Усім відоме визначення «синдром відмінника», проте часто у розмовах це явище позиціонують, як міні-недолік у характері. Хоча насправді такий комплекс дій зумовлений немаленькими проблемами у ще маленьких людей.
Синдром відмінника або ж перфекціоніста –переконання, що ідеал може і повинен бути досягнутий, віра в те, що недосконалий результат роботи не має права на існування.
Відомо, що синдром відмінника формується ще у дитячому віці. Нерідко школярі бояться йти додому із страхом повідомити батькам оцінку, яка нижча за їхні очікування. Ба навіть більше, згодом не лише мама з татом стають причиною побоювань, а й сама дитина поступово формує вимоги, яких іноді неможливо дотриматися.
Таке прагнення «бути на висоті» формується завдяки насаджуванню стереотипів тому, хто навчається. До прикладу: «ти ніколи не займеш гідну посаду, якщо будеш отримувати невисокі бали». Звісно, левова частка правди була б в цьому твердженні, якби батьків цікавили знання, а не виключно оцінка. Постійне порівнювання дитини із однолітками теж сприяє формуванню синдрому відмінника, адже як кровинка може принести в щоденнику 9, якщо у чада сусідки 10 або, не дай Боже, більше. За таких умов особистість починає заздалегідь позиціонувати себе на щабель нижче і працювати іноді понад силу, забуваючи про те, що дійсно цікаве.
Також для дітей важливим є право на помилки, яких вони, очевидно, мають допускатися. Проте ті, хто виховують бездоганну особистість, забувають про таку примітивну річ і вимагають результати ледь не на рівні кандидатів наук. Звісно, я гіперболізую.
Згодом, коли декілька шкільних років дитина живе у думках про те, що вона повинна, наголошую ПОВИННА, виконувати усі завдання на «відмінно» у неї більше нема вибору. Єдина мета: домогтися найвищої оцінки, захоплення, похвали за свою роботу. І обов’язково висловити вдома НЕ враження після виконаного завдання, а те, як поставилося оточення до результатів. І якщо ціль досягалася в умовах конкуренції, то про просто участь йтися не повинно. Лише перемога!
Невід’ємною частиною перфекціонізму є сумнів в якості робіт. Із цього починаються муки совісті та картання себе за невиконану місію. Проте вимагаючи першості, ніхто не готує дитину до ймовірної поразки. Тому псується уявлення про світ, тому малеча страждає від думок, яким, напевно, ще й не місце у їхній голові.
Ще в середині минулого століття американська дослідниця психоаналізу Карен Горні стверджувала, що синдром відмінника є невід’ємною частиною «ідеалізованого образу». Для опису явища потрібно виділити наступні характеристики перфекціонізму:
- Прагнення до ідеалу;
- «Завищені» вимоги до оточення;
- Необхідність відповідати вищим стандартам і очікуванням інших людей;
- Переконаність, що в сучасному світі все повинно бути правильно влаштовано.
Хочу розповісти про кожен з пунктів з власного досвіду. Прагнення до ідеалу. Колись, ще у далекі шкільні роки☺, я ходила додому зі страхом отримати на горіхи за умовно низький бал. Дивно складалася ситуація з математикою у мене: поточні бали 10-12, самостійні стабільно на тверду 6 або 7, контрольні на «відмінно». Після почутого 11 за підсумкову, я від домашніх чула докори за те, що не 12. Так-от завжди прагнула отримати 12, щоб потішити рідних. З цього слідує 3 пункт, який вибачите на екрані.
«Завищені» вимоги до оточення сформувалися за очевидних причин. Як це я можу, а інші – ні? Як це мені вдається сидіти з 7 ранку до 2 ночі за домашнім та підготовкою до олімпіад, а інші школярі ходять гуляти і не напрацьовують базу.
Переконаність, що в сучасному світі все повинно бути правильно влаштовано… Це найбільш болюча тема для того віку, коли переходиш межу дитина-дорослий у звичному розумінні. Цим життєвим відмінникам важко зрозуміти, що щось буває не так, як у їхній голові. Одного разу лікар, який бачив мене тричі за життя: на прийомі, на операційному столі та на огляді, промовив мамі: «Ваша Ірина, очевидно цікавиться медициною, бо розказувала медсестрам про те, чого вони не чули в коледжі. Вона ще, напевно, має синдром відмінниці, навіть під час неофіційної розмови виправляє сама себе, хоча я тями не маю, що не так сказала до цього».
На думку психолога Дональда Хамачека є два типи перфекціонізму: здоровий і невротичний. Носій першого виду є лідером, має високу працездатність і самооцінку. Рівень його вимоги відповідає його особистості.
За невротичного – людина панічно боїться зробити помилку. Вона невпевнена, сумнівається в правильності своїх дій. Їй постійно потрібна підтримка оточення, і, перш за все, схвалення.
За власним досвідом скажу, що перерісши здоровий перефекціонізм я набула невротичний, оскільки втома від постійного страху дала волю новому. Проте знаю, що сформував у мене синдром відмінника. Мені легше допомогти комусь, ніж зробити щось для себе. Чому? А усе просто – мене похвалять, бо результат праці необхідний тим, хто про цю послугу попросив. Таким способом «відмінники» надолужують втрачене у дитинстві.
Загалом із синдрому відмінника я можу виокремити лише один позитивний бік – пунктуальність і відповідальність перед поставленим завданням, щоправда останнє може бути частково деформованим і спрямованим до інших. Будь-яка проблема, як би це тривіально не лунало, бере початок із дитинства, а доросла людина не зовсім спроможна викорінити ці довговічні паростки. Я не ладна навести приклади боротьби із цим синдромом, адже маючи його не знаю, як впоратися з цим «недугом».
Лише хочу зауважити – кожному під силу те, чого він хоче і те, що йому подобається. Тому вірте у себе і не вдавайтеся до експериментів із власними зусиллями!
Ірина Неменуща