У неділю, 30 серпня, на Закарпатті просто на березі знаменитого гірського озера відбулося фольклорне свято.
Фестиваль «На Синевир трембіти кличуть» відродили після 5-річної паузи. Він був заснований 2001-го року тодішнім головою ОДА Геннадієм Москалем і діяв до 2009-го.
Зміст не змінився – по суті, фестиваль є міксом із фольклорних виступів.
Родзинкою свята мав стати козацький кінний театр, спеціально запрошений для виступу на Синевирі з Луганщини. На жаль, яскраву виставку на імпровізованому майданчику внизу, в селі Синевирська поляна, бачило замало людей. А дивитися було на що – гарні коні, яскраві костюми артистів, трюки верхи та елементи шоу з шаблями, вогнем та великими прапорами.
Як розповів артист Максим Гетьманський, на Закарпатті вони вперше і вражені красою гірського краю. Усі артисти – самоуки, й чи не кожен і кінь і трюкач мав численні травми, втім, любить свою роботу. Коня для виступів можна видресирувати за термін від кількох місяців і до двох років. Зараз же колектив шукає режисера, аби розробити нову програму – мають у своєму репертуарі тільки одну виставу. Її ж і продемонстрували під оплески закарпатців та туристів.
Після виступу кінного театру учасники свята та глядачі вирушили ходою до самого озера. Дорогою зустрічали локації сіл Міжгірського району з традиційними частуваннями.
Відтак офіційних осіб на чолі з Геннадієм Москалем на березі суттєво змілілого Синевира влаштували на плота і переправили до сцени. Там під звук трембіт розпочався концерт за участь фольклорних колективів кількох районів області.
Головними ж персонами свята варто вважати саме трембітарів. Uzhgorod.in скористався нагодою поспілкуватися із кількома представниками уже, власне, надзвичайно рідкісної професії.
Молодий трембітар із Міжгір’я Ігор Пижик, котрий відкривав свято, розповів, що взявся за верховинський інструмент, бо стало прикро, що ця традиція зникає. Твердить, що в Міжгірському районі зосталися хіба троє майстрів, котрі здатні виготовити трембіту.
Загалом виготовляють інструмент з дерева ялиці, в котру вдарила блискавка, «для дзвінкості», і важить він до п’яти кілограмів, сягаючи довжиною близько трьох метрів.
Двоє Микол – молодший Спаський та старший Глушманюк – із колективу з Рахова тим часом розповідають, що гуцульські трембіти – вигадливіші за міжгірські: можуть грати більше мелодій, адже ще й довші. Кажуть, що звуки, які видають, різняться від нагоди – на весілля гратимуть одну мелодію, на похорон, звісно, інші, а загалом трембіта – це старий аналог мобільного телефону – так спілкувалися вівчарі на полонинах, так передавали інформацію з верха на верх і між селами. Твердять: кілька майстрів на Рахівщині ще можна відшукати, як і власне трембітарів, чий славний «клан» і представляють нині на фестивалі.
А от Іван Мацола з Колочави грає на трембіті металевій. Каже, хоч і не традиційна, але зручніша. На жаль, у Колочаві вже нема майстрів, хто б беріг давнє мистецтво. Та і вівчарські професійні секрети в знаменитому селі береже вже сам Іван – останній трембітар Колочави…
Більше емоцій – у спілкуванні з ним і у світлинах зі свята.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.