Владика Феодор: Мені жодного разу не довелося зустрітися із невіруючою людиною

Тетяна Вашаргелі для uzhgorod.in  11 червня 2012 12:05  39714435 014907
Владика Феодор:  Мені жодного разу не довелося зустрітися із невіруючою людиною

Людина, що з легкістю долає найтиповіші  стереотипи, пов’язані із духовними особами, користується мобільним та інтернетзв’язком, з готовністю погоджується на інтерв’ю та відповідає на усі запитання. Спілкування із нею, не позбавлене певного «статусного» дистанціювання, проте воно набуває атмосфери справжньої і, що головне, обопільної сповідальності, невластивої будь-яким світським діалогам. Саме у такій атмосфері відбулася розмова uzhgorod.in із Владикою Феодором, архієпископом Мукачівським і Ужгородським.

-   Владико! У кожного дорога до Бога – своя. Хтось починає її від народження, когось у Храм приводить біда чи поворотний у житті момент, а для когось світло Божественного вогню спалахує на порозі смерті. Яким був Ваш шлях до Господа?

- Я не можу назвати один, конкретний момент… Очевидно, мій шлях слід вважати визначеним, обраним. Адже виріс я у родині військового, нікого, хто мав би стосунки із релігією, у нас не було. Але ще у першому класі, а я навчався у школі в радянські часи, коли молитовник дістати було неможливо, записував молитви у маленьку книжечку. Власне, ті, написані непевною дитячою рукою, з помилками, коротенькі молитви, і блокнотик, куди їх записував, є дуже для мене цінним. Уже потім, після армії, була духовна семінарія, постриг…

-  То Ви служили в армії?

-   Так, звичайно. Спочатку це був Бердянськ, згодом – Угорщина, де я до того не був ніколи. Пригадую, перший раз за тривалий час мені дозволили вийти із командиром до міста. В одному із магазинів, куди ми зайшли за якимись потребами по господарству, я побачив ікону і завмер в молитві на кілька хвилин. Командир питає: «Що сталося?». «Нічого», - кажу, йдемо далі… На маленькому клаптикові я фломастером намалював хрестик і молився, ставлячи його на поличку… І попри все, нині щиро дивуюся тим, хто не хоче йти в армію. Це – гарна школа: вперше і по-справжньому можна зрозуміти, ким для тебе дійсно є твої батьки, а життя за уставом по-справжньому дисциплінує. Принаймні, зі мною було саме так.

-  Зрозуміло, що кожна людина проходить у житті чимало випробувань. Армія – одне із них. А яким було для Вас найбільше випробування?

- У момент становлення, мабуть, незгода батьків на те, щоб я пішов у монахи…

-  ???

-   Уявіть собі: я – єдина у родині дитина. І коли, навчаючись у Московській семінарії, я подзвонив мамі із проханням благословення на монашеський постриг, вона мені категорично відмовила. Проте, сила молитви, на моє переконання, має величенну потужність. Отримавши відмову, я прийшов за порадою до свого наставника – Архимандрита Кирила – мудрійшої людини, він довго дивився на ікону Казанської Божої матері (думаю, молився), а потім сказав: «Іди, все буде гаразд!». Уявіть собі моє здивування, коли у телефонній розмові із мамою, яка відбулася за кілька хвилин, вона сама, без мого питання, дала мені благословення на постриг. Пригадую: у той момент у мене із руки випала телефонна трубка…

-   Невже не відмовилися б від своїх намірів без материнського схвалення?

-  Думаю, ні… Цей шлях мене обрав…. Проте без материнського благословення іти ним було б набагато важче…

-  А як мама звертається до Вас?

-   Владико… Вона є дуже важливою людиною у моєму житті, зрештою, як і в житті кожної людини, я думаю, є її мама. Моїй мамі, завдяки молитві, вірі і Господу, вдалося здолати важку, смертельну недугу. Ми вважаємо це справжнім чудом. Батька, на жаль, немає серед живих, а мама нині живе зі мною. Я – щаслива людина!

-  А як же здолати барєри «необраним», тим, хто постійно спокушається, чи піддається випробуванням?

- Ви нас протиставляєте? Даремно! Священики – ті ж люди. Безгрішний лише Господь. Інша справа, що встановити реєстр гріхів, з яких один – важчий за інший, чи за один покарання суворіше, ніж за інший – неможливо. Проте, на мій погляд, найважчим випробуванням є щоденна боротьба із собою: своїми лінощами, прагненням злукавити, спокусою «домовитися» із своєю совістю…

То й Ваші підлеглі – не без гріха?

- Усі ми – люди! Нині у єпархії, за яку я несу відповідальність перед Богом, 300 священиків. Кадрові проблеми існують усюди, це Ви знаєте. І виникли вони не вчора, не позавчора і навіть не кілька років тому. Якщо у селі будь-яка людина здійснить непорядний вчинок, то громада це зрозуміє, якщо ж це зробить священик… Служити Господу і мамону одночасно - неможливо. Мова не йде про певні матеріальні цінності: ми всі люди, одягаємося, їздимо на машинах, їмо. Але…

-  Зараз на увагу до церкви скаржитися не доводиться! Але якість стосунків, якість духовності від кількості «відвідувачів» не поліпшилися…

-  Ну, давайте, поміркуємо… Людина ходить до лікарні, але мова йде лише про  поліпшення стану здоров’я, але не про повне, як правило, одужання. Церква – не обитель янголоподібних! Це теж своєрідна лікарня, але в ній «врачують» душі! Священик не каже: роби так чи так. Ми говоримо: варто жити за такими правилами. А вибір залишається за людиною. Хто підрахував, від скількох негідних вчинків застерегла церква людей? Тільки вона показує правильний шлях, правильний стиль життя та поведінки. Не знаючи його, помилитися легше.

Повернімося до випробовувань. Чи є ним для Вас наявність у нашому регіоні багатьох конфесій?

- Я можу із чистим серцем засвідчити: ми живемо у мирі та злагоді. Минули часи, практично, «середньовічних» протистоянь та непорозумінь. На моє тверде переконання, усього можна досягти шляхом смиренної та толерантної наполегливості.

Ви зустрічаєтеся із представниками інших віросповідань? У Вас дружні стосунки?

-  У нас є гарна традиція: на початку великих християнських свят керівники усіх конфесій мають можливість спілкуватися із керівництвом області, і звичайно, між собою. Що  до ставлення: я особисто, прекрасно ставлюся до всіх. Як вони ставляться до мене – питати варто в них. Нам немає чого ділити. Слава Богу, ми живемо у регіоні, де немає жорсткого поділу на сфери релігії та громади, тому, принаймні за ті роки, що я керую єпархією, усі питання нам вдавалося залагоджувати миром і до обопільного задоволення!

Можливо, усе так виходить через те, що Ви домовляєтеся із віруючими людьми?

-  А Ви знаєте: мені ще не довелося зустрітися із справжнім атеїстом! Навіть ті, хто вважають себе такими, переконані: існує вища сила, космос, енергія… Коли ж ми починаємо деталізувати (знаєте, як кажуть росіяни, «с этого места – поподробнее), виявляється – мова йде про Господа. І всі ми, є людьми віруючими. Просто не всі ще це усвідомили…

Наша розмова триває довго, але Владика, випереджаючи нашу репліку, каже: «У мене таке враження, наче минуло 10 хвилин…».  Дійсно, такий же «провал» у часі трапився із усіма присутніми, а метеріалу за ці «10 хвилин» набралося на кілька інтервю. Проте ми про це Владиці не скажемо:  хоч він і не відмовляє у спілкуванні, залишимо для себе ще одну нагоду шукати відповіді на важливі для кожної людини питання. Хоч Архієпископ і наполягає на тому, що – такий же, як і ми, зберігається відчуття, що він знає трохи більше…

 

Владика Феодор:  Мені жодного разу не довелося зустрітися із невіруючою людиною (1)

Читайте також

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>