Капітан Небесного батальйону. Рік без Вас...

Олександра Артюхіна   27 листопада 2015 13:52  330110710 2111796

"Яхад" - "Разом": це не просто лозунг...

"Каждый раз, когда ты можешь помочь кому-то, просто сделай это и радуйся тому, что Вселенная отвечает на чьи-то молитвы через тебя".

24 листопада 2014 року. Тоді на дворі лише брався мороз, було вогко і не всі калюжі встигли замерзнути. Тривожні звістки і якесь спантеличення на серці відволікали від усяких думок. Як і щодня, прямуючи на волонетрський офіс Руху підтримки закарпатських військових,  не могла дати раду емоціям. А у голові весь час прокручувалась інформація звідти - із палаючого Сходу. "По нашим луплять нещадно. Сьогодні колону при відході накрило. Подробиць поки на знаємо", - згадувалися слова нашої людини із військкомату. 

 Тоді ту гнітючу тривогу не міг пояснити ніхто. Знали лише, що одразу кілька наших, на своїх позиціях, під час відходу, за кілька днів до ротації нещадно страждали від обстрілів... Ніби спеціально...

Все сталося 23 листопада. Повертаючись із чергового завдання, групу бійців під командуванням "Яхада", дістали ворожі гради. Тоді, після зв'язку зі штабом з проханням таки віддати наказ про відхід із позицій, почувши відмову, капітан взяв рішення на себе. "Якщо не буде наказу на відступ, - матимете з півсотні трупів", - уже пізніше перекаже історію один із бійців із сусіднього блок-посту. "Наказу нема. Рішення одне - стійте на позиціях". "Ах, так... та пішли ви...". Формування колони, світлошумові гранати та димові шашки... Усе, аби прикрити своїх. Одне миттєве рішення, яке врятує бійців взводу... Але забере одне життя. Власне. А штабу докладуть: "без втрат та поранень"... Еге ж, без поранень... А завдяки кому... Безжалісне "без втрат"... Під час відходу чергової групи - осколкове поранення у бедро, ударною хвилею кидає під свій же БМП... Польовий шпиталь - операція. Шпиталь в Артемівську - операція. Доправка до Харкова - дзвінки рідним. "Я дістав поранення. Але все то добре є. Ще повоюєм". Вечірня операція. Тромб... Суцільна лінія... 

Про все це дізнаюся згодом... А поки - невимовна тривога. Очікування в Ужгороді борту із загиблими 19 листопада. Визначення дати та часу прощання... 24 листопада - жахливий за новинами день. "Тримайся, дитино. Маємо погану інформацію. Є поранені. Один дуже серйозно. Ти його, мабуть, пам'ятаєш. Тільки не хвилюйся завчасно. Чекаємо підтвердження. Завтра дамо...", - прийшло у робочий чат. Написання купи новин, перегляд позитивних фото із волонетрського успішного ярмарку. 

- Сашко, та що з тобою сьогодні? Ми вже купили два прилади нічного бачення! Чекаємо на тепловізор... ще трошки лишилося!

- Знаю, але щось недобре коїться на тому Сході... 

- Там щодня гинуть наші... Ми вже втрати лік, скількох ховаєм... 

25 листопада... День почався із повідомлення Галі: "Запаліть свічки не тільки в інтернеті, запаліть у квартирах, наші хлопчики вже повернулися зі Сходу. Вони вже вдома. Завтра будемо прощатися..." Прибули вдоє наших - Ігор та Руслан... На жаль, матері побачать синів востаннє... Пам'ятаю напругу того дня. Пам'ятаю як багато плакала. 

В обід, коли дівчата підтягнулися на офіс, коли було сформовано кілька посилок на Харківський шпиталь і отримано сітки для плетення маскувальних, у мене задзвонив телефон. 

- Підтвердилось, - коротка фраза. 

- ЩО саме? тільки не кажи, що когось забрали у Небесний батальйон... 

