Василь Лінтур: Я радий, що зараз на пенсії

Тетяна Вашаргелі для uzhgorod.in  4 березня 2012 14:39  7696969 37243
Василь Лінтур: Я радий, що зараз на пенсії

Адміністративна еліта чітко поділяється на начальників та керівників. Перші – командують, другі – керують. Зусилля перших спрямовані, головним чином, на збереження себе, улюбленого, в омріяному кріслі, інші прагнуть робити діло, залишивши у ньому після себе гарну пам’ять . Саме ці, останні, отримують славу господарників, яких жадають мати у своїй команді далекоглядні менеджери, і яких бояться підпускати горлохвати, аби не втратити «начальницький» імідж на фоні справжніх професіоналів.  Заслужений енергетик України Василь Лінтур, за визначенням багатьох колишніх колег – і тих, що були «під», чи поряд і «над» ним, - належить до другої категорії. Випускник Ленінградського вузу, що має за плечима виробничий стаж і службу в армії, досвід роботи у міськвиконкомі, опікувався ключовими галузями регіону у якості заступника різних голів обласної адміністрації. Діловий – до жорсткості, працьовитий – до самовіддачі, він і зараз вселяє, якщо не острах, то однозначно – повагу усім, хто знав, чув, бачив, яким і в кого авторитетом був і залишається Василь Петрович Лінтур, нині – пенсіонер.

-         Як живеться нині пенсіонеру Лінтуру?

-         Добре. Я не можу зарахувати себе до класичних, так би мовити, пенсіонерів. Я є представником Служби міжнародних перевізників на Закарпатті, частенько буваю і в адміністрації, і в обласній раді, вирішуючи ті, чи інші питання. Активно цікавлюся усім, що відбувається в країні та регіоні. Тому – усе гаразд!

-         Дивитеся новини?

-         Не на усіх каналах. Якщо людину цікавить, кого убили цього разу, то це – до одних, якщо щось серйозніше – то слід звертатися до інших каналів. Обов’язково дивлюся закарпатські новини. Мені цікаво, що і як відбувається, і звертаю увагу на ті проблеми, з якими доводилося боротися ще нам, а вони ще досі залишилися невирішеними.

-         Час змінився і вирішувати проблеми надто важко…

-         Важко було завжди. До прикладу, я не поділяю думки тих керівників, які переконують, що не мають достатнього впливу на галузі, що безпосередньо підпорядковуються столиці. Неправда. Свого часу такого керівника викликали у відповідний кабінет і нагадували, у якій саме парторганізації він стоїть на обліку. Зараз є податкова, міліція, СЕС – достатньо важелів, аби нагадати, де працює людина, хто працює «на неї», на чиїй землі робиться діло. Інша справа, що свого часу я не допускав приватизації обленерго, газових підприємств – категорично не погоджуюся, що стратегічні галузі, від функціонування яких залежить безпека країни, можна віддавати в одні чиїсь руки. Ну, це так, до слова.

-         То чому ж зараз не використовують «важелі для впливу»? Заважає відсутність бажання?

-         В першу чергу, відсутність досвіду. Мова навіть не про вік, а власне, – про знання справи. Я не так багато працював на виробництві, але починав із низів і пройшов увесь «кар’єрний» ланцюжок: від електромеханіка дільниці постачання до головного інженера підприємства. Тому, знаєте, мені важко було «навішати» чи «втулити», як кажуть зараз. І не тільки я. Тоді, за тих часів, які так критикують, досягти чинів було непросто, але якщо ти вже їх досягнув, то знав і вмів багато чого. Зараз же, як мені здається, вибір іде не за професійними, а за партійними і родинними принципами.

-         Ви маєте на увазі, що раніше в адміністративних посадах не було політики?

-         Я вважаю себе адміністратором. Так склалося, що 27 років я присвятив державній службі. Але займався базовими галузями: енергетика, промисловість, транспорт, будівництво… Хтось займався політикою, а комусь треба було й працювати.

-         Тому Вам вдалося «втриматися» при такій кількості голів адміністрації?

-         Я працював при 5, як нині кажуть, «губернаторах»: Волощук, Країло, Устич, Балога, Москаль. Раніше була така система: коли приходив «новий», усі заступники попереднього писали заяви на звільнення, якщо новий керівник вважав за необхідне, пропонував писати заяву на прийом. Ті ж, хто такої пропозиції не отримав, залишався «на вулиці». Лише Геннадій Москаль, запропонувавши усім написати заяви, сказав: «Лінтур, якщо хоче, може писати одразу 2». Іван Михайлович Різак, який «виріс» при нас, такої пропозиції мені не зробив, хоча тоді залишалося мені 1,5 роки до пенсії...

-         Образилися?

-         Спочатку було прикро, але потім я навіть втішився. Не забруднився. Хоча не знаю, як би я працював за умови, коли заступники, як мені розповідали, по півдня чекали у приймальній. Я звик відкривати двері «самого» одразу, оскільки вважаю, що проблеми, з якими до голови ідуть його «зами», не можуть зачекати, на відміну від людей.

