Фотосповідь дверного фетишиста

Я вже знаю, звідки у мене взялася ця манія. В старому, староугорської забудови приватному будинку,  в якому прожив першу частину свого життя,  були саме такі двері – в три метри заввишки, з безліччю різних вставок, виступів, рельєфних візерунків. Важкі і скрипучі. З мідною, відполірованою руками за десятиріччя масивною ручкою. З великою шпариною для ключа.

Я пам’ятаю і той ключ – великий, сантиметрів п’ятнадцять, з широким кільцем у формі сердечка. Їх було лише два, і загубити їх було категорично не можна – дублікат міг зробити лише досвідчений коваль.  Я пам’ятаю тріщинку в бетонних сходах, де ми залишали той ключ, прикривши від чужих очей шматком лінолеуму. Також вкритого тріщинками.

Чорт забирай, я через сорок років пам’ятаю навіть візерунок на тому лінолеумі, а також  звук, з яким відсувався важкий язичок замка, і скрип, з яким двері запускали мене додому. Як і мереживо тріщинок в багатьох шарах фарби, нанесених один на другий, до того ж різного кольору – ці нашарування нагадують культурні шари землі, котрі вивчають археологи. Чомусь вони переважно були зеленими, проте різних відтінків. Якщо гвіздком зачепити за краєчок тріщини, відколупувалися всі шари разом і відкривалося саме дерево.  М’яке, беззахисне. Батько, коли помічав,  трохи сварився, пояснював, чому цього робити не можна, а наступного разу вирівнював вчинену мною рану  якоюсь замазкою. І наносив черговий шар зеленої масляної фарби.

 Ми не цінуємо те, до чого звикаємо, що бачимо кожного дня. Під час одного з ремонтів старі двері були демонтовані, замінені на нові, стандартизовані, з магазину. Легенькі, рівненькі, бездушні. Старі деякий час пролежали в закуточку за кролятником, а потім кудись зникли. 

Я так і не встиг їх сфотографувати. Просто не розумів, що колись буду цінувати такі речі.

Тепер шкодую. Дуже. Зараз я ходжу вулицями іншого міста. Того, яке стало улюбленим, рідним, найкращим. Того, яке нині відзначає свій день народження. І коли бачу оці старовинні наборні дерев’яні двері, кожні з яких просто унікальні, неповторні – відразу дістаю фотоапарат і знімаю.  А ще по можливості  торкаюсь рукою, провожу пальцями по всіх оцих візерунках, деталях, кутах.

Це мій фетиш, якщо бажаєте – моя схибленість, моє збочення.  Маю ж право, авжеж? Подекуди навіть ловлю здивовані погляди перехожих, а інколи і власників будівель. З боку останніх – навіть настороженість. Це не дивно, звісно. Кого не стривожить чужинець, що погладжує твою приватну власність?  Дехто намагається з’ясувати, в чому справа? Але я знаю чарівну фразу, яка відразу заспокоювала усіх: "Які ж вони гарні..." 

Проводяться виставки філателістів, нумізматів, авіамоделістів, інших колекціонерів. Захоплені люди відчувають потребу поділитися своїм хобі, своїм захопленням з іншими.  Тому і я публікую нижче частину своїх фотографій. Отже – дерев’яні двері Ужгорода. Величні і скрипучі, беззахисні свідки його історії.  Нехай вони збережуться не лише на світлинах...

Одним з дверей поталанило більше. Вони і зберіглися краще, дякуємо власникам...

Інші ще якось тримаються, нагадуючи, що у них були й кращі часи, проте все ж виглядають доволі жалюгідно...

Є такі, що відверто постраждали від побутового варварства мешканців...

Ну справді ж, до такого ще треба додуматися – пропиляти в старовинних дверях таку собі хвірточку: 

Але й це можна ще вибачити. Так чи інакше загальний вигляд брами можна побачити. Адже є в Ужгороді  випадки набагато гірші, непоправніші.

Зовсім нещодавно ужгородська громадськість була сильно обурена зносом унікального, знакового будинку Фунданича.  Але у мене є й своя, особиста причина зневажати і навіть ненавидіти забудовника. Адже зруйновану будівлю прикрашали також чудові двері. Фото, на жаль, не моє. Його буквально за пару днів до руйнації відзняв ужгородський фотограф Сергій Денисенко.

А якщо уважно придивлятися до старих будинків, можна помітити місця, де такі двері напевно колись були, але давно зрізані і замінені на щось відверто ніяке. Як ото на вул. Кармелюка...

...або ж на Підгірній,..

...або на Фединця, де двері колишньої синагоги неологів просто забиті металевою бляхою, тому про їх автентичний вигляд можна лише здогадуватися.

Було б несправедливим концентрувати увагу виключно на дверях і брамах сторічної давнини і старших. Ближчий до нас період, в т.ч.  чехословацької забудови, також подарував Ужгороду чимало на перший погляд простіших, проте теж унікальних об’єктів цього роду. Які також піддаються впливу безжального часу і не менш безжальних вандалів. Але про них – в наступному репортажі.