- Командувати, Сашко... 

Розмова перервалась (на дворі уже починало холоднішати, а зв'язок працював препогано). 

... Звук робочого чату. 

- Я не знаю як тобі написати.

- не тягни... 

- Сашко,... Любімов дав офіційну інфу. 

- Микола Юрійович помер?

- Так... 

Я до останнього сподівалася, що це прикра помилка. Що це однофамілець чи людина зі схожим прізвищем. Відмовлялася вірити. Ні одна новина про загибель не давалася мені з більшим болем. "Цього не може бути. Цього просто не може бути... Як же ж так. Вщипніть мене, бо я сплю..."

Ввечері 24 листопада перестало битися серце одного із найкращих синів України. Патріота, сім'янина, справжнього Чоловіка та Офіцера. Загалу про втрату повідомили в обід 25 листопада.. Круговерть все більш горісних новин далі накривала і накривала...

26 листопада... Прощання з Ігорем та Русланом... І знову - жахливі новини...

"Саш... Там якась проблема з документами... Його поки не можуть повернути додому"... Але і це ще не все. При схожій ситуації інший командир не віддав наказу, послухав штаб... Згорівша техніка і документи... І кілька хлопців, котрі замість ротації, відправилися до Бога - в Небесний батальйон... 

"Двоє загиблих. Це правда. У військкоматі підтвердили - так і пиши". 

Звідки брати сили? Як змиритися з тим, що Вас уже немає... Є ще двоє, з якими Вас привезуть додому... Уже 27 листопада...

Інформації про прибуття борту з Вами чекали з самого ранку... Не знала подробиць щодо проблем із документами... Але ось борт приземлився у столиці Срібної землі... Стільки горя і сліз... І три напрямки -  Міжгір'я, Мукачево та Виноградівщина... 

28 листопада ми хотіли їхати, аби провести Вас... Я рвалась. Ледь чи не зомлівала. І досі не вірила. НЕ мирилась з тим, що закарпатська земля втратила такого сина. А наша бригада залишилась без такого командира. Разом із вами пішла частина мого серця. Стоп. Разом. "Яхад"...

... Волонтери із Харківського шпиталю казали, що перед самим відходом, Ви розказували перш за все про свою родину - розумницю жінку та двох синів, якими пишаєтеся. Говорили про Закарпаття, наше повітря, гори і... сади. Але головне - про чудову сім'ю та їх допомогу. Ви не боялися. Ви ніколи не боялися. Знала про це із того невипадко-випадкового короткого моменту знайомства. Втрату Вас сприйняла як особисту трагедію... Для мене це - не просто чергове ім'я-прізвище, це не людина у найсумнішому списку, це - особисте горе. Особисте, бо я знала Вас. Коротко. До якихось кількох годин часу. Ще менше - спілкування. Але так буває: трапляється людина, яка за чверть години міняє твої думки, перевертає сприйняття чогось, про що раніше думав зовсім не так. Повертає віру у перемогу. Своїм запалом, гумором та оптимізмом вселяє велику віру у світ! 

12314432_1007002072675500_6483441258487602304_o
Микола БУДЗ (крайній зліва) зі своїми підопічними та волонтерською допомогою

Зараз дуже тяжко впорядковувати в голові всі деталі, хронологію та порядок подій.

... На дворі стояв жаркий серпневий день 2014. Тоді я вперше (і в останнє, до речі) їхала на Оріховицький полігон. Уже після "шаленого" фотографування великих посилок із Лондона та отримання допомоги із Івано-Франківщини. 

Сама не знаю, чому поїхала саме тоді. Не пам'ятаю і цілі тієї поїздки. Але так раділа, що зможу бодай кілька годин провести не за комп'ютером і побачити правду. Сама. Про все: про забезпечення, стан полігону, славнозвісний підвісний міст і... аватарів.  Їхала і, чесно, боялася. 

