Петро Мідянка: Берегівський район та угорські сентименти

Uzhgorod.in  8 серпня 2020 21:59  61215156 0217416

Петро Мідянка, спеціально для Varosh висловив кілька тез щодо етнічного співіснування на Закарпатті:

"Почну з того, як мандрівний дяк і філософ Сковорода випивав у Токаї. В Токайському підгір’ї йому було добре. Споживав родзинки прямо з виноградної лози, ходив у прядивній сорочці й медитував про «сродну працю».

Мої дід і батько в Угорщині не випивали, вони складали в Боттоні й Бейкешчабі на мажі пшеничні снопи. І я й по сьогодні скидую сіно тими вилами, які привіз батько з Мезегедєша, мав їх у руках і сьогодні. Прадіди були угорськими громадянами, тримали греко-католицьку віру, утримували уніатських канторів і попів, платили коблину (натуральний церковний податок).

Батько не був якимось мадярофілом, у високих роках питав мене про переміну влади і казав,що край, де ми живемо, – угорська земля. Я не міг не вірити його блакитним очам і натрудженим рукам лісоруба. Я ставав на його великі ґумові чоботи й він мене колисав на ногах, але ніколи не цілував і не пестив. У горах було не до сентиментів.

Свій інтерес до угорського народу, до його побуту й звичаїв, світської й церковної культури я отримав од няня. Йому я не «таткав» і не «папкав».

Вже далеко пізніше, будучи в гостях у священика й письменника, колишнього посла Сойму Карпатської України Юрія Станинця, ми сиділи за столом. Їмость (оньока) Маргарета почала говорити до мене угорською мовою. На це отець Юрій зауважував супружниці, що пан учитель з Верховини й по-мадярськи не говорить. Паніка продовжувала по-своєму. Вона була переконана в тому, що вся інтелігенція в Закарпатті має говорити угорською мовою: як Ерделі, Фединець, Лінер, Віттенберґ, Коцка…

Один раз на життя я мав з угоркою конфлікт у черзі за кавою в совковій тячівській кафешці. Був молодий і нахабний, і пхнувся поперед жінки в чорній хустці, в окулярах і драповому пальті. На що вона зневажливо зреагувала: «Ти, вонячий гуцуле». Так до ґоїв не зверталися навіть ізраеліти, котрі жили поруч. Середню освіту я здобував у Хусті, вищу в Ужгороді. З Лугу сідав на рейсовий автобус, у Тячеві пересідав на дизель-поїзд, у якому люди говорили угорською та румунською мовами. Угорська превалювала за Виноградовом і до самого Ужгорода. Деканом філологічного факультету на той час був професор Петро Миколайович Лизанець, українець з Ізвора (Родниківки) на Свалявщині. Українець, який в угорському поселенні Берегівщини вивчив угорську мову,  захистив докторську дисертацію по угорських говірках Затисянщини й заснував не тільки кафедру в Ужгородському університеті, а й цілий центр гунгарології на «віллі Бродія» в Ужгороді. В університеті я його не долюблював як декана, але після завершення освіти він мені шляхетно подава руку на Корзо і я захоплювався паном Лизанцем, як Галасом і Ніколаєнко. До речі, він єдиний живе ще з блискучої діалектологічної когорти університету.

Споза вивчення угорської мови приїхав навчатися в Ужгород з Києва Михайло Юнгер. Згодом він стане дипломатом Посольства України в Будапешті й організує мені не тільки запрошення в угорську столицю, але й організує творчий вечір у Самоврядуванні українців Угорщини. На резиденції Посольства в Буді ми будемо дзвеніти бокалами на Схід, в бік України й вигукувати: «Будьмо ж, гей!»

Ніколи не забуду свою нічну розмову по дорозі в гуртожиток з міста з Дьордем Дупком, який потім очолить КМКС. Юрій мені першим розповідав про трагічні сторінки угорської історії. На літстудії читали вірші Шандор Імре з Тячева, дуже делікатний і витончений Шандор Горват.

У книгарні «Дружба» я купував туристичні книжки про Угорщину, альбоми художників, котрих чудово видавало видавництво «Корвіна», в Україні як щось і було подібне, то під ідеологічним соусом.

Ніхто не думав про сепаратизм, але всі знали наші історичні взаємини.

Колись я мав поетичну зустріч з абсольвентами Берегівської гімназії, при вході до якої вмонтовані пам’яткові таблиці Федору Потушняку й Василеві Пачовському. Чомусь берегівські угорці їх не обливали фарбою, але чудово відреставрували занедбаний будинок королівського суду.

Дотріанонська адміністатура Угорщини  була достатньо компактною й зручною, хоч мала великі за площею комітати – Мараморош і Земплін, Береґ, центром якого був Береґсас, в основному залишився в сучасній Україні. В Угорщині залишилася незначна його частина, про що свідчать назви Береґшурань, Берегдароц. Частина Сатмара залишилася в Румунії. Від Саболча до України відійшло одне село Саловка. Тому в сучасній Угорщині існує область Саболч-Сатмар-Береґ.

Про це ми говорили з нині покійним професором Іштваном Удварі, що заснував у Ніредьгазькій вищій педагогічній школі ім.Бешшені кафедру україністики й русиністики. З Удварі я мав переписку поштову не віртуальну.

Якби в Києві добре знали про ці речі, то було б поменше скандалів навколо угорської національної меншини не тільки в Берегівському районі, а й південних Ужгородщині, Мукачівщині, Виноградівщині, Вишкові, Тячеві, Солотвині.

Історично був близьким до адміністративного поділу Угорщини й церковний, що включав у себе деканати. У випадку сучасного Закарпаття – це адміністративний устрій МГКЄ, тобто Мукачівської Греко-Католицької Єпархії.

Молоді хлопчики, децентралізаційні експерти, не знаючи латини, угорської мови виступають у ролі кравців з холодними ножицями. Тому виходить дурнувата колотнеча не тільки з ОТГ, такими собі удільними князівствами й князьками, але з ширшим районним підпорядкуванням типу Тячева й Рахова.

Часова тяглість багато чого поміняла в самоврядному управлінні, але не поміняла історичної пам’яті. Як писав Антоній Годинка, василіянин, фаховий історик Пейчського університету, він же «сокирницький сиротюк», що Підкарпаття постало «самоуправним міхірьом».

Україна як метрополія, достатньо обсяжна в Центрально-Східній Європі має безліч проблем у державному управлінні, дипломатії, освіті.

Що можна говорити про вивчення чи опанування державної мови нацменшинами, коли державний освітній  Стандарт української мови і літератури не витримує ніякої критики.

І знаний фахівець методики викладів української мови літератури пише, що з тим державним стандартом моя поезія «фуфло». Поезія, відзначена найвищою державною мистецькою нагородою.

Як на такі справи дивиться народ з давньою державотворчою історією, з рудиментом імперської ментальності? Тим більше носій мови, якої ніхто не розуміє в Європі, мови аглютинативної. Але дбайливе ставлення цього народу не тільки до Петефі, Аді й Чоконаї, але й до тих же Кароя Балли, Магди Фюзеші, згадуваного вже Шандора Горвата з Підкарпаття. Їх гасла: «Hungaria semper libera», «Extra Hungaria non vita est» говорять українцям багато про що,тим більше закарпатським українцям, що носять у портмоне «утлевел».

Цей народ гуртується в демократичних країнах. Ніхто не рушає його храми в Клуж-Напока й пам’ятник Матяшу Корвіну. У русинському селі Коцур у Сербії угорці вільно говорять по-русинськи.

Наша історична толеранція – не від пендрика й пір’яників – жандармів, навіть не від міфічного «gens fidelissima» Ракоція, вона заснована на столітніх міжетнічних контактах, що почасти стираються то радянізацією, то такою українізацією,про яку влучно казала лиш тьотя Мотя в «Мині Мазайлі» Миколи Куліша.

Не гасімо вогонь вогнем.

Бо коли в Угорщині на 65 кілометрі від Будапешта, вертаючись з Італії, з’їв жменю шкварків у «вендеґльові», то я відчув реальну близькість Підкарпаття. Про нього люблять говорити угорські радикали, що не Україна, як Ердель не Румунія і Воєводина не Сербія

В угорській мові є гарні слов’янські запозичення «сомсийд»-сусід і «борат»-друг чи брат. На цій землі домівки угорців і могили їх предків. Тільки в Підкарпатті на Україні угромовні написи на надмогильних плитах: у кожному містечку й містах більших, не лиш Севлюш і Береґсас".


Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає