Довга дорога до Євро

Андрій Ганусич  11 жовтня 2011 18:21  107317 0383
Довга дорога до Євро

Напевно, немає в Україні людини, яка б не знала, що влітку наша держава прийматиме один із найбільш грандіозних спортивних форумів світу – чемпіонат Європи з футболу. Про підготовку до цього масштабного турніру чи не щодня трублять загальнонаціональні канали, перевіряти інфраструктурні об’єкти чи не щомісяця приїжджають делегати УЄФА. Нібито Україна семимильними кроками наближається до завершення будівництва та реконструкції ключових об’єктів чемпіонату. Принаймні, під час останнього візиту європейські ревізори висловлювали впевненість, що ЄВРО-2012 пройде в Україні на найвищому рівні. Але…

Чемпіонат Європи – це не лише 4 міста-«везунчики» з їхніми стадіонами, готелями та аеропортами. Не тільки повітряним транспортом добиратимуться до нас уболівальники й туристи з усієї Європи. Тисячі закордонних гостей прямуватимуть до України на власних авто, зокрема і через Закарпаття. Що побачать і які перші враження отримають європейські вболівальники від знайомства з нашою державою, спробував дослідити і журналіст «Замку», розпочавши свій шлях «до ЄВРО» із прикордонного Чопа і завершивши його на Свалявщині.

ЄВРО починається з туалету

Найперше, що кидається у вічі, – відсутність будь-якої реклами самого чемпіонату Європи. Все ж, щодня наш кордон перетинають сотні гостей, і вже нині, навіть за 8 місяців до проведення ЄВРО-2012, можна розпочинати рекламну кампанію якщо не спортивного форуму, то принаймні тих історичних об’єктів, які можуть зацікавити туристів у нашому краї та за його межами. Самому Закарпаттю така реклама вже точно б не завадила. Натомість на десятках білбордів, що розташовані уздовж траси, рясніє, в кращому разі, комерційна реклама, а в багатьох випадках вони або обдерті, або ж вітають українського Президента із приїздом на Закарпаття. Вже 4 місяці минуло з того візиту... Що не кажи, а закарпатський народ надзвичайно гостинний.

Звертаємо на першу ж АЗС за кількасот метрів від кордону (навмисне не називатиму компаній, аби не робити їм зайвої реклами, або ж навпаки). Погодьтеся, після кількагодинного простою на митниці  (а в нас за менш ніж півроку до ЄВРО ситуація на кордоні не змінилася) будь у кого виникне бажання щось перекусити чи просто сходити в туалет. З останнім на згаданій заправці все ніби нормально – чисто, прибрано – не гріх і європейцю показати, а от кафе – зачинене. Запитуємо у працівника АЗС про причину такого стресу для нашого порожнього шлунку – той вказує на велике кафе через дорогу. І справді, цей заклад навпроти при іншій заправці знають усі, хто подорожує до Угорщини – там і кави перед довготривалим перетином кордону можна випити, попоїсти в разі чого, а поруч, за відсутності, – і страховку оформити. Але ж шлях до кафе «перекритий» 4-смуговою трасою, а найближчий поворот – за кількасот метрів. Навряд чи комусь захочеться повертатися, навіть на таку відстань, у зворотній бік від омріяного ЄВРО. Щоправда, у тутешньому магазині можна заморити черв’ячка стандартними чіпсами чи, приміром, солоними паличками… Та хіба ж це їжа?

До речі, ті кілька придорож­ніх кафе, які ми відвідали під час поїздки, не вразили й нас, мешканців Ужгорода. Далеко не всі страви, зазначені в меню, доступні для клієнтів, про переклад написаного англійською взагалі не йдеться, та й обслуговування ніяке. Натомість ціни дуже навіть європейські. У доволі неприглядній колибі на Свалявщині, де ми зупинилися пообідати, єдиний офіціант працював ще й кухарем. А стандартний обід там майже на 50 відсотків дорожчий, ніж у більшості ресторанів у центрі міста над Ужем. Усе зрозуміло – санаторно-курортна зона, але ж і совість хоч трохи треба мати! Хоча, з іншого боку, нам чого переживати за європейські гаманці? До речі, минулими вихідними гостювали в мене знайомі зі Словаччини та Франції. Так, побачивши рахунок за комплексну вечерю на 8 осіб, француз аж скрикнув: «Та в нас за такі гроші навіть двоє чоловік не зможуть нормально поїсти!» Що казати, багата Європа…

