Про Перемогу – лише щиро, стримано і з гідністю

Спостерігаючи вакханалію, яка відбувається в сусідній країні ось уже другий рік з приводу святкування Дня перемоги, щоразу згадую свого батька – ветерана Другої світової, який воював, був двічі поранений і мав чимало нагород. Він не дуже любив красуватися в парадному кітелі з усіма своїми медалями та орденами на якихось заходах, куди його часто запрошували. Єдиний виняток – День Перемоги. Але і тоді одягав тільки ті нагороди, які отримав під час бойових дій. Всі ті пам’ятні медалі, які щороку на різні свята і річниці отримували ветерани і які вони прикріплювали на кітелі, батько категорично відмовлявся носити, бо вважав, що це – не заслужені регалії, а брязкальця для кількості. Пам’ятаю, він якось гостював у мене і в центрі Ужгорода спостерігав таку картину. Ветеран при повному параді стояв на вулиці, і до нього підійшла маленька циганочка. Заворожена великою кількістю блискучих на кітелі нагород, вона захоплено проспівала: «Йой, кулько копійок!» Тато мій реготав до сліз.

День Перемоги – дуже важливе свято. І потрібне, тому що про ту війну не можна забувати, а тих, хто її пережив і хто може розповісти про неї правду, стає дедалі менше. Пам’ятаю часи, коли колона ужгородських ветеранів була потужною і численною. Коли вони щільним строєм йшли по місту в бік Пагорба Слави, люди, що спостерігали цей хід. мимоволі підтягувалися і випрямлялися. На жаль, ряди захисників вітчизни рідшають з кожним роком. Давно пішов з життя і мій батько. Сьогодні шкодую про те, що свого часу не розпитала його більш детально про те, за що і коли він отримав свої нагороди. Нещодавно хороша людина Володимир Новіков допоміг відшукати в військовому архіві один із нагородних листів батька. Гвардії старший лейтенант Житомирського Червонопрапорного полку (інше нерозбірливо) Тимофій Терентійович Секретенко представлявся до ордену Червоної Зірки (а всього їх у нього було два) за те, що «в період наступальних боїв від Слобудка-Кошіловацка до міста Борислав проявив себе сміливим і ініціативним офіцером. 23.07 1944 р при форсуванні річки Дністер під. сильним кулеметним і артилерійсько-мінометним вогнем прітівніка переправив батарею на підручних засобах, чим забезпечив утримання плацдарму для переправлення основних сил. У бою за місто Станіслав старший лейтенант Секретенко спільно з батареєю штурмом увірвався в місто, де для батареї створилася загроза, організував кругову оборону і відбив ворожу контратаку».

Про інші нагороди, на жаль, даних не виявилося. А нам з братом батько якщо й розповідав про воєнний період, то намагався відшукувати якісь гумористичні моменти солдатського життя. Не дуже багатослівний він був і на різних заходах, де вшановували ветеранів.

У нас вже традиційно напередодні 9 Травня прийнято запрошувати учасників Другої світової війни в школи, організації, влаштовувати для них святкові виступи. Не залишається осторонь і телебачення. Особливим масштабом відрізняються концерти, схожі, швидше, на шоу, на каналі Інтер. Уже йдуть анонси святкового дійства, яке покажуть на цьому каналі в День Перемоги. І вже з анонсів видно, що знову, як і в минулому році, це буде слізливо-патетична суміш, наскрізь фальшива, яка викликає глухий протест в душі. Глибоко переконана, що про ту страшну війну НЕ МОЖНА розповідати ТАК! Не можна неправдивою патетикою намагатися викликати у людей сльози, не можна грати на людських почуттях і емоціях. Надрив і пафосність ведучих не мають почуття міри. Невже це так важко – говорити про минулу війну, про людей, які воювали і загинули, стримано, з тихим і від того більш значущим сумом? Звісно можна, але не вистачає такту, бракує делікатності і нарешті – елементарного професіоналізму.

Останнім часом з’явилося дуже точне визначення того, що напередодні великого свята відбувається в Росії – «побєдобєсіє». Страшненько звучить, якщо чесно. Але це вже їхня особиста біда. Ми ж, як і щороку, 9 Травня, у День Перемоги, з квітами, хто коли, підемо на Пагорб Слави і покладемо ці квіти до могил солдатів. Відомих і невідомих. Ми поведемо туди спочатку своїх дітей, а потім онуків … А вони, в свою чергу, поведуть своїх дітей і онуків … І так буде завжди. Без штучного пафосу і без фальші – щиро, стримано і з гідністю.

.

.