді проживає близько сотні людей з обмеженими фізичними можливостями. Та через те, що більшість із них мешкає на 3–5 поверсі, вони не мають змоги навіть вийти на вулицю.

Ті ж 15 активних людей на візочках, що вже якось пристосувалися, добре знають, що в місті нема пологих заїздів у більшість церков, аптек, супермаркетів, далеко не всюди облаштовані місця для паркування транспортних засобів інвалідів. Високі бордюри й роздовбані, захаращені крамом тротуари, нерегульовані пішохідні переходи й неввічливі водії – усе це заважає пересуватися, й тому так рідко зустрічаємо їх на вулицях.

Важко пересуватися й людям із вадами зору, яких нині в обласному центрі також близько сотні. За словами Оксани Богданець, голови громадської організації інвалідів зору «Дивосвіт», перестаючи бачити, на перших порах  людина втрачає можливість задовольняти рухову діяльність. «Для тих, хто робить перші самостійні кроки, дуже складно набути навичок орієнтування в просторі й самостійного переміщення по дорогах і вулицях. Особливо це стосується людей, котрі позбулися зору в юнацькому чи дорослому віці. Як засвідчує практика, вони дуже гостро відчувають свою безпорадність, страждають від надуманого комплексу неповноцінності, а відтак і намагаються зайвий раз не виходити на вулицю».

Пані Оксана, яка має інвалідність через атрофію зорового нерва, зізнається, що хоч два роки тому завдяки реалізації проекту «Доступне Закарпаття» організацією, яку вона очолює, в Ужгороді й було встановлено голосові пристрої на 7 найскладніших світлофорних об’єктах, а також звукові «маячки» на основних об’єктах інфраструктури Ужгорода, залізничних вокзалах та автостанціях області, та, йдучи містом, їй самій пораз стає боязко. Каже, не слід втрачати пильності, оскільки легко можна травмуватися через яму чи відчинений люк. Заважають і водії, які припарковують автомобілі прямо на зебрах і тротуарах. Важко йти вулицями через густо розміщені рекламні щити, широко розкладені тераси кав’ярень, а ще через розкладені у пішохідній зоні будівельні риштування.

«Якщо для адаптування міста до потреб людей на візочках місцевій владі треба чимало грошей, то таким, як ми, можна допомогти й без значних фінансових затрат. Минулого місяця ми організували семінар, що проходив в облдержадміністрації. На нього запросили експерта, який розповів, як легко забезпечити доступність інвалідам зору».

За словами голови організації, це щонайменше позначити фарбою першу й останню сходинки установ, магазинів, аптек яскравими стрічками. На скляних дверях супермаркетів мали б також бути поздов­жні контрастні елементи. Також було запропоновано керівникам соціальних закладів надавати інвалідам послуги персоналу, який міг би провести їх до потрібного кабінету. Одне слово, варіантів безліч, немає лише порозуміння.

Забуваємо, що люди з певними вадами також хочуть брати участь у житті суспільства на рівні з іншими. Вони мають потребу або бажання відвіду­вати  ті ж заклади, що й інші громадяни, працювати на звичайних підприємствах, навчатися в загальноосвітніх школах та інститутах. Але для осіб із вадами зору одним із найскладніших бар’єрів, що заважає всьому цьому, є проблема елементарного пересування вулицями й орієнтування у просторі. А, на переконання Оксани Богданець, людина, яку постійно водить помічник, не може вважатися вільною й самодостатньою.

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>