Володимир Микита : «Тодішніх великих сучасників хотілося закарбувати на полотні, а сучасним – тільки сказати: схаменіться!»

Тетяна Когутич, для Uzhgorod.in, фото - Сергій Гудак, репродукції - з сайту художника  21 січня 2017 13:19  284143040 0144452
Володимир Микита : «Тодішніх великих сучасників хотілося закарбувати на полотні, а сучасним – тільки сказати: схаменіться!»

Цього тижня пощастило побувати на екскурсії в приватному музеї знаменитого закарпатця, народного художника Володимира Микити. І от під час перегляду експозиції, майстер зробив довгий ліричний відступ. Про свої портрети – які колись писав зі знаменитих закарпатців. (Примітно, що більшості цих картин нема в музеї, хіба зображення письменника Петра Скунця, яке таки потрапило в експозицію «домашнього» музею Володимира Микити й відкрите глядачу в одній із кімнат на другому поверсі). Слова художника сплелися в розповідь із цікавими деталями про визначних закарпатців (письменників, митців, науковців, лікарів), яких він колись закарбував на своїх полотнах  – й ми просто не могли з вами цими деталями не поділитися. 

Володимир Микита : «Тодішніх великих сучасників хотілося закарбувати на полотні, а сучасним – тільки сказати: схаменіться!» (микита-автопортрет3)

«Показати нутро людини – ось суть портрета»

- Про мої портрети часто бесіда заходить, як відвідувачі просять розповісти історію картини, - каже майстер. – Найперше та найчастіше питання: як довго позували герої? І всіх страшно дивує, коли я кажу, що жоден зі своїх портретів знаменитих людей не писав з натури. Для деяких навіть зарисовок не робив. Я усе робив по пам’яті. У кожного просто свій спосіб, от у мене – такий.

Та це дивує не тільки сучасних поціновувачів творчості Володимира Микита, це дивувало навіть його колег.

- Глюк довго не міг порозуміти – як то так можна: портрет намалювати без того, аби хтось тобі годинами позував. Не міг, бо він теж писав портрети – і писав їх саме класичним способом.

- І як ви зазвичай пояснюєте таку особливість роботи? – питаю у майстра.

- Я ставлю в приклад великих. От Леонардо, Ботічеллі чи Гоя – світові майстри. Вони такі майстри були, що портрет за півдня могли зробити – тож для чого тоді вони по півроку ходили на розмови до своїх героїв – королів, князів? Чому місяцями писали? А тому, що вони шукали спосіб, отак ходячи до них й розмовляючи – аби їх розкрити ізсередини, аби зрозуміти їхнє нутро, суть, характер. Чомусь це нікому не приходить на гадку, а саме це й є суть портрета. 

Володимир Микита : «Тодішніх великих сучасників хотілося закарбувати на полотні, а сучасним – тільки сказати: схаменіться!» (3)

«Мама, як вставала, перед портретом Снігурського молилася»

Саме через таку особливість роботи,  портрети Володимира Микити для його героїв часто виходили несподіванками.

- От така була ситуація, коли я намалював Дмитра Снігурського, відомого невропатолога. Ми з ним здружилися, він мені допомагав як лікар, почали спілкуватися, і я його полюбивив як лікаря, і він часто приходив, аби вивчати мене  – такий вийшов добрий контакт між нами. А він мав фізичний недолік, генетично мав форму обличчя таку видовжену – це називають «кінська челюсть».  Тому часто відмовляв відомим портретистам. Казав, що відмовив Глюку, коли той просив його позувати. Він боявся, комплексував, що його зобразять із отаким його обличчям. Хоча цей фізичний недолік для художника, навпаки, дуже цікавий – тому можна зрозуміти, чому Снігурського просили позувати. Але мене ця його особливість абсолютно не цікавила, я бачив у ньому просто Людину – унікальну, глибоку. І от якось вночі я пробудився від того, що побачив його, встав, пішов у кімнату і почав малювати. Я його бачив перед собою, він стояв перед очима. Але той портрет створював довго, бо треба було потім композиційно формувати полотно. Ну а коли було готове, зателефонував йому: «Діма, прийдіть, подивіться портрет» - «Який?» – «Ваш портрет». – «Мій, не може бути, я ж вам не позував! Не бачив навіть, аби ви зарисовку робили!» ( я рідко справді робив зарисовки до портретів, та й фотографувати я узагалі ніколи не практикував, і сам, до речі не люблю зніматися). Але він прийшов. Перед тим перепитав, чи може прийти із колегами. Я їх запросив. Він прийшов зі сімома друзями, серед них – із тодішнім головним лікарем області Степаняном. Зайшли в кімнату, а портрет стояв на мольберті. Степанян першим ділом запитав: «Діма, ты что, позировал?»  –« Нет»,-  відповідає. – «Интересно. Дима, стань рядом с портретом. Діма, ану отойди. Интересно, почему ты на портрете лучше, чем на самом деле?» Видно, вони так само бачили його душу – красу людську, а не його каліцтво.