-         Але ж вирішувати їх доводилося не лише в Ужгородських кабінетах?

-         Коли прем’єр-міністром був Валерій Пустовойтенко, я в Києві бував щодекади. Бувало на тиждень – по два рази. І не лише Київ, адже чимало профільних міністерств знаходилося у Москві… І тоді доводилося чути: ми написали листа в міністерство. Ну, і що? Чиновник-бюрократ поклав його «під сукно» і можеш чекати! А от, щоб його прочитали, а ще й взяли до справи, аби діло було на Закарпатті – поїдь, домовся, переконай! Ну, а для цього потрібно мати досвід.

-         А як же : «портфелі», ящики закарпатського коньяку?

-         Портфелі у своїй практиці не носив, а корчаги з вином були – брехати не буду.  Приміром, до 30% коштів при будівництві заводів могло бути спрямовано на соціальну сферу. Ну, це ж ДО 30%! А щоб вони були і спрямовані, і виділені, слід було постаратися. А це – дороги, дитячі садочки, школи. Приміром, завдяки «Турбогазу» в Ужгороді споруджено цілий житловий квартал! До того ж нам із директором  довелося попрацювати – будь здоров!  До речі, дуже нам тоді допомагав тодішній прем’єр Чорномирдін – інтелігентніша і добра людина, яка дуже багато зробила для Ужгорода, зокрема. А ужгородські директори які були тоді: Тлехас, Плоскіна, Ознобкін, Ляшенко - глиби! Із ними рахувалися усі столиці! Мене на одних із виборів запитали: а що Ви залишили після себе в Ужгороді? Я запропонував сісти в машину і показати – соромитися моєму поколінню немає чого.

-         Усе ж найважчим, на мою думку, був період, коли Закарпаття потерпало від паводків…

-         Ну, це 98, 2001. У 98-му на Закарпаття приїхав Кучма. Одразу після візиту на Закарпаття, він зібрав Кабмін, мене посадив біля себе із завданням озвучувати проблему, а саму тут же давав вказівки міністрам. Дуже нам допоміг!

-         А як же із інформацією і плітками про порушення та зловживання?

-         Ви знаєте, дуже хитре формулювання: нецільове використання коштів. По-моєму, придумане для шантажу «неугодних». Приміром, ми запланували, що нам потрібно для ліквідації, а 2- гелікоптерів виявилося недостатньо для того, аби доставляти продукти і медикаменти людям, відрізаним великою водою. Тут же відгукується тодішній міністр МНС Кальченко – допомагає машинами, а їх треба дозаправити у Львові – не передбачили. Чи скажімо, будуємо житло усім симетрично: фундаменти, стіни… - нехорошо! Міністр фінансів Мітюков, був такий, каже - треба було будувати по одному. А як пояснити людям, що Іванову дамо будинок зараз, а Петрову – через півроку?! Це ж так тільки у міністерстві можна пояснити. Хто ж, як не керівник, знає, куди в першу чергу слід направити кошти! А після озвучення «нецільове» використання у людей створюється враження, що хтось поклав у кишеню. Звичайно, були порушення – на рівні сільських голів – усі живі люди, у яких брати, куми, друзі були серед потерпілих. Що ж, людський фактор завжди мав і має місце.

Людський фактор Лінтура враховують і нині. Колишні ужгородські підлеглі, зустрічаючи екс- заступника міського голови зізнаються: коли бачать його, першим ділом панічно згадують, чи прибрали територію навколо своєї установи, геть забуваючи, що дотримання такої вимоги від них нині не вимагають.  Він свого часу і вимагав, і контролював. До розмови із Лінтуром старанно готуються – поговорити ні про що він завжди мав з ким, має з ким і нині, проте мемуари писати не готовий – надто багато з того, що знає, може зачіпити нині «владних». Проте – не боїться, бо щиро тішиться, що зараз – на пенсії. Каже: не знає, як би зміг працювати у нинішніх умовах… Більше не каже – чи-то співрозмовники не ті, чи-то втомився… Однак, байдужим до життя все ще не став і обов’язково піде на вибори голосувати за несподівану для багатьох партію. Яку – говорити не уповноважував, тому…

 

Читайте також

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (3)

PAVEL  10.04.12 11:03

Немного приукрашено...Допустим к Балоге Линтур дверь "сразу" не открывал. Там были свои расклады и Линтур в число посетителей первого круга не входил. А Устич вообще неделями на работе не появлялся, поэтому заходить "с ходу" все равно было не к кому. И вообще, в реальности все не так гладко и благовидно, как об этом сейчас рассказывается. Просто многие уже забыли, какой была область 10 лет тому.


Павло Лінтур  23.03.12 17:50

Василь Петрович!Вітання Вам від другої файти Лінтурів,кедь мож так повісти..


VLAD  10.03.12 12:09

Порядочный человек! Немного с ним сталкивался, видно, что хозяйственник, а если даже и за свою карьеру и взял себе что то, так это даже не соизмеримо с тем что творят и творили чинуши закарпатские, которые все эти годы стояли у кормушки.

Всего комментарів 3
]]>