Троє на румунському кордоні. Без кави, цигарок і нелегалів

Наталія Тернавська  11 серпня 2013 16:54  62243053 143747

«Коли-коли вже та галявинка?!» Вкотре запитували ми кожен у себе та один у одного, обгинаючи черговий серпантинний поворот, та не бачачи за ним нічого, окрім продовження безкінечної дороги з великим кутом підйому та стінами лісу по боках… Сонечко продовжувало припікати. Так минала вже котра година, а наша мрія на перепочинок на мальовничій галявинці з видом на полонину Лисичий ніяк не збувалася. Хоча за всіма підрахунками (карта, знаки біля хатинки внизу, власні спогади з попередніх походів)ми вже мали ось-ось бути там. Черговий прикордонник на мотоциклі (моторці – як всі тут казали), що спускався з гори, поцікавився наявністю у нас дозволу на перебування у прикордонній зоні (а також, вже напівжартома, намірів «податися на румуни»). Він дещо протверезив наші п’янкі (напевне від пекучого сонечка та смачнючо-холодної джерельної води, набраної за кілька хвилин до того) сподівання: до Лисичого ще добрих 2 кілометри підйому, а далі ще десь стільки ж «майже по рівному»…

01_Неспішні кроки по виснажливому серпантину

Чому починати важко?

Це був перший день нашої мандрівки на Марамарош. Мандрівки, яка була для нас ідеєю-фікс на це літо. Мандрівки, що входила у священний список під назвою «Зробити ОБОВ’ЯЗКОВО». Це був день старту. А день старту завжди найважчий з кількох причин:

- бо, по-перше, йдучи в район Марамарошу слід мати справу з прикордонниками у Діловому, а це хоч і не надто затяжний, але завжди чомусь й не надто приємний «бюрократично-формальний» момент отримання дозволу. Ні, дозвіл нам завжди давали, відмов не було. Але сам стиль спілкування наших стражів кордону із туристами якийсь… зверхньо-нахабний чи що. До того ж, пожаліюся, мене цього разу навіть не пустили в туалет на заставі… Тому, як кажуть, «асадачєк асталса»… Ну але, для справедливості також мушу зазначити, що вже згаданий прикордонник, якого ми зустріли безпосередньо в горах, був дуже приємним та привітним у спілкуванні, і навіть підняв нам (вже порядно втомленим) настрій та бойовий дух. Отож прикордонники різні бувають. Тому обійдемося без узагальнень;

- по-друге, підходи до головних хребтів у цій частині Карпат дууууже довгі, а тому виснажливі;

 -по-третє, рюкзаки на час початкової стадії мандрівки є ще найважчими – у них напакована (і поки не з’їдена) максимальна кількість продуктів;

-по-четверте, це такий собі період «акліматизації», звикання організму до постійної ходьби (переважно вгору) та різкого збільшення маси тіла: за рахунок, звичайно ж, утворення специфічного для всіх туристів «наросту» на спині у вигляді пухкенького наплічника. З «горбом» впродовж кількох наступних днів часу буде проводитися більше, ніж без нього, але спершу до цієї нової «частини організму» звикнути складно, тіло активно опирається і демонструє це всіма можливими способами: частим захекуванням, болями у спині та плечах, натиранням мозолів, слабкістю, перенапруженням ніг, бажанням «5 хвилиночок полежати» тощо.

02_Довгожданні 'прилягти на 5 хвилин'

-і по-п’яте: підходити під гору чи хребет часто буває просто нудно. Особливо, якщо йдете маршрутом вже не вперше. Дорога, по якій ми вирушили з Ділового час від часу вкривалася завісою із густого пилу, хмару якого в повітря із смачнючим ревом здіймала чергова вантажівки чи лісовоз, що мчали десь углиб ущелини (от вже й надихалися ми там «чистим гірським повітрям»!). До того ж на перших кілометрах годі й сподіватися на захоплюючі краєвиди, які можуть ефективно відволікати від усіх неприємних відчуттів, описаних у пункті №4… Тож, так, тяжко, але «потихі-потихі» ми просувалися у напрямку Мармароського масиву.

Свіжий інжир, хліб і водоспад…

До речі, усі ці «тяжкості» старту нам гарно компенсували кілька чудових «приємностей». Спершу – свіжостиглий інжир (або ж, правильно українською – смоква), яким нас пригостила Світланка. Вона такі апетитні екзоти вирощує у своєму чудо-саду. Сказати, що це було неймовірно смачно – нічого не сказати!!! Тож ми з Олегом тепер загорілися ідеєю посадити й собі таке деревце.
 Ще одна приємність – це купання у бурхливому водоспаді потоку Білий. Холодна, аж обпікаюча, вода дуже приємно змиває втому, піт та шар пилу, «нажиті» за попередні кілька кілометрів шляху, а також сприяє подальшій акліматизації та загартуванню перед прохолодою полонинських вечорів.

Ну і вже не привалі ми оцінили майстерність діловецьких пекарів. Хліб, куплений у одному із «радянськовидних» гастрономів у селищі виявився надзвичайно смачним (як і обіцяла нам привітна жіночка-продавчиня). Спечений на дровах, ще теплий, дуже запашний, важкий, великий, з хрумкою скоринкою та не пересушеним м’якішем – просто «пальчики оближеш»! Досі мрію, щоб десь такий можна було придбати й у нас в Ужгороді. До речі, діловецький хліб (точніше його нез’їдена половина) дуже гарно зберіг свої смакові властивості й на другий день походу, не зважаючи на перебування у розжарених наплічниках. І хоча це був саме білий хліб, проте жодного натяку на цвітіння чи якісь інші такі неприємні речі не з’являлося. Так що (не побоюся бути звинуваченою у рекламній агітації), панове туристи, купуйте хліб в Діловому! 

03_Бутерброд зі смачного діловецького хліба

Традиційно по дорозі мене також радувало розмаїття блискучих і та різнокольорових камінців, яких тут надзвичайно багато (сланці тут мільйони років тому у найвигадливіших поєднаннях «посплавлялися-позросталися» із мармуром та купою різних мінералів). Подібні «трофеї» чи то сувеніри я привожу додому практично з кожної подорожі. Колекція вже величенька. Декотрі друзі жартують, що то я так просто хочу зекономити на будматеріалах для майбутньої хати. Ну але гумор-гумором, але часом я й справді дещо «захоплююсь» і крім основної, корисної, ваги наплічника тягну з собою нагору ще й додаткових півкілограма камінців! «Кинь подалі ту каменюку!» - традиційно чула я у відповідь від Олега на моє захоплене: «Дивись-дивись, який я кльовий камінчик знайшла!!!». Та все ж таки одну справді-таки «каменюку» (окрім жмені дрібних екземплярів) я привезла з цього походу. Вона (каменюка) – дуже правильної ромбовидної форми (довжиною близько 30 сантиметрів), плоска і схожа на наконечник дуже великого списа. Справжній цінний трофей! 

04_На лісовій дорозі
05_каменюка

Корзо на полонині…

Перша ночівля на полонині Лисичий… Очікуваний красивий захід сонця. Та… неочікувано щільна густота населення на квадратний кілометр. Справа у тому, що на полонині розташувався великий табір молоді з «того боку Карпат»( судячи по манері висловлювань, десь з Галичини)… Тож замість абсолютної  непорушної тиші та «повної відсутності людської присутності» ми часом чули гулкий сміх та приблизно що п’ятнадцять хвилин зустрічали все нових представників свого біологічного виду. Щоправда, табір був розташований доволі далеко від місця обраного нами для стоянки, тож надмірного дискомфорту одне одному ми не завдавали.

06_Ночівля на полонині Лисича

Ще кілька слів про людську присутність на полонинах. За час нашого підйому серпантином, назустріч (себто, в долину) проїхало щонайменше три вантажівки, кузови яких були щільно заповнені людом, а також кілька «моторок» з напакованими торбами. Так наприкінці дня з гір спускалися чесальники яфин. Вони весело пропонували нам кинути нашу «буржуйську забаганку» з якимсь там походом і спускатися з ними, як всі «білі люди» - на кузові машини. «Ходіть долів!», - кричали нам раз поза раз. Але ми були стійкі в своїх намірах і продовжували повільно, але впевнено прямувати «горі».

07_Наші сусіди на полонині

На полонині Лисичий, місці нашої ночівлі,  довелося також згадати, якою кровожерливою може бути гірська фауна. Ні, голодним вовкам та ведмедям-шатунам вкупі з гадюками далеко до армії цих маленьких кровопивць… Підступна дрібненька комашня з настанням сутінків брала в нас в суцільну облогу (не дуже помагав навіть «Офф»), боляче жалилася та залишала  на наших й без того обгорілих тілах стійкі червоні плями (з досвіду знаю, що на моїй шкірі такі «відзнаки» чітко зберігають днів 10-14). Ще перша ночівля довела: не всюди на Закарпатті у ці серпневі вечори тепло-спекотно. Тут, на висоті більшій за півтора кілометра після заходу останніх променів сонця стає ДУЖЕ холодно. Я одягнула на себе практично усі наявні запаси теплого одягу, проте зігрітися вийшло лише у спальнику. Однак, ніч пройшла тепло й спокійно.

08_Очікувано гарний захід сонця

День другий. Марафон по лінії кордону, або «Стежками контрабандистів»

(Ні, цього разу контрабандистів ми не бачили, але в минулі рази прогулянок Мамрмарошем таки довелося зустріти купку людей із «коромислами» щільно заклеєних ящиків, які прямували по маршруту і не висловлювали захвату з приводу можливості бути зазнімкованими).

09_Світанок. Початок другого дня походу

Вранці прокинулися ще до 6.00. Ранок теж виявився більш ніж «свіжим» і не менш «комашиним», ніж вечір. Короткі приготування, кілька фото світанку, легкий сніданок, збір табору і вже о 8.00 ми знову на підйомі. Дійшовши траверсною дорогою до таблички «Увага! Небезпечна ділянка!» (попереду розкинулось стрімке та глибоке урвище зі скельними виходами) встигли скинути із себе зайві кофтини та навіть щедро намаститися сонцезахисним кремом – вже припікало. За табличкою на нас чекав дуже крутенький підйом (практично йшли як по сходах) – фінальний вихід на гребінь головного масиву Мармарошу. Під час підйому милувалися неймовірними панорамами: унікальною повністю залісненою вершиною Петроса Мармароського (висота 1780 м), далекою масивною грядою Чорногірського хребта, а також двома дуже гарними румунськими горами-сусідками – Фаркеу та Михайлеком.

Минає ще з півгодини, і ми робимо привал на самому гребені, фотографуючись на фоні такого близького Попа Івана – головної вершини Мармарошу, висотою 1937 метрів, що майоріє попереду за згином хребта.

10_Знову у пошуках нових камінців

Ще один відпочинок та фотографування біля бетонного стовпа на самій вершині (знімкуємо краєвиди, фотографуємось усі троє з допомогою автоспуску та допомагаємо у знімкуванні двом новим знайомим – сусідам по ночівлі на полонині Лисичий). Доїдаємо смачний діловецький хліб із голландським сиром, зеленим перцем та свіжим базиліком (також зі Світланчиного казкового саду!), а на десерт смакуємо шоколадними вафлями. І знову в дорогу. Рухаємося далі гребенем – вздовж стовпчиків, що позначають наш державний кордон. Краєвиди довкола перехоплюють подих! Особливу, якусь дуже строгу і небезпечну красу цієї частини Карпат важко описати словами. У різну погоду, у різні пори доби та місяці року – вона завжди різна, але незмінно запаморочлива, трохи навіть казкова.

11_Нам пощастило застати ще кілька квіточок рододендрона

Кілька ще невідцвілих квіточок рододендрона карпатського, озерце біля підніжжя Попа Івана, великий льодовик внизу глибокої ущелини, стежка, що в’ється по краєчку самого урвища та дуже (по-свидовецьки) лагідні й красиві румунські полонини – ось головні «кадри», що лишилися в моїй голові від найвисотнішої частини нашої мандрівки. А ще образ одинокої дівчини-мандрівниці, яка сама ночувала біля підніжжя та обігнала нас під час підйому, попрямувавши вперед по хребту та зникнувши з поля нашого зору. Більше по дорозі ми ніде її не зустрічали…

Горі, а пак долу…

Для мене завжди спуски були складнішими, ніж підйоми. Не люблять чомусь мої коліна таких «тренувань» і все. Але, мушу сказати, заняття хатха-йогою все ж дуже позитивно далися в знаки – останнім часом я переживаю спуски значно легше і з суттєво меншими больовими відчуттями, ніж «в молоді часи» . До чого це я?.. А до того, що все, що ми з такими зусиллями, потом, але, слава Богу, без крові набирали до обіду нам тепер потрібно було скинути!!!... А це ні мало, ні багато метрів 350-400 по висоті.

18_Все що так важко набирали, тепер доведеться скинути

Спуститися з головного масиву морально допомагали рясні кущики достиглої (і ще не вичесаної) яфини,  до яких час від часу ми припадали, відпочиваючи і набираючись сил перед доланням чергової ділянки крутого схилу.
 Внизу зустріли цікаву компанію на кількох джипах. Вони під’їхали під саме підніжжя головного масиву, але, видно, так і не ризикнули піднятися нагору пішки, не зважилися на підкорення стрімких вершин. Стояли в затінку і питали нас про воду на схилі. Згодом, за якихось хвилин 40, усі позашляховики дружно прогудівши своїми потужними моторами, обігнали нас на дорозі, повертаючись назад. У кожного свій гірський туризм і своє задоволення від нього, подумали ми.

12_Траверс перед виходом на гребінь

Цього дня ще близько 13 кілометрів нам довелося рухатися залісненим хребтом на висоті близько 1,5 кілометра. При чому траєкторія нашого руху нагадувала кардіограму хворого на тахікардію. Спуски дуже рясно чергувалися із підйомами, а сил було вже не так багато. І ми знову рухалися без гірського «допінгу» - краєвидів видно не було, весь час лише дорога та ліс по її краях. З правого краю (за 2-3 метри від краєчку дороги) постійно нас «супроводжувала» лісова просіка – так позначений кордон між Україною та Румунією. Час від часу траплялися також смугасті прикордонні стовпи та таблички із надписом «Увага! Державний кордон України. Прохід (проїзд) заборонено!».

19_Більшість шляху цього дня в нас проходила по самісінькому кордону
13_Захищаємося від палючого сонця

На ночівлю зупинилися на полонині Довгій, неподалік будиночку прикордонників. Місце для розбиття табору вибрали дуже живописне. З нього увесь пройдений нами сьогодні головний масив Мармарошу відкривався як на долоні. Вдивляючись туди в далечінь, на самі вершечки далеких гір, ми не могли повірити, що якихось кілька годин тому були ТАМ, так далеко й високо. Цього дня ми пройшли близько 20 кілометрів.

14_Останній крутий підйом на основний масив

Надвечір повз нас, із дзвінким передзвоном та гуканнями вівчарів пройшла на ночівлю отара овець. Обожнюю цю мелодію гір – неймовірно гармонійні звуки від сотень дзвіночків, що поступово наближаються, стають все гучнішими, заповнюють весь простір, а потім так само повільно віддаляються, тихшають, зникають… Кілька хвилин я просто сиділа на траві із заплющеними очима і медитувала, насолоджуючись «мелодією Карпат». За такі миттєвості я, напевне, люблю гори найбільше.

15_Піп Іван вже зовсім близько

Цього разу ми готували італійську вечерю – спагеті з сиром та тушкованими овочами, приправлені базиліком й прянощами, пили зелені чаї. (Наперед вирішили з Олегом, що у поході відпочиваємо від улюбленої кави, тож кавоварку залишили вдома). Милувалися заходом сонця та грілися біля ватри. Кілька Олегових фото експериментів з ватрою виявилися дуже вдалими (хоч ми з Світланкою ледь-ледь не підсмажилися під Олегові заклики: «Дівочки, сидіть, не рухайтеся. Ще не рухайтеся, ще, ще, ще, ще трохи!…» А в цей час нас активно «бомбардували» іскри від полум’я! Але, чого не потерпиш заради мистецтва! Особливо фотомистецтва! ;)

16_Всі троє на вершині. Фото з автоспуску

Кінець мандрівки. Перенасичення.

Світанок був дуже гарним. Марамарош освітили м’які перші промені. Небо вкрилося легкими, пухнастими хмаринками-овечками… Прохолода повітря, прохолода від вмивання у гірському струмочку, ранкова роса… Знову найпрекрасніші кадри були зроблені саме тут (звісно, я маю на увазі не лише фотокадри).

17_Гірські краєвиди

Вирушаємо далі. Вказівник каже, що до Богдана нам залишається 12 кілометрів. Долаємо їх за 4 години (включно з привалом на обід, відпочинок та численними зупинками для фотографування). Дорогою минаємо ще кілька мальовничих полонин, отару корів та малечу, яка їх випасає. Діти традиційно просять цукерок. Я, на жаль, до того часу вже поїла усі «Молочні краплі» зі своєї сумочки. Та Олег вчасно згадує, що у нас ще є залишки «Мілки» (яку ми не доїли в бутербродах з дієтичними хлібцями) та печива. Повертаємось, щоб віддати це щасливій дітворі.

20_Інтерактивні вказівники
21_Наш похідний десерт - дієтичний бутерброд з шоколадом
22_На полонині Довгій нас зустріли прикордонники

Спуск в Богдан з хребта був дуже красивим, проте й важким, вже під палючим сонечком. Проте особливо припікати почало на трасі у самому селищі. На той момент напевне у кожного із нашої трійці вже відчувалося «передозування» враженнями, тому сприйняття всього довкола було дещо притупленим. Цей заключний етап мандрівки найбільше асоціюється із відчуттям втоми (хоч і приємної). Якесь глибше усвідомлення та переосмислення усього побаченого, почутого, відчутого й пережитого впродовж трьох днів подорожі (яка минула на одному диханні) прийшло згодом, вдома, після відпочинку. Результатом усіх спогадів та рефлексій і став цей текст, а ще добра жменя світлин, якими ділимося з вами. Ось таким був наш Марамарош у ці перші серпневі дні 2013…

23_Карпатські музики
24_Вечірня фотосесія
25_Світанкові Мармароси
26_Залишаємо гори за тином
27_Карпатська Мілка
28_На спуску в Богдан

Фото Олега Коваля та Світлани Черняхової

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарі (1)

Вікторія  20.08.13 10:52

Дякую!!! Дуже і дуже цікаво!!! Гори манять..... :)))

Всего комментарів 1
]]>