Марія Бадида: Я не шкодую ні за чим – мушу йти вперед

Тетяна Вашаргелі для uzhgorod.in  21 лютого 2012 08:54  4066387 06650
Марія Бадида: Я не шкодую ні за чим – мушу йти вперед

Стосунки  підприємців із податковою визначити одним  словом важко. Чи це – вороги, навряд, чи це колеги – сумнів, свого часу наглядачі та спритники – напевно. Останнім часом держава наполягає: відносини між фіскалами та бізнесом необхідно перевести у категорію «партнери». Навчені  непростою історією становлення вітчизняного бізнес-простору українські «суб’єкти» до можливості щирого до себе ставлення з боку влади ставляться із певною долею скепсису. Проте зміни у своїх відносинах із основним контролером власної діяльності помічають. Хоча є у «наглядацькій» когорті бійці, з якими у бізнесу відносини не переходили у воєнний стан ніколи. Марія Бадида  - справжній податковий генерал, чия жорстка рука, караючи, не стинала голови, досвід поважала, попри зміну ідеологічних відтінків влади. Головний податківець Ужгорода – про непрості стосунки із партнерами, роботою і самим життям говорила із uzhgorod.in.

- Як Вам вдається усе життя поратися із такою непростою професією?

 -Колись мій батько сказав, що дуже мене жаліє. Я здивувалася: адже не працюю фізично, то чому?  Бо ти маєш справу з людьми, казав батько, а від них не знаєш, чого чекати... Я потім зрозуміла, наскільки він мав рацію. Можливо, ще й через те, що до цієї професії багато суто чоловічих вимог.  Нам доводиться приймати надто складні рішення, коли доводиться зважувати усі «за» і «проти», чоловікам, мені здається, легше – вони «рубають» різкіше. З іншого боку – ці рішення можуть наражати на небезпеку. Недаремно у 96-му році нас прирівняли до працівників правоохоронних органів…

- Проте закарпатська податкова мала свого часу «жіноче обличчя»?

 - Так, і не лише закарпатська. У перші роки становлення податкової було три жінки-генерали! У нас, як Ви, мабуть, знаєте, податкову очолювала Марта Гнатівна Волощук. Потім ситуація дещо змінилася. Однак, нещодавно керівником Київської служби стала жінка. Хто знає…

- Жінці, усе ж, дуже непросто поєднувати фахову самовідданість із повсякденністю…

- Ой… Мій чоловік не раз каже: «У тебе – постійно проблеми. То кінець місяця, то його початок…». Але ж дійсно, кожний період пов’язаний із певними проблемами.  А так хочеться не проґавити цікавий концерт, виставку, прочитати книжку… Інтернет – особлива тема: туди, як увійдеш, то вже не вилізеш, але ж і знати хочеться багато.  І, звичайно, жіночі справи: хоча б раз на тиждень – перукарня, дуже люблю сауну – вода знімає усі негаразди і напругу. Скажу з гордістю: незважаючи на люті морози, після розпеченої сауни купаюся у відкритому басейні. Кожної неділі вважаю необхідним бути у храмі… Надто мало часу приділяю родині, хотілося б більше…

- До речі, саме про Вашу родину відомо не надто багато…

- Вона у мене невелика: чоловік працює у державній службі охорони, син – юрист та економіст, невістка – економіст, Бог дав онученьку. Її, бодай раз на тиждень намагаюся забрати до себе, бо діти живуть окремо.

- У Вашому переліку не названі друзі…

- Друзі, звичайно, є. За роки у нас сформувався жіночий колектив, таких старших дівчат, у яких є сімї, онуки, так що нам є про що поговорити!

- До людини із таким кар’єрним «стажем», вочевидь у друзі намагалося «потрапити» чимало?

- Ви знаєте, Бог мене оберіг від тих, хто намагався «підібратися», так скажемо. З іншого боку – для того, аби зав’язувати нові знайомства, треба мати вільний час, а його якраз у мене немає. А потім, життєвий досвід, скажу без зайвої у цьому випадку скромності, дозволяє вчасно розібратися, хто є хто!

- Відлік свого досвіду Ви починаєте…

- Мабуть із школи. Я жила у селі Люта на Березнянщині.  Це – під самою полониною Рівною, на краю землі. Але школа у нас давала таку підготовку! Звичайно, я не мала можливості навчитися грі на фортепіано, чи, скажімо, малювати… Але, що стосується шкільних предметів – рівень був не гірший за школи обласного центру, точно! Можливо, ні – завдяки цьому - чимало моїх земляків гідно представляли малу батьківщину у столичних міністерствах, не кажучи про обласний рівень. А потім було навчання у Львівському технікумі.

- Скільки ж Вам тоді було?

- 14 років. Батько мало не плакав, коли залишав мене у великому місті. Однак, вижила! Далі був університет, потім – аспірантура, захист докторської. Так що часу на зайві балачки не залишалося…

- Коли ж було легше?

- Та ніколи особливо й не було. Ми живемо у час реформацій. Ніколи не було такого, щоб вивчивши одну методу, одну систему, вдалося заспокоїтися.  На початках становлення служби ми дійсно були «фіскалами». Тоді уявити саму можливість ситуації «випити каву» із начальником податкової було неможливо. Зараз ми переходимо до більш цивілізованих стосунків, за яких підприємець чітко розуміє: сплативши усі податки можна спокійно жити. До нас приходять на консультації, за порадами…

- Партнерські стосунки – не декларація?

 - Скажу лише, що планові перевірки скорочено вдвоє, таких, що називається «зненацька», ми не проводимо вже півтора роки. У податкової є чимало цікавого, що можна виявити, думаючи: із аналізу, аналітики. Адже очевидно, що якщо є доходи, то податок має бути відповідним, якщо ж його не «показують», то це вже – привід для прискіпливого «інтересу», скажемо так.

 - Зрештою, ми живемо у маленькому місті, де матеріал для «аналізу» не потрібно особливо шукати…

- Я вважаю, що працювати в маленькому місті простіше. Скажімо, буваючи у колективах, на прийомах, весіллях та вечорах, я постійно звертаю увагу: що, де, як…

- Ви – небезпечна людина…

- Я б не сказала, але Ваші слова – місто маленьке і все, і всі, як на долоні… А я – податківець. З іншого боку – прогулянка містом перетворюється на суцільне привітання і консультації, хоча чимало питань вдається вирішити телефонним дзвінком: знаю – мене не підведуть. Тим паче, що наші платники податків – найсумлінніші. І це – не просто декларація.

- Чи не шкодуєте Ви, що свого часу довелося змінити район на місто? Де працювати легше?

- Однозначно, в місті роботи більше. Тут зосереджено усе! Бізнес, політичні партії, громадські організації. Усі провадять діяльність, а отже – мають справу із нами, податківцями. Колись я думала: перейду із Загорської у центр, ото вже погуляю по Корзо. Але зараз на пальцях руки можу порахувати, скільки разів вдалося просто пройтися містом. Але це – робота, складна і дуже цікава! Якщо прийшов не на один день, якщо хочеш відбутися у роботі і кар’єрі, слід віддаватися їй сповна! Про що Ви питали? Чи не шкодую? Я ніколи не шкодую: усе, що дається, необхідно витримати і йти далі. Так і роблю! 

Марія Бадида: Я не шкодую ні за чим – мушу йти вперед (baduda 2)

Читайте також

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>