Життя без громадських активістів

"У Михайлівцях немає громадських активістів. В них нема потреби". Ця випадково почута теза на обговоренні розширення велодорожок у словацькому містечку та за його межами досі не дає мені спокою. 

Будівля міської ради міста Михайлівців, 1928 рік, арх. Людвиг Оелшлегер (той самий, що спроектував Школу рабинів в Ужгороді (тепер це біологічний факультет ) та Будинок міської управи в Виноградові)

Як так? Тобто абсолютно всі жителі міста спокійно йдуть собі на роботу зранку, ведуть дітей до школи, ввечері займаються своїми хоббі, п’ють пиво чи що там ще собі придумають у вільний час, і взагалі не паряться тим, що робиться навколо? Просто кожен робить свою роботу – і все? Отак просто? 

Лише тому, що інші, теж на своїй роботі, розпрацьовують для міста план розширення велодоріжок, висадження нових дерев і захист старих, дбають про нову розв’язку на перехресті в спальному районі, про дизайн зручних смітників, енергозберігаючі лампи на всіх вулицях, реставрацію пам’яток архітектури і міні-виставку на інфо-стендах в центрі міста? Невже таке буває лише за 40 км від Ужгорода?

І це я мовчу про Кошице, Відень, Барселону чи Мюнхен. Це всього-навсього Михайлівці, втричі менше містечко, ніж наше. Подібне за масштабом до Хуста або Виноградова. Схоже й візуально, адже деякі будівлі періоду 1920-1930-хх років навіть проектували ті самі архітектори, що і в Ужгороді, Виноградові. І ці будівлі в центрі зараз охайні та акуратно відреставровані, переважно зі збереженою столяркою та флагштоками. 

Так, у Михайлівце теж є містечкові очевидні проблеми, які кидаються в очі. Це, наприклад, зовнішня реклама та вивіски, часто так само непропорційні, провінційні та неестетичні, як і у нас. І так само, як у нас, деякі "вдосконалення" старих фасадів аж ніяк не пішли на краще. 

Але там точно не треба ходити в центрі міста з ліхтариком зі страху зламати ногу в темряві на рештках асфальту в стилі поверхні Місяця. І точно не треба з самого ранку замість здійснення своїх планів думати, як боротися з новою проблемою. Бо знову раптово зрубали дерева або почали руйнувати пам’ятку національного значення чи будівництво чергового ТЦ "Оренда" на місці парку, або вперли "красіву", але абсолютно непропорційну і недоречну терасу, що перекриває панораму центральної вулиці…

Пишу зараз не про #зраду, як хтось встиг подумати. Мова про мрію. Знаю кілька десятків людей в Ужгороді, які не просто по-споживацьки люблять Ужгород, а ще й роблять щось, щоб місто розвивалось і жило повноцінним життям. Які виношують цікаві і важливі для росту міста проекти. Мрію, щоб ці усі небайдужі люди мали нарешті змогу втілювати свої ідеї та робити для Ужгорода щось дійсно вартісне. Робити свою роботу, не відволікаючись на інше. Щоб вони жили не на щоденному полі бою з неадекватністю і несмаком, а в гармонійному місті, яке вартує того, щоб його розвивати. Поки що вам усім бажаю набратися ще терпіння і сил та не зупинятись. To whom it may concern.