В’язень Ковнерівських таборів Маргарета Бабота перед смертю марила Закарпаттям

Оксана Штефаньо. Фото з сімейного архиву  1 квітня 2017 12:59  175148375 0149826
В’язень Ковнерівських таборів Маргарета Бабота перед смертю марила Закарпаттям

 

Учора, 31 березня мало б виповнитися 100 років в’язню Ковнера Маргареті Баботі, яка була активною діячкою міжвоєнного просвітянського руху на Закарпатті, учасницею подій Карпатської України, представницею української діаспори в Словаччині. Вона відійшла у вічність у 2009 році. А у 2010 році мені вдалося зв’язатися із донькою Любою – відомим дослідником-карпатознавцем Пряшівщини. Тому нині пропоную інтерв’ю із пані Любою, яке написала 7 років тому. Бо життя цієї мужньої жінки, що пройшла горезвісний Ковнер, а в подальшому постійно перебувала під пильним оком спецслужб тодішньої Чехословаччини, є прикладом, гідним подиву й захоплення.

Її нелегку долю розділили чоловік Микола Бабота та єдина донька Люба. Тоді ( у 2010) закарпатська письменниця Тетяна Ліхтей, яка їхала з робочою метою у Пряшів, люб’язно погодилася відвезти наші запитання пані Любі (відтак я спілкувалася із нею «електронкою»).

- Пригадуєте, якою була мама, коли ви були маленькою. Чи траплялися якісь кумедні випадки, коли мусила «застосовувати» до вас свій педагогічний хист?

- Мені здається, що вона була дуже лагідною, а, водночас, і строгою. Як педагог зуміла досягти того, що хотіла. Памятаю випадок, який трапився, коли мені було десь 5 років. Мама взяла мене в гості, бо хотіла зустрітися зі своєю колишньою вчителькою. Знала, що відвідини дорослих, яких я побачу вперше, не будуть для мене дуже цікавими. Мама мене попередила, мовляв, мусиш бути слухняною, щоб моя колишня вчителька і її подруги не думали, що в мене невихована дитина. І так увесь час, поки будемо в гостях. Після кількох годин мені здалося, що вже пройшло багато часу, і я шепнула мамі: «Ще довго мушу бути доброю або вже можу почати бавитися?» Всі засміялися, але мама таки досягла того, чого хотіла.

- Чи говорили у вашій родині про події у міжвоєнному Закарпатті, про Августина Волошина, інших діячів? Відколи, власне, ви довідалися, в якій родині живете, чи все «те» від вас, дитини, приховували?

Мої батьки зуміли мені дозувати певну інформацію. Через те, що нашу родину постійно переслідували, деякі речі від мене приховували. Але коли вже сама відчула, що моєю долею постійно керує хтось чужий, я цікавилася в чому справа. Поступово довідувалася багато цікавих речей з минулого, що мені дало змогу почати дивитися на світ іншими очима, ніж дивилися мої безтурботні ровесники. Можливо, я це змогла сприймати і тому, що завжди якимсь чином відрізнялася від середовища, в якому жили – чи вже національністю, релігією, уподобаннями…Якщо добре пригадую, то десь із 14 років я була поінформована про все.

- Як позначився на вашому житті пресинг, якого зазнавали батьки через своє «минуле»? Можете пригадати якісь конкретні випадки?

Різних «дрібниць» було досить багато. Із більш важливіших те, що мама довгий час не могла працювати вчителькою, батька зняли із керівної посади на роботі, мене не взяли у гімназію окружного міста, опісля «викинули» із медичного факультету. Та завжди мамі зустрічалися люди, які нам допомагали. Тому я закінчила навчання в середній школі, в університеті, хоч і не за фахом, про який мріяла. Думаю, у багатьох людей не здійснилися плани та мрії через переслідування, однак вони все ж знайшли місце у житті. До таких зараховую і себе.

- Ви згадали про людей, які допомагали…

Без цих людей було б набагато важче. Вони допомогли нашій родині, коли нас із «політичних» причин виселили із Братислави, допомогли фінансово при обміні грошей, який відбувся в той же час. Всупереч забороні і партійному наказу мене прийняли в українську середню школу, а після на педфакультет. Мені допомогли і після 1968 року, коли загрожувало виключення із університету…

- Як позначилися події 1968 року на вашій долі? Як переживала те, що відбувалося, ваша мама?

