Нова країна по сусідству

Так сталося, що Словаччина – це був мій перший закордон, ще в дитинстві, у 1990-х. Тоді були ваучери, якісь привілеї для закарпатців і ми всі туди дружно сунули. Цікавим і інакшим було все – жуйки, їжа, світлофори, одяг, вітрини, будівлі, навіть парки були іншими. 

З того часу пощастило побачити десятки країн і не один континент, збитися з ліку різних локацій. І ось відкрила для себе в цьому році після великої перерви кілька словацьких міст. Це вражає, чесно. Вражає, що така краса і рівень архітектурних та мистецьких скарбів знаходяться настільки близько від нашого міста. Ми, закарпатці, явно недооцінюємо Словаччину і вже з початку 90-х звикли ставитися до цієї країни по-споживацьки.  

От якщо мріяти про гарні міста – то це Париж, Лондон чи Барселона, якщо про величний замок – то це Нойшвайштайн чи замки Луари. Якщо вже дивитись середньовічні шедеври готичних іконостасів – то в Брюгге, Генті, Жироні чи Лурді, на менше не згодні, якщо хвалитись друзям поїздкою до Європи, то точно не Словаччиною. А вона залишається для регулярних наповнень холодильника та гардеробу, поїздок на лижі, в термальні басейни, а комусь і взагалі рутина – щодня возити/носити контрабас на продаж. Звісно, хтось вже відкрив для себе цю країну як клондайк візуальних вражень, але навряд чи це масове явище.

Всім відомо, що зараз великим трендом є бюджетний туризм. Криза не лише в нашій країні, це світова тенденція. Люди середнього достатку відкрили для себе планування подорожей на власний розсуд, без агенцій. Ті, що мають бюджет обмежений або люблять заощадити – відкрили в принципі той факт, що мандри – це не розкіш. Головне – бажання. 

Розповім особистий лайфхак. Якщо подорожуєте кількома містами – ночуйте в тих, де багато готелів. Наприклад, Попрад – місто з солідною інфраструктурою для зимових видів спорту, великий гірськолижний курорт. Тому тут можна знайти 2-3-зірковий номер в пристойному готелі за нижчою ціною, ніж за хостел в Кошицях. 

Якісне пиво, смачні настоянки та кухня – приємні бонуси до зміненої картинки перед очима. І ці бонуси, знову ж таки, дуже близько від нас і значно доступніші, ніж у інших європейських країнах.

Робити огляд по кожному місту не буду. Зупинюсь на основних пунктах.

В Кошицях окрім власне центру і кількох прилеглих кварталів найбільше враження отримала від краєвиду з вежі Урбана, що є частиною готичного собору святої Єлисавети. До речі, саме тут знаходиться найбільший в Європі вівтар 15-го століття.

Кошице. Синагога 1926 року авторства архітектора Людвіга Оелшлегера, того самого, який створив також знакові для Ужгорода проекти: єврейської школи (нині біологічний факультет), міського кінотеатру та міського басейну.  

Попрад відбирає подих не лише сильними поривами вітру, на які нам у той день “пощастило”. Оці білосніжні Татри в прорізах вулиць, вони своєю величністю і масою затьмарюють у пам’яті навіть розташовані ближче до міста гори біля Інсбруку. 

А ще Попрад має секрет, про який ми до приїзду не знали – в самому місті є інший центр, готичного міста Спішська Собота, який став частиною Попраду лише в 1946 році. Ідеш собі по маленькому традиційному центру міста, а потім проходиш хвилин 20 і потрапляєш в зовсім інше місто, інший центр. З серцем у вигляді, звісно, костелу. І цього разу в ньому теж захований справжній скарб. Скульптурний іконостас, кафедра та оздоблення органу в костелі святого Юрія – мистецьким комплексом подібного рівня могло б пишатися якесь знакове бельгійське чи іспанське місто. На жаль, фотографувати всередині заборонено, але можете загуглити, щоб уявити, як виглядає це диво 16 століття. 

Вигляд на Спішску Соботу з моста через річку Попрад

Пізньоготичний римо-католицький костел св. Юрія 1273 року, в якому знаходиться орган 1662 року, 6 вівтарів, в тому числі центральний – відомого “майстра з Левочі”.

Про Левочу чула багато, і це той рідкісний випадок, коли захоплені відгуки потім не перевтілюються в надмірні очікування і розчарування. Тут ще немає ялинок і різдвяних ліхтарів, але будівля ратуші в комплексі з костелом створюють вже якусь ідеальну атмосферу з листівки, така собі каталожна Європа, без прив’язки до локації. Центральною площею з костелами і старими кам’яницями центр не обмежується. Бічні вулиці колоритні своїми спусками і відкритими панорамами на околиці, реальним тихим життям і декларують простий факт: не все, що зализано в стилі євроремонт – гарно.

Левоча. Ренесансна ратуша 15-17 ст.

Словаччину для себе тільки відкриваю і в планах ще багато: гірські трекінги, експедиції по замках, Бардейов та інші міста і вже в третю чи двадцять п’яту чергу – термальні води. Якщо вистачить на них часу.