"... але метафізична провина не визнає їх. Вона пече"

Олександра Артюхіна   11 червня 2014 16:26  22571617 172475

Вчора, гортаючи стрічку новин у facebook, натрапила на публікацію відомого закарпатця, письменника Андрія Любки. Я ніколи не була прихильником його творчості, але у таланті свого земляка була впевнена завжди. Так от, "Mea culpa – metaphysica"... Це те, що не дає мені спокою уже другий день. Те, про що я, та і сотні молодих людей України, думаю ось уже майже півроку, і що ніяк не могла матеріалізувати у текст. 

Коли на Київ 18 лютого поїхали без мене, звинувачувала себе, що вдруге відмовилася від того, до чого прагнула вся моя суть... Майдан тоді вже горів. Я знала, на що погоджуюся. Усвідомлювала... Багато причин є моєму тодішньому рішенню... Зізналася в цьому лиш місяць тому. Мама була шокована, ковтала валеріанку, а моя редактор - ледь не зомліла. Рефреном б’є мені у голові: "Дитино, усвідомлюєш, який у тебе потужний янгол-охоронець?"... Можливо, але оце почуття вини, певно, буде зі мною назавжди. "... але метафізична провина не визнає їх. Вона пече." (с).

Колонка Андрія Любки на "Збручі" - Вашій увазі. Відчуваю потребу поділитися. І подякувати Андрієві за текст... Просто за живе. До глибини душі. І про найпотаємніше. 

02
Фото - Іллі Варламова

"Mea culpa – metaphysica

2014 рік без сумнівів стане цезурою, яка розділить не лише історію країни на «до» й «після», поділить суспільство на покоління учасників Майдану і ґенерацію наступну, що вже лише користуватиметься плодами нашого успіху чи поразки, але й поставить стіну між прихильниками й противниками Майдану. Умовно кажучи, всі ми опинилися в ситуації, коли навіть із перемогою радості немає – адже померли люди, які у критичний момент із дерев’яними щитами свідомо пішли під кулі.

Подібне питання після Другої світової поставив німецький філософ Карл Ясперс. Він був критиком націонал-соціалізму ще на зорі кар’єри Гітлера, зокрема рішуче критикував і конкордат Ватикану з Райхом у 33-му, і Олімпіаду в Берліні в 36-му. Нічого дивного, що нацисти швидко «попросили» його з університетської роботи і заборонили публікуватися. Більше того, дружина Ясперса Ґертруда була єврейкою, тому філософу спочатку радили розлучитися з нею, а після відмови над подружжям нависла небезпека депортації й смерті. Незважаючи на все це, Ясперс з дружиною залишилися жити в нацистській Німеччині й пережили режим Гітлера. Найімовірніше, їх не вбили з огляду на світову славу філософа, але Карл на це сильно не покладався – і мав захований ціаністий калій. Вони з Ґертрудою вирішили спільно накласти на себе руки, коли у їхні двері «постукають». Не постукали. А вже у 1945-46 Карл Ясперс пише коротку й блискучу працю – «Питання про провину».

У тому тексті філософ ділить провину на чотири різновиди, останній з яких – провина метафізична. Це провина, яка пече людей, що не вчинили злочинів чи гріхів, але яким вдалося пережити трагедію Другої світової. Не йдеться лише про те, що та чи інша людина не воювала проти нацизму, голосувала за нацистів на виборах, не ходила на протестні демонстрації; людина ця навіть могла допомагати іншим, переховувати євреїв, вводити в оману СС; її провина полягала вже в тому, що вона вижила в ситуації, коли іншим це не вдалося. На своєму прикладі Ясперс діагностував травму цілого покоління людей: чому я вижив, коли померли інші? Може, я більш ниций, хитріший, більший пристосуванець, слабкодухий боягуз? Чому я живу, а вони померли?!

Після січня-лютого 2014 року таке ж питання ставлять собі українці. Люди, що розуміються на феномені Центральної й Східної Європи, задовго до революції говорили, що все завершиться кровно – бо такі у цій частині світу закони. Проте, ця кровність могла мати політичне обличчя – наприклад, у Вірменії відбувся розстріл всередині Парламенту. В Україні ж, на жаль, на Майдані померли не топові політики, а прості громадяни, які після перемоги Євромайдану нічого конкретного б для себе не отримали. Це була чиста самопожертва не тільки в ім’я патріотизму, а й власної гідності – якщо я вже тут, на Майдані, то не відступатиму. Їх вів уперед не тільки патріотичний запал, а й – що не менш важливо – сором відступити, повернутися додому приниженими самими собою. Тому й так вражають, до кісток проймають імпровізовані дошки з роздрукованими фотографіями Небесної Сотні у кожному райцентрі – на нас дивляться прості люди, які могли не помирати¸ але самі обрали гідну смерть замість більш конформістської бездіяльності чи неприсутності на Майдані. І тепер уже чимало українців ставлять собі питання: чому я живу, чому я в ті хвилину не опинився там? Чому автор цих рядків пише ці слова зараз, де він був у найкритичніші миті? Можна знайти сотні раціональних аргументів для виправдання, але природа метафізичної провини така, що не визнає жодних виправдань чи пояснень. Вона просто пече.

Не обов’язково бути видатним німецьким філософом, якого рятує слава, або й просто німцем, щоб мучитися метафізичною провиною. Лідія Осталовська у своїй книжці «Акварелі», яка вже восени цього року побачить світ українською мовою, описує життя єврейських переселенців з Європи у новій Батьківщині – Ізраїлі. Там вони знову опинилися в ґетті – інші євреї сторонилися й гидували ними, не могли зрозуміти причин добровільної ходи мільйонів до газових камер. Чому вони не підняли повстання, не воювали, чому вкрили незмивною ганьбою всю єврейську націю? І ось внаслідок цього європейські євреї опинилися на марґінесі – жили вони в окремих районах, з ними ніхто не спілкувався, ніхто не хотів одружуватися з їхніми дітьми, а самі діти намагалися якнайшвидше втекти від своїх батьків. Як бачимо, не обов’язково належати до нації-ката, щоб мучитися – нації-жертві теж потім життя немає.

Це особливо актуально після анексії Росією Криму. Може, воно й на добре, що ми позбулися цього регіону-баласту, але спосіб втрати півострова стане причиною травми цілого покоління. Адам Міхнік, коментуючи анексію, сказав: «Поляки б точно відстрілювалися». Як нам жити далі з тим, що Україна не чинила опору? Як не пов’язати це з віковим комплексом уярмленої жертви, якій вічно хтось заважає реалізуватися? Що відповідати, коли через кілька років діти розпитуватимуть про 2014 і запитають: «А чому Україна здалася без бою?». Ясна річ, існує сотні виправдань і аргументів, але метафізична причина не визнає їх. Вона пече.

Пече конкретну людину і пече ціле суспільство. Хотілося б написати, що біль і пам’ять можна заглушити успіхами й перемогами, розбудовою нормальної України – наприклад, в ім’я загиблої Небесної Сотні. Хотілося б повірити в цей аргумент і такий метод, але метафізична провина не визнає їх. Вона пече.

10.06.2014".

Герої не вмирають!...

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (1)

Він  18.06.14 22:14

Написано дуже круто .
Але Сашка не смій! Ти не сама і ти знаєш, що дуже багато робиш!.. Тримайся!

Всего комментарів 1
]]>