В Ужгороді мама особливої дитини долучає людей до боротьби з дискримінацією (ФОТО)

5 серпня 2016 21:17  61130845 0132143
В Ужгороді мама особливої дитини долучає людей до боротьби з дискримінацією

Боротьбу з людським невіглаством, а подекуди і нахабством розпочала ужгородка Лариса Воєводіна. Вон – мама п’ятирічної дівчинки з діагнозом ДЦП, пише в мережі Фейсбук Ольга Павлова.

.Жінка – одна з небагатьох, хто вголос говорить про проблему несприйняття суспільством особливих дітей. Щодня публікує свої спостереження та думки у соціальних мережах, описує реальні випадки, які трапляються з нею і маленькою Анею. Лариса розповіла «Громадському радіо», що негативні інциденти трапляються чи не щодня.

«Ми йшли додому, назустріч нам йшла дівчина молода. Таке враження, що її вразило струмом. Вона вибігла на газон, оббігла нас стороною і почала майже бігти, щоб скоріше від нас відійти. А це коли мама з донькою стояла на переході і на червоне світло чекала. Подивилась на мене, на чоловіка – ніякої реакції. Опустила голову вниз – побачила Аню у візочку, схопила доню, на червоне світло перебігла, перейшла на іншу сторону, хоча потім вони вернулися, бо мали йти по тій стороні, що й ми. Вона поверталася і дивилася, чи ми їх не наздоганяємо. Донечка питала: «Що воно?», а вона: «Тихо! Не дивись, не питай! Пішли!». Люди якісь – неадекватні…», – каже жінка.

Завдяки розгорнутій кампанії Лариса Воєводіна здобула багато симпатиків. Декотрі з них, як-от Наталія Сарай-Сеневич, долучаються до ініціативи. Тепер Наталія з двома своїми дітьми практично щодня гуляють разом з Анею та її мамою, і своїм прикладом демонструють, що всі діти – рівні. А ще розвінчують міфи про небезпеку чи навіть заразність від спілкування з особливими дітьми. «Вона у фейсбуці написала, коли йшла з Анюткою, жінка йшла з дівчинкою і перейшла дорогу чи навіть перебігла в паніці. Мені так хотілося її обійняти в цей момент! Чесно. Я сиділа і ревіла… А далі, я їй написала, що обов’язково познайомимося. І тут на другий день я йшла з малими в місті і бачу: іде вона мені назустріч. Ну, думаю, або зараз, або ніколи. І я просто підійшла до неї», – поділилася історією знайомства Наталія Сарай-Сеневич.

В Ужгороді мама особливої дитини долучає людей до боротьби з дискримінацією (2)

Але далеко не всі мають сміливість вийти на вулицю з дитиною на інвалідному візочку. Людмила Чуп, мама 20-річного Івана, розповідає, що сама хоч і не ховає сина від людських очей, проте особисто знає таких. За словами жінки, дехто ніколи не вивозить дітей на вулицю, боячись  осуду і недобрих поглядів. «В Ужгороді є багато дітей, які є хворі і яких закрили прямо у квартирах, і вони сидять… вони білого дня не бачать. Я знаю таких навіть людей, що до них приходили гості, а вони свою дитину бігом пхали в іншу кімнату. І це для мене був шок, я не розумію цього. Це є твоя дитина, і що вже є, то є», – розповіла пані Людмила.

Масажист Юрій Монастирський працює з дітьми з ДЦП понад 10 років. Стверджує, що фізичний стан дитини напряму залежить від психоемоційного, а тому суспільство повинно максимально допомогти таким дітям у боротьбі за рівноправне життя:

«Діти з ДЦП ведуть боротьбу за своє життя, за кожен свій крок, за рух. У них немає такої штуки як канікули, відпочинок… Якщо вони включаються в роботу і працюють, то вони працюють щодня для досягнення результату. І для тієї боротьби їм не потрібна словесна жалість на кшталт «бідненький ти..» і все таке. Їм потрібна жива розмова, їм потрібні точно такі самі здорові, адекватні розмови, діалоги, які є в інших людей, дітей в школах, на майданчиках, транспорті. Тобто: «Як справи?», «Як ти себе почуваєш?», «Як погода?».

Тобто будь-що, тільки не «бідненький-бідненький» і жалісливі погляди. Вони хочуть бачити те, що їх суспільство сприймає на рівні. Відповідно, коли їх не сприймають, коли на їхніх очах забирають дитину з дикими поглядами, із загляданнями у візочки, вони так само переживають емоції. І коли така дитинка закривається, вона не бачить сенсу продовжувати боротьбу за те, щоб влитися в соціум, бути таким самим, як всі».

Лариса Воєводіна знає рецепт, як переламати ситуацію і домогтися, аби дітей з особливими потребами не принижували і сприймали адекватно. На її думку, роз’яснювальну роботу потрібно проводити, починаючи з дошкільних закладів освіти.

«Нас у сусідньому дворі спочатку теж так сторонилися… З’явилася одна мамаша і пояснила, що вона не кусається, вона не заразна, вона – така дитина, як і всі. І сказала, що з Анечкою треба гратися. Їсте печиво – треба принести Анічці печиво. Вона така ж дитинка, як і ви. І діти просто до нас підходять і питають: «А чого вона така велика у візочку?». Я їм пояснюю: «Тому що вона не може ходити». «А, вона хворенька?», – «Так», – «А, нам тьотя Лєна казала». Тобто якби дітям у садочках пояснювали змалку, вони б виростали, знали, що це таке, для них це було б нормально», – каже Лариса.

В Ужгороді мама особливої дитини долучає людей до боротьби з дискримінацією (3а)

Донька Наталії Сарай-Сеневич, – маленька Наталка, – у свої 4 роки не дивується, зустрічаючи у місті дитину у інвалідному візочку. Навпаки – радо йде на контакт, грається, а маленьку Аню називає найкращою подругою. «Аня – красива і гарна, і я з нею люблю гуляти. Ми купляємо палички, морозиво і напої. І соки. Я люблю гратися із Анею. І вона – найкраща моя подружка», – каже дівчинка.

Ініціативу Лариси Воєводіної підтримали активісти громадської організації «Щасливі діти», які з вересня розпочинають широку інформаційну кампанію. А ще представники різних організацій вирішили об’єднатися і облаштувати в Ужгороді інклюзивний дитячий майданчик, доступний для всіх без винятку дітей

Читайте також

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>