Цей портрет був у двох варіантах, перший подарував зрештою Снігурському, на якийсь ювілей, а потім ще другий зробив. А поки той перший ще був у мене, мама ще жила, то зранку вона як вставала – перед портретом молилася завжди. Вона там теж виділа його душу.

Володимир Микита : «Тодішніх великих сучасників хотілося закарбувати на полотні, а сучасним – тільки сказати: схаменіться!» (снигурский)

«Мені стало зле, спостерігаючи, як Фединець  оперує – довелося виходити»

- Інший відомий лікар – ужгородський хірург Олександр Фединець теж часто до мене заходив після операцій, - каже Володимир Микита. – Ми теж із ним були дуже близькі певний період – хоча й диференція в роках була, 40 років, як не як. Але тим не менше, він у мені бачив того, із ким можна поділитися сокровенним – думками. Ні з ким зі своїх колег чи навіть учні цього зробити не міг – знав, що усі були завербовані. Тому йому було надзвичайно важко. Адже людині необхідно сповідатися. А  в мені він знайшов ту людину, із ким можна було поговорити. Якось під час отаких-от розмов мені прийшла ідея намалювати Фединця.  Я йому сказав про це – мовляв, маю дяку тебе намалювати, але хочу бачити при роботі. Він каже: «Володю, в четвер прийдеш? Буду мати велику операцію – треба вирізати жовчний камінь». – Кажу: «Так». Прийшов. Розпочали операцію. Мене теж одягнули, він сказав стати збоку й спостерігати. І от коли я побачив, як він розтяв черево, як звідти кров потекла, як він із легкістю орудував там поміж нутрощами – мені стало зле. Довелося виходити. Фединець сказав потім після операції за кавою: «Видів-ім, що сь виходив, но айбо ти не ганьбися, бо я теж коли вперше був на операції в войську, то зомлів».

Володимир Микита : «Тодішніх великих сучасників хотілося закарбувати на полотні, а сучасним – тільки сказати: схаменіться!» (микита-фединець)

 «Мики-и-итко! – він порозумів ціль моєї роботи, - та я того заслужив, аби мене увіковічити?»

- Точно така ж ситуація була із Манайлом, - веде далі Володимир Васильович. - Із федором Федрровичем ми були близькими друзями, незважаючи на те, що він був моїм викладачем, професором. Ми зблизилися в останні його роки – він навіть наполіг на тому, аби ми були із ним на «ти». Я часто у нього бував – в його майстерні завжди було багато визначних людей. Мені було цікаво спостерігати за ним у роботі, в спілкуванні. Ми часто також виїжджали разом в гори малювати – у нього була машина, а я був за шофера. І от я вирішив його портрет намалювати. Мав кілька зарисовок – дружні шаржі, які зробив під час якихось нудних засідань, але їх використовувати не можна було. Тому знову малював по пам’яті. Я хотів показати його двояку суть. З одного боку, він був людина надзвичайно життєствердна, він любив життя надзвичайно, веселив усіх, був глибоким філософом. А з іншого боку – мав велику трагедію. Його переслідували – постійно придиралися до його робіт, як і усіх художників того часу, адже він свого часу, як і всі митці його віку, служив у мадярському війську. Тому він не малював тих соціальних робіт, які хотів би, був змушений перейти на пейзажі, бо вічно над ним висів зашморг тієї війни. Він завжди мав тут тривогу, і це відчувалося – для тих, хто близько його знав.

І от, коли портрет був готовий, я також зателефонував й запросив його прийти до мене, глянути. «Федір Федорович, зайди подивитися портрет». – «Чий? Мій? Ніколи-м не видів, аби сь хоть один набросок зробив! Та коли-сь устиг?» - Я на те: «Зайди».  – «Слухай, - каже, - кіть ти мене старого чоловіка обманюєш!» – але зайшов. Узяв по дорозі пляшку коньяку підмишку – і до мене на квартиру. Там я мав і майстерню довгий час. Зайшов, глянув і застиг. Дивився кілька хвилин, мовчки, а потім раз – і сльози закапали. «Мики-и-итко! – він порозумів ціль моєї роботи, - та я того заслужив, аби мене увіковічити?»- «Та, - кажу, - як ви не заслужили, то хто?» Обцілував мене, просиділи ми весь день тоді, й не за однією пляшчиною…

Володимир Микита : «Тодішніх великих сучасників хотілося закарбувати на полотні, а сучасним – тільки сказати: схаменіться!» (микита-манайло)

 

«От щодо портрету Чендея мушу зізнатися: зробив кілька зарисовок вуглем»

Схожа ситуація була і з портретом Чендея. Жінка його глянула вперше на портрет – і каже: «Як так мож? Щоби в одному портреті видко, що то – талановитий письменник, що він одночасно добродушний і злобний?» Бо Чендей часом бував, справді, злобний, безпардонний, грубий. Таку мав натуру – і одночасно міг так писати! «За світа Божого не розумію», - сказала його дружина. 

Володимир Микита : «Тодішніх великих сучасників хотілося закарбувати на полотні, а сучасним – тільки сказати: схаменіться!» (портрет-чендей)

Хоча як казати направду про портрет Чендея, то мушу зізнатися, що до нього робив кілька зарисовок вуглем. Так само як і зі Скунця. А уже потім портрети довершував  композиційно сам, у майстерні. До речі, потрет Петра Скунця – єдина із робіт, яка є в  приватному музеї майстра, і яку могли побачити того дня.

Володимир Микита : «Тодішніх великих сучасників хотілося закарбувати на полотні, а сучасним – тільки сказати: схаменіться!» (микита-Скунць)

«Я категорично проти, аби мене малювали»

- Тобто, Ваші портрети для вас самого були одкровеннями про певну людину? А для моделі – майже завжди сюрпризом?

- Так принаймні, виходило – що саме як сюрприз.

- Як по-Вашому, коли людина достойна портрету від митця?

- Ну це очевидно: коли вона дала якісь серйозні сліди в суспільстві, не впусту прожив – то безперечно.

Володимир Микита : «Тодішніх великих сучасників хотілося закарбувати на полотні, а сучасним – тільки сказати: схаменіться!» (микита-автопортрет2)

- Ну, очевидно чи ні – ще питання, бо ми останнім часом бачили чимало портретів, які збурили суспільство. От прокурор у вигляді Цезаря чи Наполеона. Та й напевно, не лише у нього такі твори мистецтва є…

- Ну, це хворі люди, однозначно.

- Багато просилося до Вас на портрет свого часу?

- О-о, не те слово! Звісно, - каже майстер.  – Та я й малював свого часу багато портретів. – Тут у майстра в голосі проблискують сумні нотки: - А от зараз би не зміг намалювати портрет, зір, знаєте, уже поганий. Ну хіба абстрактний стиль обрав би…

- А автопортрети писали?

- Ну. звісно, це – тренування перед написанням чийогось портрета.

Володимир Микита : «Тодішніх великих сучасників хотілося закарбувати на полотні, а сучасним – тільки сказати: схаменіться!» (03)

- Ви із себе писати картини дозволяєте?

- Я категорично проти, аби мене малювали, тому жодного разу нікому не позував для портрета. Але якось дозволив себе фотографувати, одна зі студенток запланувала писати мій портрет за світлинами – це була її дипломна робота. Вона приходила до мене,  багато фотографувала, тоді зробила ескіз, показала, я зробив зауваження. Тоді за тими ескізами вона створила роботу.

- Ну от якби зараз хтось із можновладців попросив : «Володимире Васильовичу, намалюйте – мене, а чи дружину, будь-які гроші плачу!» От, наприклад, Ви за них собі музей добудуєте… Згодилися б?

- Ну по-перше : я не маю крихти високих почуттів, чи приязні, а чи захоплення кимось із нинішніх можновладців – аби їх захотілося малювати. А по-друге, маю ненависть до грошей. Мені треба мій мінімум: стільки, скільки треба для мого життя, а ще - аби  десь допомогти онукам, зауважте: не балувати їх, ні, а саме – допомогти при потребі. Коли є нагальна потреба у грошах – звик продати щось із робіт. Але аби був інтерес в грошах – для мене це незрозуміло. От дивлюся на владних мужів наших – я б у їхній шкурі одну ніч не хотів пробути. То, мені здається, найнещасніші люди у житті: обись без охорони не міг спати, їсти, вийти на вулицю, в магазин… Я не можу їх зрозуміти! Так і хочеться сказати: схаменіться, бо насправді ж людині так мало треба! 


Читайте також

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає