Граната для себе

Алла Хаятова  31 січня 2015 01:09  73690588 091561

Ми ніколи не забудемо останніх чотирнадцяти місяців. Кожен має в серці власні деталі. Час, який вгризається в серце, триває. Я ніколи не забуду ще й сьогоднішніх слів пані Любові.

Дружина Олександра Данильченка говорила над тілом свого чоловіка у їхній хаті в Ільниці – шахтарському селі Іршавського району. Вони були разом понад 30 років. Сам із Донецька, він приїхав на Закарпаття і прижився тут. Батько трьох дітей, чекав шостого онука. Коли прийшла біда, вирішив повернутися на рідну землю – зі зброєю, аби її боронити. Вона оповідала, як він збирався на фронт…

Медична комісія «завертала» двічі. Лікарі не відпускали. Медик казав: «Хабара я можу взяти, але гріх на душу, тебе відпускаючи – ні». «Хай попробують мене не пустити» - нарікав Данильченко. «Не візьмуть через військкомат - пішки на фронт піду». Він говорив: «Молоді мають жити, іду за них і замість них». І що боротиметься за те, аби ЦЕ не прийшло сюди, і не лише за своїх дітей, а за всіх дітей України.

Він боронив Донецький аеропорт і Піски, був, за свідченнями побратимів, справжнім воякою і справжнім Героєм, а для когось і таким потрібним там старшим побратимом – в його майже 55 років життєвого досвіду й мудрості не бракувало…

Пані Любов оповідала над гробом ще одне, про що чоловік говорив телефоном: має гранату для себе, живим їм не дасться і ніяким коридором провести себе не дасть…

До гранати не дійшло. Осколок «Граду». «З боїв – у безсмертя» - з таким плакатом стояв хлопець з-поміж інших школярів цілком іншого коридору – живого коридору пам’яті, шани і любові. Живою вервицею з лампадками і на колінах проводжали Олександра Данильченка в останню путь всім селом. Для нього, а тепер і для них ця війна – вже точно не «не наша». Вона – проти зла і за свободу. І - для того, аби вільними і щасливими жили діти. Усі, українські.

…За все своє життя я не була на похоронах стільки разів, як за останні місяці. Ба більше – уникала і самих церемоній, і цвинтарів – роками, після смерті батька. Тепер їду щоразу, як маю можливість. До незнайомих людей, смерть яких сприймаю як особисту трагедію. На жаль, їх список – тих, кого доводиться ховати – більшає. Але ніколи не звикну. Й по шматочку емоцій з кожного прощання – лишається серед того, що ніколи не буде забуте. Як слова пані Люби. Як вони, наші Герої…

похорон Данильченка

Залишити коментар

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також данні про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Коментарів немає
]]>