Життя цієї людини – історія неймовірної кар’єри спортивного юнака із провінційної закарпатської Березнянщини, який досяг висот світової науки. Чого у ній більше: соціальної справедливості, декларованої Радянським Союзом, щасливих нагод і випадків чи шаленої працездатності і жаги пізнання? Проте зараз Іван Мегела – відомий хунгаролог, автор десятків наукових праць з історії літератури різних народів. Його ім’я – добре відоме у Європі, оскільки два роки він викладав у Віденському університеті, він вільно володіє 7-ма мовами, викладав в Інституті журналістики та театральному інституті. Власне, досвід, колосальні знання, життєлюбність і оптимізм перетворили його на фантастичного розповідача, з яким спілкуватися цікаво і корисно.
– Як у Вашому житті з’явилася література?
– Ви знаєте, я в дитинстві не планував, що саме література стане основним моїм заняттям. Тоді на Закарпатті віддавали перевагу медицині і дуже конкретним майстровим професіям. Мене захоплював спорт, я перемагав в обласних олімпіадах з математики. Батько – колишній військовий, мріяв про продовження династії, а мама вважала, що з мене вийде гарний лікар… Однак, того часу нас захопив уже певний романтизм, який і привів мене до Ужгородського університету на факультет іноземних мов…
– Там і з’явилося основне захоплення?
– Так. Мій педагог, відомий на Закарпатті викладач німецької мови Георгій Меліка хотів захопити мене мовною теорією, проте знайомство із ще одним корифеєм – Анатолій Карповим привело до літератури. Написання дипломної роботи і визначило любов усього життя – літературу.
– Для провінціала навчання в столичній аспірантурі – уже колосальне досягнення…
– Цікава історія випадковостей спрацьовувала у моїм житті неодноразово. Судіть самі: будучи германістом, я поступав на слов’янське відділення, оскільки працюючи у молодіжному туризмі, чимало спілкувався із чехами, то вступні іспити складав чеською… От таким непростим способом і став аспірантом.
– Але ж величенну роль у Вашому житті відіграла угорська мова?
– Без сумніву! Коли в аспірантурі вивчили моє, як тепер кажуть, резюме, з’ясували, що я родом із Закарпаття, і сказали: «У вас же на Закарпатті знають угорську, а в нас не було жодного хунгариста…». Цей випадок і став визначальним на кілька наступних років. Завдяки цьому вибору я мав щастя спілкуватися із такими визначними постатями угорського письменства і культури, як письменники Ласло Неймет, Анна Йокаї, колишній президент Угорщини Арпад Гьонц. Мушу сказати, що найгарніші і найактивніші роки моєї літературознавчої діяльності присвячено саме угорській літературі!
– Від сучасної європейської прози до античної літератури відстань чимала. Це хронологічний крок у зворотньому напрямку?
– І знову випадок. Викладач античної літератури з якихось причин не зміг продовжити курс, його запропонували мені. Проте не попередили, що мова йде про студентів класичної філології, де не проходить аби що. Тут я, власне, зіткнувся із тим, що немає систематизованих підручників. Тому, вже «вступивши у цю ріку» написав і підручник, і уклав хрестоматійну антологію. Дуже цікавий досвід, адже уся база почуттів, емоцій, жанрів – саме там, в антиці, адже саме вона – основа основ будь-якої літератури. От така практична необхідність і випадок ввели в коло моїх наукових інтересів цей багатющий культурний пласт.
– Усе ж серед такого широкого кола літературних інтересів українська культура не випала із поля Вашого зору…
– Безперечно! Європейські університети мають практику запрошувати для начитки лекцій викладачів з різних країн. Мені пощастило мати таку практику в університеті Відня. Причому спочатку мова йшла про місячний термін, але вже через кілька тижнів виявилося, що Відень зацікавився спеціалізованим перекладом української та німецької мов, а ще – історією української культури та літератури у європейському контексті. Тому я надзвичайно гордий, що був причетним до просування українського слова у стінах поважного європейського наукового закладу, ідучи шляхом великого Каменяра. Мій перший науковий керівник колись казав: «Ванько, тримайся славістики». І Ви знаєте: мав рацію. Саме на перетині потужних культурних і мовних процесів виник унікальний культурний середньоєвропейський пласт, який цікавить багатьох.
– Ваше ораторське мистецтво, якого неможливо не помітити, вочевидь, вигартовувалося не лише практичними заняттями. Досвід роботи у театральному інституті і спілкування із театралами, що він для Вас?
– Знову випадок… Я завідував відділенням в інституті літератури, коли мені запропонували читати лекції на відділенні для акторів угорськомовного театру. Тут на мене чекав дуже цікавий досвід. Адже, будучи заядлим театралом, я вперше зіткнувся із практичною, так би мовити, роботою. Приміром, без зайвої скромності скажу, вистави, перекладені мною, досі ідуть у театрах Києва, Львова, Херсона. У рік Моцарта ми із київським театром «Глобус» отримали замовлення на ексклюзивний переклад і постановку п’єси Фелікса Мітерера «Жінки Моцарта», яку я отримав, фактично, із рук автора… Театр – назавжди у моєму серці!
– Чи залишилося в ньому місце для журналістики?
– Журналісти – особливий народ. Керівник інституту пан Москаленко казав: «Журналістика – це група крові». Студентів цього факультету вирізняла «зубастість», зацікавленість, іронічне ставлення до життя. Тому академічні лекції тут не проходили, оскільки слід було постійно бути напоготові!
– А як Ви загалом оцінюєте сучасне студентство?
– Мені, мабуть, щастить, чи можливо, я надто оптимістично сприймаю світ – не знаю. Нинішньому студентству непросто! Вони майже всі змушені підпрацьовувати, заробляти, аби виживати у непростому житті. З іншого боку, вважаю, що держава мала б більше перейматися майбутнім своїх випускників… Надто боляче бачити, як витрачені емоції, знання, кошти ідуть нанівець із «переорієнтацією» колишнього студента, який опиняється за стінами вишу. Зараз я працюю в потужному інституті – структурному підрозділі київського університету,, який увібрав у себе кафедри двох факультетів філології: романо-германського та українсько-російського. У нас навчають 32 мовами, кількість студентів – більше 3,5 тисяч. Безумовно, є усякі… Проте і зараз я бачу величенне бажання дізнаватися, вчитися, аналізувати. Більше того – студентам бракує спілкування. Це не «булонські» тести, з якими ми дещо ментально не співпадаємо – наші студенти – жагучі до дискусії та пошуку істини. І Ви знаєте, я знову і знову пересвідчуюся, що таки мав рацію, мріючи про викладацьку роботу. Адже якщо твоє слово, твої роздуми спонукають до нового пошуку і зачіпають серце та душу, то значить ти обрав правильний шлях!
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.