Мама все сприймала близько до серця. Ніхто не передбачав, що трапиться. Два дні до того, як зайшли війська до Чехословаччини, мені в останню хвилину вдалося, не зважаючи на різні перепони, виїхати на мовні курси в Англію. Однак тоді я не встигла повідомити про це батьків. Хотіла подзвонити їм пізніше. Батько 20 серпня увечері виїхав потягом у Прагу. Вранці, коли поїзд прибув на кінцеву зупинку, люди хотіли вийти, але радянські воїни, які оточили поїзд, зробити це не дозволили. Всі пасажири були приголомшені, а тато зробив спробу. Один із солдатів запитав: « А вы кто такой?»  «Я здесь переводчик». За татом вийшов ще один чоловік, який сказав те саме. Солдат їх пропустив, вийшли із станції, кожен купив собі буханець хліба, попрощалися і пішли кожен своєю дорогою. На це тепер можна дивитися із посмішкою. Але тоді мама нічого не знала про тата всі три дні, а про мене - майже тиждень.

Ми жили в селі, тому прямі події не відчували так, як ті люди, що мешкали у містах. Однак у той час нас вважали «неблагонадійними» з політичних мотивів, а багато людей дивилися на нас косо, бо, мовляв, ми українці і належимо до тих «зі сходу». Ставлення до батьків змінилося уже на їхній роботі, і після певного часу багато людей «змінило» погляди на тогочасні офіційні події. Тому намагалися різними методами підлещуватися і втиратися в довіру батьків.

- Пригадайте, що розповідала мама про зустрічі із рідними (передусім братами) уже в незалежній Україні та Словаччині.

Зустрічі з ріднею були завжди радісними й щасливими. Коли вже можна було їздити «додому», так мама називала Баранинці на Ужгородщині, то завжди використовувала цю нагоду. Такі відвідини вже вважалися нормальними й мама розповідала, кого зустріла, хто як живе, що змінилося…Мені, однак, пригадалося таке. Мама жила у Словаччині із 1943 року. Десь в 1947 році приїхала до нас її мама - Марія Шандор. Як закрили кордон, вона вже не могла повернутися додому, тому залишилася жити з нами. Дуже тужила за домівкою, не мала жодних відомостей про своїх дітей. Померла в 1954 році, а перший лист від її сина Івана ми отримали аж у 1955 році. Вже відчувалася певна політична відлига, тому батьки вирішили зробити спробу відвідати мамину й татову рідню. Перші відвідини ми здійснили в 1956 році, а другі - через рік. Не дозволили нам, однак, виїхати разом. Спочатку пустили тата і мене, а наступного разу - маму зі мною. Очевидно, наші «органи» побоялися, що будемо хотіти емігрувати у «братній» Радянський Союз.

- Чи відзначила якось Україна маму, людину, яка мало не віддала життя за її незалежність?

Мама, на її думку, не зробила нічого такого, що потрібно було відзначати.

- Чи залишила мама якісь спогади, нотатки про все, що довелося пережити?

Ніяких спеціальних спогадів мама не писала. Іноді, відповідаючи на листи, спочатку писала «чорновик», або робила собі примітки. Багато речей коментувала, але не записувала. Була переконана, що не зробила нічого важливого, а писати мали б ті, хто вирішував долю країни і людей. Якби навести лад у домашньому архіві (у нас ніколи не викидали жодного папірця) і прочитати кореспонденцію, яку залишила, напевно чимало цікавого можна б знайти…

- Знаю, що останні два місяці були особливо важкими. Чим жила Маргарета Бабота, що її турбувало?

Дуже боліла тим, що відбувається в Україні. Коли мені дозволили відвідати її в реанімації після операції, перше, що почула від неї: «Вже пустили газ Україні?»(на той час якраз був конфлікт щодо цього з Росією - авт.) А ще весь час мені твердила, що мусить виїхати додому, бо буде 70-річчя Карпатської України. На жаль, це її бажання так і не здійснилося…

В’язень Ковнерівських таборів Маргарета Бабота перед смертю марила Закарпаттям (uznica_kovnerovskih_lagerej_margareta_babota_pered_smert_yu_grezila_zakarpat_em_preview_medium)

Читайте також

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає