Микола Дроботенко: Уроки Гемби

uzhgorod.in  23 січня 2013 10:45  117829082 229666
Микола Дроботенко: Уроки Гемби

uzhgorod.in подав розповідь Миколи Дроботенка у Фейсбуці про порятунок сноубордистів, один з яких спочатку січня загинув на Гембі. Тепер Микола написав про досвід і про уроки, які варто було б узяти з трагедії.

Після лавини на Боржаві, яка забрала життя одного і завдала множинні переломи другому сноубордисту, у мене виникла думка озвучити кілька рекомендацій для тих, хто катається взимку на лижах та бордах в районі села Пилипець.

Кілька разів я себе обсмикував.По-перше, рекомендацій з безпеки в горах писано вже безліч. Читай - не хочу. Але головне, що мене зупиняло - це поінформованість про абсолютно наплювацьке відношення певної категорії молодих фрірайдерів до будь-яких рекомендацій.

Друзі мені підкидали рік-два тому посилання в Інтернеті на відгуки сноубордистів, які вихвалялися, що зривали в ущелині Гемба маленькі лавини, щоб на них <<покататися>>. Інші хизувалися тим, що зірвали з верхньої станції Пилипецької канатки табличку <<Обережно - лавинонебезпечна зона!>>, затягли її на сніжний карниз в верхів'ях ущелини, і весело через неї стрибали, щоб викласти фото в І-нет. Так от зараз, після трагедії, що сталася, через лавину, я б цих <<героїв>> беззастережно направив постояти біля лікарняного ліжка лежачого з множинними гвинтовими переломами ніг (одна з них частково вже ампутована) Діми Бєляєва. Нехай Діма розповість їм свої відчуття. Це - кращий спосіб вправляння мізків. Загиблий же Максим Пономаренко дати свої поради не зможе вже нікому.

Чому я все ж вирішив узяти на себе відповідальність викласти власні рекомендації?

Це сталося рівно дев'ятнадцять років тому -в січні 1994 року. Місце дії - той же район гори Гемба. Ніякого гірськолижного курорту окрест не було і впомині. Це з 2007 року (зі спорудженням підйомників) село Пилипець перетворилося на Мекку українського фрірайду (за браком інших <<Мекк>>). А тоді на місці нинішнього<<Гранд-готелю>> стояли напівзруйновані корівники напівмертвої ферми.

Ми добиралися на лижах до занедбаної в верхів'ях ущелини <<хатинки лісника>> (хоч вона має зовсім іншу історію, але це зараз значення не має). У ній - жили. Наше <<ком'юніті>> складалося з, друзів, які займалися ще при Союзі альпінізмом. Які правдами і неправдами придбали перші в Україні скі-турівські комплекти, що дозволяли на лижах йти вгору і здійснювати повноцінний гірськолижний спуск вниз. На початку 90-х людей, які займалися скі-туром, в Україні налічувалися одиниці. А модне нині слово <<фрірайд>> не вживав і зовсім ніхто з нас.

Це був рядовий виїзд <<поскітурити>> на вікенд. Обкатували ущелини втрьох - Женя Чізмар (про якого я писав у першій частині) - житель Мукачева, Сергій Ляхімець - киянин, і житель Києва -автор цих рядків. Прекрасно відкатавши в п'ятницю і суботу, в неділю- 30 січня 1994 року, після обіду в хатинці, ми провели Женю вниз -йому пора було повертатися в Мукачево. І пішли з Серьогою наверх -зробити останній в цей день спуск. Через дві години після того, як пішов Женя, нас накрила лавина.

Лавина зійшла у сусідній від <<хати лісника>> ущелині. У неї практично не добираються нинішні фрірайдери - може воно й на краще. Але ми тоді були там.

Я бачив, як найпотужніший сніжний експрес вдарив Сергія в спину, підкинув у повітря і підім'яв під себе. Через секунду лавина врізалася в мене. Максимум що я встиг зробити - це стрибнути їй назустріч і вгору, щоб постаратися опинитися якомога вище в пластах снігу, а не бути підім'ятим внизу. Далі нічого вже не піддавалося контролю - політ в тілі лавини, яка накрила мене з головою; кульбіти і сальто в товщі снігу, що несеться вниз; інстинктивні спроби в польоті відгрібати сніг від обличчя та ... зупинка.

Я не знаю, що мене врятувало. Лижні палиці відірвало від рук - спрацювали запобіжники в рукоятях (не багато виробників випускають лижні палиці з запобіжниками, але тоді я був споряджений саме такими). Це дало свободу рукам. Спрацювали і скітуровскі кріплення, відкріпивши від черевиків лижі. Але головне - мене як більярдну кулю викинуло на дно долини, в якому лавина розтеклася до глибини в метр-півтора. Наді мною,лежачим горизонтально горілиць, снігу було сантиметрів десять,причому обличчя виявилося на поверхні. Я відплювався від снігу,вибрався, відкопавши ноги, за якими розкопав прив'язані до ніг страхувальними стропами лижі.

Все. Насуваються сутінки, свист вітру, повна самотність, і під ногами - величезний лавинний конус, що минає одним зі своїх відгалужень в глибокий каньйон.

З тих пір я знаю, що таке несамовито кричати:<<Серьога!!!>> В надії почути хоч звук. А у відповідь чути тільки свист вітру.

Я знаю, що таке бігати по величезній лавині, протикаючи і розбиваючи сніг лижею за <<класикою>> пошуку - біля кущів, в місцях перегинів, усвідомлюючи, що якщо я не витягну Серьогу за перші двадцять хвилин - він задихнеться ....

Я знаю, що таке через чотири години, в повній темені - після восьмої вечора, сісти на сніг і зрозуміти: <<Все ...>>.

Я знаю, що таке під вантажем цього <<усе>>, вичавленим в мотлох, напорюючись нагілки дерев, провалюючись у сніг, наосліп валити вниз через густий ліс за допомогою. Мобільного зв'язку тоді не було й у спомині.

Я знаю, що таке ввалитися в першу ж хату в селі Пилипець о десятій вечора і почути, що телефонного зв'язку в селі немає взагалі. А найближчий телефон - на станції Воловець, до якої 18 кілометрів пішки - ніякого транспорту вночі в той час туди не було.

Я знаю, що таке в пластикових черевиках йти по дорозі на Воловець. І на півдорозі до Воловця, вже за північ, ввалитися в готель, що самотньо стояв тоді біля узбіччя,готель <<Смерічка>> в пошуках телефону. І зустріти там (це був один шанс з тисячі) друзів - Віктора Грищенка і Льошу Гончарова, які <<вигулювали>> по Карпатам компанію французьких альпійських гідів з Шамоні. Для друзів це був шок. Але саме вони разом з французами з настанням світанку першими і включилися в пошукові роботи. Після чого підключилися і рятувальники, які збирали лавинні зонди по всьому Закарпаттю. Одним з перших примчав з Мукачева Женя Чізмар, який в той час ще і не подумував працювати рятувальником. На ньому не було лиця. Втім, лиця не було на нас обох - адже ще вчора ми каталися утрьох ...

Я знаю, що таке ходити по лавині в шерензі з лавинним зондом. І знаю - що таке відкопати свого друга з глибини двох метрів. Його понесло і впресувало в каньйон. Зазначена згодом причина смерті -асфіксія. Час до настання, за словами експерта - хвилин десять. І у мене не було шансів його врятувати.

Я знаю, що таке вчотирьох їхати вмікроавтобусі з Воловця в Київ. Попереду - водій і я. Ззаду - відкрита труна з Серьогою, і поруч - його батько, який прилетів з Києва, дбайливо поправляє подушечку під головою Сергія на вибоїнах. На це неможливо було дивитися без сліз. Я знаю, що таке постати на очах усіх родичів загиблого. В першу чергу - мами. І подивитися їй в очі. Ніхто не пред'являв мені претензій - Боже упаси. Швидше навіть берегли від зайвих розпитувань. Серьожині батьки -прекрасні люди. Всі розуміли все. Але в повітрі витало питання, яке ніхто мені не задав і задати не міг апріорі. Але я його відчував.Чому з двох що потрапили в лавину загинув САМЕ ЇХ СИН?? Не чужий, а саме - їхній?? Безумовно - кращим результатом було б чудесний порятунок обох. Але якщо доля розпорядилася забрати одного з двох - то чому саме ЇХНЮ дитину???

Вантаж цього не заданого питання тиснув на мене і на похоронах (на яких присутня величезна кількість друзів і родичів), і на поминках. Я - вижив. Серьоги - нема. По скронях стукала крамольна думка - краще б мене лавина прихлопнула разом з ним. Так було б простіше. І зрозуміліше всім. І ще довгі роки я винив себе в тому, що не вберіг його. Хоч він і сам був альпіністом з не меншим ніж у мене досвідом - КМС з альпінізму з почесним титулом <<Сніжний барс>>. Але все одно - я був зобов'язаний його вберегти.

А тепер прийшов час дати остаточну відповідь на споконвічне питання - чому я вирішив дати свої рекомендації необмеженому колу осіб. Я не хочу, щоб хтось ще випробував на собі обидві описані мною іпостасі - стояти біля труни під поглядами чужих родичів, і вже тим більше - лежати перед своїми в труні ...
Рекомендації тим, хто займається фрірайдом на ділянці Боржавського хребта відвершини Магура (минаючи Гембу) до вершини Великий Верх - між селамиПилипець та Подобовець

П'ять правил, що не мають винятків.
1. Перше. Запам'ятати відтепер і на все життя слово ПІВНІЧ.Вбити його на рівень підсвідомості і не забувати ніколи. Потрапивши в критичну ситуацію, будучи накритим туманом, потрібно їхати, йти або повзти тільки в ПІВНІЧНОМУ напрямку. Саме на північ від Боржави (з несуттєвими варіаціями - ПЗ або ПС) йдуть всі традиційні для катання гребені і схили. Саме з півночі від хребта знаходяться села Пилипець та Подобовець. І НІ В ЯКОМУ РАЗІ не спускатися на Південь. Там -двадцять кілометрів буреломів до найближчої цивілізації.
2. Друге, що випливає з першого. Купити компас. Вкласти його в кишенюрюкзака / штанів / куртки, і виймати його тільки на час прання речей.
3. Третє. У лексиконі фрірайдера, як у льотчика, повинен закріпитисятермін <<нельотна погода>>. І той і інший за помилки розплачуютьсяоднаково - життям. Якщо на Боржаві стоїть туман, вітер віє (а вітерчасто такий, що піднятий за темляк лижний ціпок тремтитьпаралельно землі) - не треба туди лізти. У такі періоди потрібно невідриватися високо вгору від лісу, контролюючи його постійно в полівидимості. Вліво-вправо від підйомників в зоні лісу можна знайтидостатньо варіантів для спуску, перечікуючи погану погоду.
4. Четверте. Якщо вихід на хребет здійснений в прийнятну погоду, авже там <<накрило>>, потрібно забути про красу спуску. У таких випадкахслід скористатися сленговим словом <<линяти>>. Потрібно <<линяти>> віднебезпеки піти на південь, від небезпеки в тумані влетіти в лавину абоотримати травму. Вас чекає в житті ще багато красивих спусків, аєдиний спуск в тумані може виявитися фатальним. Тому йогослід провести найбезпечнішим, а не найкрасивішим чином.
5. П'яте. Повертаючись, потрібно намагатися рухатися по гребенях, а не почашам і кулуарам. І рухатися по лініях уявної течії води, ане підрізати схил виписувати на лижах або борді зигзагами. ВКарпатах гребені в масі своїй являють собою величезні поля, івизначити в тумані - схил це, чи ще гребінь, деколи складно. Аледане правило - загальне, фундаментальне, і його потрібно знати. Рухпо гребенях і по лінії течії води принципово знижує ризик зривулавини. Якщо є відчуття, що схил <<дихає>> і видає дивні звуки(В предлавтнному стані схил може <<ухати>>), значить потрібно знятилижі, і <<линяти>> строго вниз.
Зазначеним п'яти правилам вкрай рекомендується слідувати неухильно.

Наступний пункт, який я виношу окремо, але на якому наполягаю безапеляційно. Кожен фрірайдер (а також альпініст, турист,мандрівник, etc.) ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ придбати GPS-навігатор. Зобов'язаний не мені.А самому собі. Мова йде не про гламурний комунікатор з функцією GPS,який <<сяде>> за дві години на морозі. А про спеціалізований ударостійкий і пиловологозахищений прилад. Однак GPS-навігатор - не панацея. І розслабляти не повинен ні в якому разі. Він може втратити супутники. Може їх не зловити. Може просто відмовитися працювати.Тому компас потрібно мати ОБОВ'ЯЗКОВО, не дивлячись на GPS. Якщо ж навігатор працює - він полегшує завдання орієнтування на порядок. За записаним своїм треком можна повернутися в початкову точку маршруту хоч в тумані, хоч в непроглядній темряві. А якби лежачий на лавин і тиждень тому Діма Бєляєв передав СМС-ом не просто інформацію про що трапилося зі словами <<де знаходжуся - невідомо>>, а дані з GPSсвої координати, рятувальники прийшли б до нього раніше майже на добу.

І ще один з найважливіших елементів спорядження, який важить лише 50-60 г, але обов'язково повинен бути, називається рятувальне покривало. Це маленький пакетик з тонкою міцною металізованою плівкою, що дозволяє максимально зберегти тепло тіла у критичній ситуаціях. Купляти в outdoor-магазинах (або ж шукати в Інтернеті). Якби постраждалий Дмитро загорнувся в подібне одіяло, 28 годин на снігу він провів би зі значно меншими стражданнями і шкодою для організму, маючи шанс уникнути обморожень.

 
Тепер - до <<джентльменського набору>> фрірайдера, списком.Кожен фрірайдер повинен мати з собою:
* Мобільний телефон

* Компас

* Сірники

* Ліхтар

* Коробку петард

* Сильнодіюче знеболювальне

*Рятувальне покривало (рятувальне одіяло)

* GPS-навігатор.

Це - обов'язковий мінімум.

Фрірайдери, що відносяться до свого хобі серйозно, додатково мають з собою:
* Лавинну лопату

* Лавинний зонд (щуп)

* Лавинний датчик (<< біпер >>)

* Портативні рації

* Карту району (або завантажену в GPS, або в паперовому вигляді)

Деякі беруть термос, шоколад, маленьку << сідушку >> зі шматка каремату, запасні рукавички (якщо одну раптом віднесе вітром) та інше. Але я вважаю ці позиції вже особистим вибором кожного.

Крім того, до виїзду на фрірайд потрібно уважно вивчити спеціальну літературу про небезпеку гір взагалі і лавинної небезпеки зокрема. Як мінімум - вбити в Гугл пошук за словами <<лавинна безпека>>, <<все про лавини>>і іншим словосполученням, що містить слово <<лавина>>. Хоча краще пройти спеціалізований курс навчання.

З приводу мобільного зв'язку є одне принципове зауваження. З півдня від Боржавського хребта (куди ні в якому випадку НЕ слід спускатися) є зв'язок тільки через оператора Київстар. І то - з проблемами. З півночі (з боку підйомників),аж до гребеня, присутній зв'язок як КС, так і МТС.

На цьому, на перший раз - все. Однак я не згадав, залишивши його наостанок, ще один пункт - головний. Цей головний пункт містить інструмент, без якого не спрацює жодна з вищевказаних рекомендацій. І цей головний інструмент, який повинен бути завжди з собою обов'язково - власна голова, яка в потрібний момент повинна прийняти оптимальне, правильне рішення. Тоді й ризики будуть зведені до мінімуму.

Ось тепер - дійсно все.

Теги: Гемба

Читайте також

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (2)

юля тимошевская  27.01.13 11:36

Николай! Спасибо вам большое за ваши статьи! Кроме того что они написаны компетентно, в них есть ваша душа. Удачи вам!


знакомые Димы Беляева  25.01.13 19:16

Молодец,умница! Если бы прочитают эту замечательную статью фрирайдеры и возьмут её на вооружение хотя бы половина из них, то наверняка это многим спасёт жизнь! А родных и близких не постигнет боль утрат!Не читая этой статьи, мы твердили сами себе: если бы у Димки была ракетница, то ногу его бы точно спасли...Нужно приложит все усилия, чтобы эта статья попала на страницу хотя бы "Комсомольской правды"!!!

Всего комментарів 2
]]>