Михайло НОСА – учитель, одружений на журналістиці

Не зважаючи на закарпатське походження, Михайло Носа завжди виділяється з місцевої журналістської братії. Прагнення до лиску і шику, надмірна ввічливість, знання офіційних протоколів спілкування і прийомів – усі ці якості, не надто властиві демонстративно демократичному місцевому співтовариству, властиві головному редактору однієї з найстаріших історично газет Закарпаття. Утім, помилятися не варто: за бездоганними манерами Михайла ховається чітке усвідомлення відмінностей між власним і публічним. Він ретельно розділяє особисте і суспільне і в офіційному «інтерв’ю», зважуючи кожне слово. Тому, в розмові з uzhgorod.in чимало інформації, отриманої в різний час спілкування з цим, безумовно, неординарним журналістом Закарпаття.

– Мені завжди здавалося, що мама мене виділяє серед усіх сестер і братів. Не знаю чому, але я був упевнений: мене вона любить найбільше. Я, наприклад, єдиний з 6-х займався музикою, у розпал сільськогосподарських клопотів відпочивав у дитячому таборі … Коли мене збирали на навчання в Росію, пам’ятається, мама поїхала в наш районний центр Тячево і одягла мене в комісіонці, як європейського денді. Ось те пальтечко, шарфик я не забуду ніколи! Мама дуже хотіла, щоб я виглядав «на рівні» в далекій Калузькій області.

Тоді, після 8-го класу Міша опинився в глибинці Росії (там уже працювала старша сестра) разом з однокласниками, навчався в педагогічному училищі за спеціальністю вчитель молодших класів та групи продовженого дня. Непрості роки адаптації до дорослого життя в чужій, по суті, країні, безгрошів’я і недоїдання залишаються за межами «офіціалу», до якого Мишко вводить лише забавні деталі.

– Коли під час прийому документів дізналися, що ми із Закарпаття, нам сказали: «У вас же там багато і красиво співають! А нумо заспівайте нам що-небудь ». І ми заспівали … «Крилаті качелі»  Крилатова… Чого нам в голову спала саме ця пісня, а не народна, якої від нас, як я розумію, очікували? Потім вже дехто нас називав бандерівцями, чого ми спочатку не розуміли, потім намагалися пояснити, що ми не з Галичини, а потім якось змирилися. Але загалом, ніяких особливих незручностей, у зв’язку з походженням не відчували і ті часи я згадую з особливою теплотою …

 Можливо, педагогічна освіта, заснована на особливому такті, необхідному для спілкування з маленькими дітьми, і є основною причиною Мишкової гіперНЕконфліктності. Укупі ж з унікальною здатністю до виживання стійкого гірського народу, сином якого він є, з’являється особливий феномен його комунікабельності і здатності «включення» в нові сфери і проекти. Погодьтеся, на крутий поворот від вчителя продовженого дня до журналістики здатний не кожен.

– Моє перше зіткнення з журналістикою відбулося в Москві. Тоді ми, молоді хлопці в пошуках заробітку прийшли на кабельне телебачення: готували інформації за типом інформаційного агентства. Але найцікавіший досвід я здобув у Києві, працюючи в газеті, що спеціалізувалася на культурі. Саме там вдалося поспілкуватися з цікавими акторами, режисерами. Вже потім з’явилася пропозиція повернутися на Закарпаття та працювати в газеті. А оскільки додому тягнуло завжди, роки для самоствердження в «столицях» були непростими, то я таким утішним шансом і скористався.

І все ж провінційним життя, обтесаного в «столицях» Михайла назвати не можна. Час від часу він провокує закарпатську громадськість складанням рейтингу впливових людей, ось уже десяток років розбурхує простір визначенням лідерів року, виношує чимало цікавих журнальних проектів …

– Ви розумієте, поняття «провінційний» існує, здебільшого, у наших головах. Я маю можливість читати багато регіональних газет і, повірте, якість їхніх матеріалів відповідає хорошому рівню, незалежно від «місця прописки». Інша справа, що ми обставили себе багатьма «страхами»: за місце роботи, за зарплату, за здоров’я і життя близьких … Ці страхи, як мітки, багато в чому визначають наші вчинки і думки. Але, мабуть, ми так влаштовані, і в цій оглядці – «що буде?» – не стільки провінційного, як ментального, як мені здається. А що стосується проектів, які піддаються критиці, коментарям, і забирають більшу частину і мого життя, і моєї енергії, скажу наступне. Якщо журналісти зараховують себе до четвертої влади, то одним з їх завдань є пошук і підтримка нових, розумних, талановитих, перспективних. Цим людям дуже важливо, що їх помічають, їм кажуть спасибі. Тому ми й продовжуємо проект, приміром, «Лідер року», в якому журналісти називають тих, хто зробив в році, що минає, щось помітне, красиве, важливе для цього регіону, цієї країни.

І все ж лоск, отриманий у спілкуванні зі столичним театральним і кіношним бомондом не стер ревно закарпатську відданість родині і традиціям, вихованим на цій землі. З особливим трепетом і зворушливою любов’ю Михайло говорить про свою сім’ю, ось уже кілька років поспіль Великдень святкує у сонячній Ялті, «заслуживши» персональне місце в храмі на святковій службі. І в той же час не пропускає жодної книжкової новинки, стежить за театральної афішею, знаходить можливість відвідати найелітарніші театральні та медійні фестивалі країни. Словом, кожного дня доводить, що жити в провінції і бути провінціалом – речі далеко не взаємопов’язані!

– Серед багатьох цікавих і дуже знаменитих людей я назавжди виділив для себе одне знайомство. Це – поетеса Римма Казакова. Ми з нею познайомилися в Москві, потім вона приїжджала на Закарпаття. Спілкування з цією жінкою – справжнє задоволення і школа, якщо хочете. Я запам’ятав одну з її фраз, прийнявши її за своєрідне кредо для себе. Вона сказала: «Люди 6 днів грішать щодня з тим, щоб сходивши в неділю до церкви, очистити душу для нових гріхів!». Тому кожний день намагаюся не «засмічувати» свою душу. Адже я «одружився» на професії і вона, в деякому розумінні, є всім сенсом мого життя. Тому й намагаюся жити так, щоб було цікаво зі мною, не соромно мені! Ось, власне, і все!