Біля контрольно-пропускного пункту нас зустрічає заступник командира мукачівської військової частини А 1771 з виховної роботи, майор Даніяр Петрюк. Із ним ми прямуємо до казарми. Застелені під лінійку ліжка, ідеальний порядок та солдати, які готуються до шикування. Це зона відповідальності старшого сержанта, заступника командира взводу Віталія Нечипоренка. Він один із тих, хто 4 березня святкував фахове свято у Збройних силах України – День професійного сержанта.
З часу реформування армії саме на плечі сержантів лягла підготовка вояків та вся відповідальність за їхнє здоров’я і службу. Майор Петрюк познайомив нас із Віталієм Вікторовичем не випадково – характеристика «професійний» тут ключова. Саме він брав участь у багатьох миротворчих місіях України в різних «гарячих точках» світу.
– Я з родини військового, моє дитинство минуло в Німеччині та по військових містечках. Вже тоді знав, що стану професійним військовим. У 1998 році мене призвали на строкову службу, опісля була контрактна. Відтоді пройшов професійне навчання у «Десні», обіймав посаду командира відділення, тоді й отримав молодшого сержанта. Через 7 років служби став сержантом, зараз я у званні старший сержант на посаді заступника командира взводу. Скоро поїду на навчання підвищувати кваліфікацію, щоб стати командиром взводу.
– За тринадцять років служби в яких миротворчих місіях ви брали участь?
– Вперше у складі загону українських миротворців потрапив у Сербію. Був кулеметником. Серйозних сутичок, на щастя, не траплялося, та декілька важливих операцій ми провели. То була ніби розминка перед Іраком у 2004 році. З Мукачева нас поїхало зо двадцять чоловік. Одного разу на загін напали місцеві. Чимало людей отримали поранення в тому бою, декілька загинуло.
– Як сім’я відпустила Вас на службу до Іраку?
– Я захотів. На звичайній службі неможливо отримати ті навики, які дає миротворча місія. Для нас постійно проводилися навчання, в Іраку ми служили разом з американськими військовими, які також ділилися досвідом.
– В яких умовах ви жили і як Україна забезпечувала своїх військових?
– Забезпечували нас на той час нормально. Жили в хороших умовах, із кондиціонерами. І харчування було непогане. Завдання виконували разом. Українських миротворців у частині було тисяча, а американців – дві з половиною тисячі. У кожному підрозділі постійно був перекладач, проблем у спілкуванні не виникало. Ми виїжджали в патруль по три машини, у кожній по 8 чоловік і обов’язково перекладач. Так і спілкувалися.
– А дозвілля?
– Змагалися і в спорті, і в стрільбі. Часто перше місце було за нами. Як американці злилися! (сміється – Авт.)
– Після місії в Іраку куди потрапили?
– У 2006-му, 2008-му роках і востаннє в 2011-му служив у західній Африці. Минуло два місяці як приїхав із Ліберії. Там стоїть вертолітний загін – бойові вертольоти МІ – 24. Під час останньої місії служив і в Ліберії, і в Кот-д’Івуарі. Наші війська запросили в якості підтримки, в країні проходили бойові дії після виборів президента. На одній території з нами стояли військові з Гани та Пакистану. Іноді ми запрошували їх до себе і пригощали українськими стравами, та не говорили, що це свинина (сміється – Авт.), бо ті переважно мусульмани. Те саме робили і ганійці.
– Вже знаєте, куди далі виїжджатимете?
– Так, звичайно. Збираюся у червні в Конго. Вже хлібопекарем. У мене військова спеціальність – хлібопекар 4-го розряду.
– Чому звання сержанта так культивується в сучасних Збройних силах?
– Донедавна вся робота з рядовими розподілялася по чималій військовій службовій вертикалі, зараз же фізична та вогнева підготовка, тренування, виховна робота сконцентровані в сержанта. Відтак я і відповідаю за кожного солдата в своєму взводі.
Це система західного типу, де йде чіткий розподіл між роботою на місцях та організаційними справами, якими вже займається офіцерський склад. Тим паче вже відійшли в минуле часи, коли солдати строкової служби мали владу над щойно призваними. У сучасній армії вся служба спрямована на розвиток фізичної сили та здоров’я, і ми не допускаємо жодних проявів приниження честі та гідності строковиків. Зараз чимало з них хочуть продовжити службу вже за контрактом. Юнаки знаходять тут чималі вигоди. І якщо в 2006 році бажаючих було обмаль, то зараз у Збройних силах проводиться серйозний відбір бажаючих. Ідеальне здоров’я, психологічна стійкість і позитивні характеристики – основні критерії.
– Вигоди, про які Ви говорите, не обмежуються скромним окладом?
– Перш за все, це стабільність: грошове забезпечення, харчування, медичне обслуговування, а головне – пенсійне забезпечення. До пенсійної реформи необхідно було мати 20 років вислуги, а так як у миротворчих місіях рік рахується за два, то я міг би вже йти на пенсію в 32 роки. Зараз же потрібно 20 років і 6 місяців календарного стажу, тож ще мінімум 8 літ на службі і перспективи службового росту.
До того ж, моя участь у миротворчих місіях серйозно підтримує мою родину. З житлом у нас питання досить добре вирішується. Лише з 2006 року близько трьохсот квартир надано сім’ям військовослужбовців. Мені в житловому питанні посприяли і Збройні сили, і Мукачівська міська влада.
Попри всі негаразди, військова служба має численні переваги. Саме військові першими залучаються до різного роду рятувальних операцій, першими приходять на допомогу цивільному населенню, як це було під час повеней. У мене за плечима серйозний військовий вишкіл, я пишаюся своєю професією і хочу, щоб Збройні сили нарешті повернули собі колишню повагу людей.
У миротворчих місіях я зрозумів: «Якщо країна не хоче годувати свою армію, буде годувати чужу».
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.