Андрію Гладуну – 21 рік. Він – новоспечений лейтенант Збройних сил України. Навчався військовій справі у Севастополі. У Криму Гладун провів три роки. Після Майдану, коли Крим був анексований Росією, його разом з іншими курсантами, які відмовилися прийняти російську присягу, перевели в Одеську морську академію.
Uzhgorod.in вирішив поспілкуватися із мамою молодого лейтенанта Оксаною Карцевою.
– Яким Ваш син був у дитинстві?
– Дружелюбний, дуже рухливий. За ним постійно потрібно було наглядати. Хоч клопоту було чимало, але Андрій – постійно позитивний!
– Рішення віддати його на навчання до військового вишу пов’язане з цими якостями?
– Розумієте, можливо, рішення приймав він, але підбивала його на такий крок я. У багатьох чоловіків є вроджені риси воїна. Агресія – супутня цьому ознака. Питання тільки в тому, чи він буде захисником, чи агресором. Тому я розуміла, що військовий навчальний заклад привчить його до дисципліни. Думаю, вибір був правильний. Сподіваюсь, і Андрій не пошкодував.
– Коли Андрій пішов навчатися за 1000 кілометрів від Закарпаття до Севастополя, як ви це переживали?
– Звичайно, це далеко. Але це чудове місто. Йому там сподобалося. У Севастопольському виші його захоплювала фізична підготовка. Він обожнював займатися спортом. Я його час від часу відвідувала. Він і сам мав можливість, хоч зрідка, на канікули приїжджати до Ужгорода. Це не було чимось екстраординарним. Діти їдуть здобувати знання в інші міста. Це нормально…
– Що знали про той навчальний заклад?
– Небагато. Знала що там хороші традиції, дисципліна. Його нам рекомендували як зразковий навчальний заклад. Коли ми приїхали туди на вступні іспити, я переконалася, що там вимогливі критерії відбору. Фізична підготовка, психологічна.
– Події весни дворічної давнини, коли озброєні «зелені чоловічки» бродили півостровом Крим…Ваш син опинився в епіцентрі окупаційного процесу. Що відчували тоді?
– Звичайно переживала за нього! Але треба віддати належне, він ніколи не змушував мене хвилюватися. У розмові нічого зайвого не говорив. Казав тільки, що в нього все добре.
– Часто з ним тоді спілкувалися?
– Звичайно, дуже часто. Пам’ятаю, як розповідав, що їм видали бронежилети, автомати, казали стріляти на поразку, після чого телефон вимкнувся. Після цього день був дуже неспокійним. Намагалася кожні 5 хвилин додзвонитися. Уже пізніше, коли дізналася, що в них забрали зброю та екіпіровку розуміла, що криза минула. Можливо, це не так пафосно звучить, але ми переживали за те, як хлопці харчуються, як до них ставляться, чи не буде спроб розхитати ситуацію. Усі ж чудово розуміли, що це особливий вид вторгнення на нашу територію, і чим це все закінчиться: чи вийдуть наші хлопці живі та неушкоджені, на той момент ніхто не знав.
– На щастя, хлопців повернулися на материк. Їх перевели до Одеси…
– …Це вже був справжній курорт. І ми мали можливість відвідувати сина. Не було проблем і зі зв’язком. Було спокійно.
– Навчання вашого сина у Британії, як реагували на такий життєвий поворот Андрія?
– Радість, звичайно. Нова країна, нові традиції. Він дуже змінився після Англії. Я думаю, що Андрій збагатився досвідом європейського життя. Наприклад, навчився толерантності. На території академії були представники різних націй, релігійних сповідань. Між всіма курсантами були теплі дружні відносини.
– Навчання вже завершене, і ваш син офіцером йде служити до Збройних Сил України. Хвилюєтесь за Андрія?
– Як мати, я звичайно переживаю. Але разом з тим я дуже його поважаю за таке рішення.
– Якось готуєтесь до відправки сина на військову службу?
– Так, не тільки я – всі мої друзі, більшість з яких вже побували в АТО, консультують нас, що варто брати з собою. Хтось приносить частину обладнання: каремати, наколінники… Підтримуємо, чим можемо. Ну, і психологічно, звісно. Ми пишаємося його вчинком. Прийняття такого рішення – це серйозно!
– Відео де ваш син з іншими курсантами, який на противагу російському гімну виконує український, стало відомим серед українців. Як сприйняли цей вчинок?
– Здивування, напевно. Однозначно, до цього ніхто не був готовий. Як батьки ми не були до такого готові. Ми здивовані і, водночас, раді за синів. Скажімо, це був своєрідно виражений протест.
– Питали в сина, як в них виникла ідея таким чином протестувати?
– Він не надто багатослівний, каже, вирішили спонтанно. Ну, їх виховували там як чоловіків, от вони і повелися як справжні чоловіки.
– Друзі, родичі, знайомі засипали вас дзвінками після цього?
– Так. Мені телефонували знайомі, друзі. Всі казали що бачили Андрійка. Мене переповнювала гордість за сина! Це завжди приємно…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.