На зустріч до мосту тоді вийшли Ви. Жвавий, веселий чолов'яга років 50. 

- Чого ж ви там стоїте як нерідні? - хмикнув до нас. 

- Помалі вигружаємося і йдемо дивитися як ви тут живете, - відповів хтось із наших. 

Ви з такою гордістю показували подарований волонтерами камуфляж, надіслані з Лондона бронежелети і каски. Провели екскурсію, не без долі доброї іронії. 

"Поки усі мої хлопці не будуть забезпечені, ніхто із Закарпаття нікуди не поїде", - закарбувалася у пам'яті Ваша фраза.

І завжди шкодуватиму, що тоді не наважилася довше поспілкуватися з Вами. 

...На мості, хитаючись, на зустріч нам йшов хлопчина. Ви попросили нас зупинитися, а самі пришвидшили крок і відправилися в його бік. 

"Ти знову хильнув зайвого?" (щоправда у більш різкій формі сказали йому Ви). Не отримавши притомної відповіді відвісили "аватару" відбірного "ляща". І взявши за вухо повели у сторону казарм (чи як правильно назвати ті приміщення?). Повернувшись за кілька хвилин, Ви попросили вибачення. 

- А куди Ви його...? - несміливо запитала я. 

- Налякав цей..?

- Та ні, хіба трошки своїм розхитуванням мосту..

- А повів його у "кубрик" - витверезник. Нехай подумає над своєю поведінкою. Якщо хоче жити, нехай двічі зважить чи треба напиватися до напівсмерті, - поправляючи вуса і усміхаючись відповіли ви. 

- Побільше б нам таких командирів! - видаю думки в слух. 

- Я звичайна людина, дитино, - кинувши з-під окулярів відповісте мені. 

Я ж з тих пір думаю, що не звичайна Ви людина. "Ми, старіки, повоюєм. А молоді хай живуть". 

6681629

А потім Ви показували бінокль і розказували як він згодиться у непростих умовах. Потім показували берці та заздалегідь заготовлені плівки від дощу...

Коли ми відправлялися додому, обійняла Вас на прощання. Ви сказали мені (на жаль, дослівно не відтворю) те, що надихнуло працювати далі і у, здавалося б, такій непростій ситуації вірити у те, що змінити ситуацію може кожен.  "Ви маєте вогонь у серці, не втратьте його. Боріться як борюсь я. Ви молоді - вам тут жити". 

Людина, котра думала про всіх. Капітан. Офіцер. Командир. Чоловік. Людина. Справжній. 

Все було підготовлено не лише для себе. Для всіх хлопців. "Не переживайте, я вас одягну з голови до ніг". І стримали обіцянку. Лише, коли напоготові були усі 33-є, рушили на Схід....  У командуванні уже за 50 бійців... Там, в районі Дебальцева, десь на межі між Луганщиною та Донеччиною Ви облаштували "Яхад-city".

Тут і польова кухня, облаштована під землею, в  окопі, надійно захищена, аби була змога спокійно готувати їжу і годувати бійців... Тут і "спальні" місця ("хороми" - жартували Ви)... А ще був витверезник! Так-так: яма, окоп, у якій "думали" ті, хто десь роздобував алкоголь і щедро поїв свою душеньку... Самі не вживали й іншим не давали. За час несення служби - ні одного пораненого!... Натомість, Конфлікти, неспокій... "військова прокуратура". 

Ви не втратили Честі. Ні честі мундира, ні честі Чоловіка. І завжди вчиняли по совісті. Із тих людей, котрі не кричали про "голих-босих", не волали про проблеми, не жалілися на життя. А мовчки виконували свою роботу, мовчки допомагали, просили про цю допомогу і добивалися, аби отримане дійшло до кожного, аби всім бійцям було добре. Піклувалися не лишень про себе і думали не лише про своє життя... Добровольцем пішли на війну, розуміючи, що там - не курорт.... Там - страх і бої. Але Ви не боялися...