Однак продовжуємо нашу мандрівку. Наступна АЗС, яку ми відвідали, до Європи вже точно не має жодного стосунку. Одна справа, що тут немає ані кафе, ані магазину – в принципі, їх і не мусить бути. Однак тамтешня вбиральня, навіть для звиклих до всіх «принад» українських громадських туалетів, стала справжнім шоком. Не будемо вдаватися у подробиці, але подібної антисанітарії ми зустрічали дорогою чимало – як на заправках, так і в придорожніх кафе. Що не кажіть, але якщо театр починається з вішалки, то ЄВРО-2012 – з туалету. В окремих випадках я б усе ж радив як туристам, так і українцям скористатися з цією метою лоном природи, аніж такими, голосно кажучи, вбиральнями.

Замок на замку

Якщо продовжувати розповідати про заправки, які всюди у світі є традиційними місцями для зупинок та короткочасного відпочинку, то, безумовно, зустрічалися АЗС, які б у Радянському Союзі назвали «взірцем високої культури та побуту». Прикро, що їх надзвичайно мало, а більшість належить зарубіжним компаніям. Так, на одній із подібних я був просто вражений облаштованістю навколишньої території – чисто, розвішені інформаційні таблички, будівля обсаджена квітами, є пристрій для надування коліс та пилосоc. Спонукає до гарного настрою й асортимент у тамтешньому магазині, де можна придбати все – від засобів гігієни та продуктів харчування до автомобільних запчастин. Більше того, вперше і востаннє дорогою я отримав доступ до безкоштовного WI-FI. Особливе захоплення у мене як у «європейського туриста» викликав стенд із картами та путівниками Закарпаттям і Україною, причому різними мовами! До слова, більше друкованої інформації про наш край та його туристичні принади нам по дорозі знайти не вдалося. Отож, підсумок, місцеві заправки радуватимуть зарубіжних гостей лишень низькою вартістю палива, а не всеохоплюючим сервісом та допомогою у дорозі.

Якщо ми вже згадали про поінформованість подорожуючих туристів, то неприємно вразили знаки та вказівники історичних та культурних об’єктів, точніше, фактично повна їх відсутність. Приміром, руїни Середнянського замку. Якщо з дороги не помітиш, то стовідсотково проїдеш повз нього – жодної інформації, що всього за кількасот метрів від траси пам’ятка архітектури XII століття. Натомість вказівник відомого готельно-ресторанного комплексу присутній, що, у світлі вищезгаданої розмови про попоїсти і перепочити, звичайно ж, чудово, але не хлібом єдиним буде ситий європейський турист. До слова, поблизу Середнього є ще одна визначна місцина, яка, як ніщо інше, на дорозі вказує, що незабаром в Україні відбудеться ЄВРО-2012 – добре відоме навіть за межами Закарпаття футбольне поле під сорокап’ятиградусним нахилом. Лишень зупинитися біля нього та, наприклад, сфотографуватися навряд чи вдасться, оскільки знаходиться воно на ділянці дороги зі жвавим рухом, а з’їзду не передбачено. Як, до речі, немає й обіцяних з’їздів із туалетами та зонами відпочинку вздовж усієї траси, про що неодноразово писав «Замок».

Звичайно ж, знаки-вказівники на трасі Чоп-Київ трапляються, однак на синьому фоні й, переважно, лише українською мовою. Тобто людина, яка не володіє солов’їною, стовідсотково проїде повз нього, сприйнявши за вказівник до населеного пункту. Натомість у Європі, де довелося неодноразово бувати, подібні знаки пофарбовані в коричневий колір, на них білими буквами написано назву об’єкта кількома мовами та ще й змальовані обриси самої історичної пам’ятки. Що заважає зробити подібне у нас, важко зрозуміти. До речі, навіть якщо невідомим чином зарубіжний гість і добереться до омріяної туристичної принади, то з ним може статися така ж історія, як і з нами у замку Шенборнів, який у четвер посеред дня був чомусь зачинений для відвідувачів. Працівники нас просто не пустили до холу, навіть не пояснивши причин. І це при тому, що ми оплатили квиток, у вартість якого входило і огляд інтер’єру історичної пам’ятки.

Вистачає по дорозі лотків із сувенірною продукцією. Щоправда, асортимент одноманітний і  далеко не місцевого виробництва. Та все ж, думаю, не один турист повернеться додому із дерев’яною гетьманською булавою чи… бейс­больною биткою... китайського виробництва.

Ще одна принада Закарпаття – вино. На жаль, усе та ж проблема – жодного  вказівника на, приміром, середнянські чи бобовищанські підвали, що знаходяться не так уже й далеко від траси. Тому придбати сонячний напій разом із іншими традиційними продуктами та городиною можна хіба одразу при дорозі. За Мукачевом просто очі розбігаються від пляшок із хмільним напоєм, банками із сушеними та маринованими грибочками, різноманітним лекваром, яблуками тощо. Не знаю, яке воно все на смак (ціни таки кусаються), але у місцевих мерчендайзерів можуть повчитися навіть спеціалісти із супермаркетів.

Корова як учасник дорожнього руху

Ну а щодо славнозвісних українських доріг... Тут, на диво, без проблем. Усе ж таки добре попрацювали свого часу македонські спеціалісти, і той відрізок траси, який вони облаштовували, й донині знаходиться в доброму стані. Плюс до всього непогано спрацювали і вітчизняні трудівники ямкового фронту. Більше того, на ділянці траси між Ужгородом та Мукачевом продовжуються роботи із розширення траси, а там, дасть Бог, й об’їзд повз Ракошино завершать.

Щоправда, шляхом із нами таки сталася одна не дуже приємна ситуація, коли біля того ж Середнього рух на трасі  Київ-Чоп перекрило… величезне стадо корів, які гордо та не поспішаючи переходили дорогу з одного поля на інше. Звичайно, ті десять хвилин простою не дуже затримали нас, однак туриста з Європи, де для тварин, принаймні на трасах державного значення, обладнані спеціальні переходи, подібне стане неабиякою атракцією. Та й на їхніх автошляхах ви не побачите таких чудових жовто-бурих візерунків, які залишають наші «мілки» на сільських, навіть центральних, вулицях.

Відверто кажучи, здивувала невелика кількість придорожніх готелів. Хоч майже у кожному селі є табличка, яка  спрямовує туриста до такої потрібної ночівлі. Однак, коли до одного з таких готелів я завернув, він виявився зачиненим. Сусіди кажуть, що не працює вже кілька місяців, лишень табличка і залишилася. На трасі ж добротних готелів одиниці. Не відомо, чому не будуються нові: або ж сподіваються, що туристи в нас надовго не затримаються, або ж переконані, що вистачить і тих, що є.

Підсумовуючи, хочеться відзначити одну річ. Тільки дотепер не розібрався, добра вона чи погана. У принципі, зарубіжний уболівальник доволі комфортно почуватиме себе дорогою через наш край. Мінуси в інфраструктурі є в кожній країні, навіть у процвітаючій. Знаю, що ті ж уболівальники чемпіонату Світу з футболу, що проводився у Південно-Африканській Республіці, стикалися зі значно більшими незручностями, і нічого – ФІФА визнало, що турнір проведено на належному рівні. Але в тому, що я побачив на Закарпатті, не спостерігається якоїсь концепції, планомірної та централізованої підготовки. Ті ж кафешки, заправки та готелі стояли при дорозі і 5 років тому. А що зробила місцева влада для проведення ЄВРО, вірніше, перебування туристів у нашому краї? Скільки розмов було! Я, чомусь, їхньої роботи ніде, окрім доріг, не побачив… То, може, ми вже настільки розвинуте громадянське суспільство, що впораємося з ЄВРО самі – без «руководящей руки партии»?

Андрій Ганусич,

Ужгород

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>