"У мене є два сини, я знаю за кого воюю, чиє майбутнє відстоюю". 

...Я сиділа перед монітором уже битих півгодини. Несила було написати "І знову наш край у скорботі... У Харківському госпіталі помер закарпатець". Чорний кінець листопада 2014-го для Закарпаття. Плакала, не в силах заспокоїтися. "Богу теж потрібні хороші люди. Він забирає найкращих". Так тоді говорилося. А я відмовлялася вірити і все чекала, що хтось повідомить про прикру помилку. Та цього "когось" не було, а "помилки" не наставало. Це була гірка правда... 

"І знову страшна звістка. В Харківському госпіталі, від отриманих напередодні ран, помер капітан Будз Микола Юрійович 1964 року народження з Чорнотисова. Щирі співчуття родині загиблого. Вічна слава Героям України", - писав тодішній голова Виноградівської райради Олег Любімов. 

"Микола Будз! Скажений, енергійний Микола, який з Оріховиці вимагав, щоб ми приїхали і сфоткали передачу посилок з Лондона. Той, що мало не розсварився з нашою Рудою на полігоні. Той, що сказав своїм хлопцям: "Не переживайте, я вас одягну з голови до ніг". Той, що пішов добровольцем і воював за свою сім'ю, за двох своїх синів, за їх майбутнє. Той, що обіцяв повернутися з перемогою. Той, що сонце запалив... Колю, ти ж, бляха, обіцяв... Микола був вогнем, йому вірили і на нього сподівалися. З когорти справжніх командирів! І загинув - прикриваючи своїх...", - додавала наша Галина Ярцева

У день прощання з Вами, у Мукачеві ховали ще одного бійця... Досі картаю себе, що не поїхали провести тоді Вас... 

"Взагалі, неймовірно страшним виявився для Закарпаття останній тиждень листопада - тоді загинули 5 закарпатців: Ігор Розлуцький, Руслан Семчище, Микола Будз, Олександр Ігнатишин та Павло Стець", - напишеться пізніше у "Найсумнішому списку".

 І зараз несила повірити, що уже минув рік без Вас. Без того Вас, завдяки якому бережеться вогонь у серці. Без того Вас, завдяки кому ця війна стала персоніфікованою. Без того Вас, котрий вірив у зміни, котрий за них боровся. Сльози ще не висохли, а рани не загоїлися.

Уже тоді багатьох забрала ця клята війна... Та не знала, скількох ще візьме у свої холодні обійми... 

От є люди, котрі прожили не таке довге, але таке наповнене життя. Таке важливе. Трапляються люди-іскри, котрі запалюють у тобі все найкраще. 

Наприкінці лютого 2015 року Президент підпише наказ про відзначення Вас за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. Вам присудять орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Посмертно. А вже 9 травня Ваші рідні отримають високу нагороду за Вас... Знаю, що Ви там, згори тішитеся за них - разом.

Пам'ятаю день вручення тієї нагороди. Стояла на балкончику у фойє ОДА, скраєчку... і тихо плакала... Нагорода знайшла Героя... Та не тільки такого офіційного визнання заслуговуєте Ви... Ви заслуговуєте на більше - на пам'ять сучасників, на пам'ять наступних поколінь... На вдячність за мирне небо... На вдячність за порятовані життя... І на оту незламну віру у світле майбутнє. "Все буде так як має бути. А має бути добре!"

Ви приходили тричі до мене уві сні. Вперше сказали, що Ви там потрібні і є ще багато людей, яких треба рятувати. Попросили допомагати. Вдруге прийшли до мене у момент мого фізичного болю, смутку та виснаження. Попросили не зважати на цей біль, адже маю важливіші приводи перейматися. Закликали шукати відповіді, адже тільки знайшовши їх, вдасться врятувати душу. А втретє навідали, коли, здавалося б, уже кінцево опустила руки. Тоді Ви нагадали мені власну обіцянку боротися і не здаватися. Тоді я знову пообіцяла піклуватися про себе і про людей, котрі мене потребують. Всі три рази Ваших відвідин, Ви усміхалися мені, дивлячись з-під окулярів і поправляючи вуса. Знаю, що згори бережете нас, тримаєте нам Небо... Не маємо права підвести Вас. Адже Ви завжди зберігали спокій, не піддалися і мужньо зустрічали усі негаразди, випробування.

...Минув рік, а  я досі дивуюся: як багато може зробити людина і як сильно може повпливати на стількох людей... Здавалося б, незнайомих, чужих... Як багато може змінити у сприйманні... Як може вплинути, що Його вчинки і дії продовжують жити, а пам'ять про них активно впливає на навколишніх, іноді, можливо, навіть тих, хто Його зовсім не знав. 

"Яхад" - "Разом"... Не випадковий Ваш позивний... Ви протягом усього життя - разом - зі світом. Який часто був не справедливий з Вами, розчаруватися у котрому Ви могли десятки разів, але все ж, "разом" ішли далі... Неймовірний правдолюб і впертий сміливець, який йде до кінця... Головне - разом.

Знаєте, я вірю в Долю. І знаю, що випадковості не бувають випадковими. І щоразу дякую Богу за наше знайомство. Що я хоч короткі півгодини мала честь бути вашим співбесідником. Низький уклін за подвиги... Подяка за мирне небо тут, на рідному Закарпатті... Не забудемо, не пробачимо... Я пам'ятатиму... Рік минув, а досі не віриться...

 Цінувати треба Героїв живих та не забувати Героїв полеглих... Адже не офіційні звання і медалі мають вартість...  

Закарпаття втратило одного із найкращих своїх синів. Цвіт нації... справжній Чоловік. 

Щире співчуття Вашим рідним і близьким... Це спільне горе - наша спільна трагедія... Родині не потрібно байдужих офіційних слів, не так важливі красиві шматки металу у вигляді нагород та медалей, не так важливий шмат мрамору на меморіальній дошці... Важлива справжня пам'ять, реальні підтримка і допомога... Аби вони були упевнені - все недарма. Ми не маємо права залишити їх сам-на-сам із несправедливим світом... Адже вони уже віддали найдорожче - життя найріднішої, найдостойнішої Людини! Ми не маємо права спаплюжити Його пам'ять - маємо бути гідними цієї жертви. Сім'я для Нього - понад усе. Його Любов - уся для них. Але не менше Він любив Україну, вірив у її розквіт та знав, за що бореться. Якби ж таких людей побільше...І якби ми всі пам'ятали... 

Спіть спокійно, один із найдостойніших Ангелів Небесного Батальйону... 

 ... Я часто думаю про сад, точніше - дерева, дбайливо висаджені Вами на Виноградівщині. Часто згадую ті неймовірні троянди, що квітнуть у Вас під вікном. Думаю і над тим, скільки б ще Ви змінили, скільком би вказали вірний шлях, і скількох би врятували - навіть порадами чи легкою усмішкою.

І щоразу, дізнаючись про Вас щось нове, впевнююсь у думці: Мало хто проживе своє життя так достойно, як Ви... Навіть із сотої спроби.

 

mikola_yurijovich_fit_content_width

На вічну пам'ять капітана Миколи Юрійовича БУДЗА (20.02.1964, с. Старі Кути, Івано-Франківщина - 24.11.2014, р-н Дебальцева, Донеччина). Публікується з дозволю родини для усіх закарпатців та небайдужих. Аби пам'ятали...

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (2)

Аня  01.12.15 21:03

без сліз неможливо читати. зачепає найдальніші струни душі. шкода що такі чоловіки гинуть. добре що є люди які не дають забувати!
Герої не вмирають!


Женя   28.11.15 0:12

Яка талановита дівчина! Спасибі за пам'ять про героїв.

Всего комментарів 2
]]>