«В Карпатах вівчарство — це щось більше, ніж просто сир. Це соціальні та економічні зв’язки між людьми, доходи для родин вівчарів, розвиток громад, це звичаї, традиції, оповідки, пісні та спогади. Вівчарство — це гарантія того, що територія живе», — йдеться на сайті Турінформу Закарпаття.
Тячівщина, Рахівщина, Хустщина та трохи меншою мірою Міжгірщина знають не на словах, що вівчарство — це справа не для слабаків. В 2017 році ініціативна група з вівчарів Хустського району, Петра та Інни Пригари («Селиська сироварня»), Ореста Дель Соль, туризмознавців Федора Шандора та Олександра Коваля об’єдналася довкола ідеї підтримки вівчарів. Активісти створили також Асоціацію вівчарів Хустського району і таку ініціативу як Традиційна Бринза Хустщини.
«Це як торгова марка, — розповів Олександр Коваль, — як знак, який показує якість і головне — об’єднує і допомагає вівчарам у досягненні їхніх цілей. Ми прагнемо зберегти і підтримати вівчарство, підняти цінність бринзи як продукту та інших виробів з молока. Адже бринза була універсальним способом консервації молока: вона калорійна, жирна, смачна і у всі часи дозволяла людям у горах виживати круглий рік».
Чотири дні провели туризмознавці практично весь час із вівчарами на Хустщині, аби поспілкуватися, дізнатися, як проходять їхні будні. Були з вівчарами постійно, з 5 ранку до 11 вечора. Після такого відрядження Олександр Коваль розповів про те, чим були наповнені їхні дні: про вівчарів і бринзу, стригалів та браконєрів, про пасовища на полонинах та дзвіночки на шиях у вівців.
Будні
— О 5-й ранку вони встають, доять овець, о 7-й ведуть на випас, роблять сир, а потім снідають. Об 11-й повертаються, йде знову доїння, ведуть овець випасати, працюють із сиром і йдуть обідати. Після обіду все повторюється. Будз годину клягається, потім, поки він гарячий ще, роблять вурду, це займає ще години дві, потім прибирають і готуються до сну.
— Де вони живуть на полонині?
— Вони роблять собі там такі невеличкі колибки — салаші, матраси попривозили собі туди. Раніше ж цього не було, вівчарі спали на гілках. Загалом, глобалізація має для вівчарів як позитив, так і негатив. Певні моменти у зручності побуту, роботи, мобільний зв’язок протистоять тому, що молодь, як ми помітили, поступово забуває історичні моменти, інколи десь підмінюються якісь поняття в роботі, технологіях, іде спрощення виробництва.
В середньому стадо на 150 голів обслуговує десь 5 вівчарів. Тобто, насправді дуже складна робота, постійна тривога, стрес у вбереженні овець від хижаків. Ведмедів зараз немає, але вовки, трапляється, що нападають. Стадо, як правило охороняє 4-5 крупних карпатських вівчарок і 3-4 дрібніші собаки. Вівчарки охороняють овець, а дрібні заганяють їх у кошари. Цікаво за ними спостерігати: якщо прийде хтось сторонній і вівчар скаже собакам, що це друг, вони зразу ж приймають його і перестають помічати. Але якщо йде хтось чужий, то одразу ж починають гавкати.
— Ще які небезпеки у житті вівчарів?
— Наприклад, мисливські угіддя, які розташовані в селах, браконьєри інколи виходять на певні конфлікти, коли вівчарі для них небажані сусіди, бо створюють шум, відлякують тварин і т.ін. Тому озброєні браконьєри просять беззбройних вівчарів не ходити в той чи інший ліс. От такі побутові конфлікти трапляються нерідко. І впливати на них складно, це той момент, який зменшує бажання вівчарити в юнаків.
Ще проблеми виникають із земельними ресурсами, адже ділянки роздаються, є нові господарі, і не завжди вівчарі знають, де безпечно випасати худобу, а де за випас можуть почати вимагати гроші, бо отара зайшла на приватну ділянку.
Конфлікти виникають і з людьми, які самовільно рубають ліс, бо вони, зрозуміло, не хочуть уваги сторонніх. Чи з водіями джипів, квадроциклів, що руйнують полонини та лякають тварин.
Трава та бринза
Відмінність хустських вівчарів від, скажімо, рахівських у тому, що тут власники овець самі вівчарі, на Рахівщині ж є десятки господарів, які здають своїх овець вівчарям на випас.
На Рахівщині полонини природні, а на Хустщині полонинки невеличкі, виникли через те, що там років 50-60 тому вирізали ліс і тепер ті локації поросли травою і там випасають овець. В низинних районах траву подекуди підсіюють. Традиції, культура вівчарів потребують того, щоб ми говорили про це. Адже коли вівці пасуться на полонині, вони виїдають траву, удобрюють землю, трава росте хороша і, сказати б, якісна, тобто створюється такий природній обмін. Там росте менше бур’янів і якість цієї трави, а отже і молока та бринзи залишається високою.
Вівчарі роблять будз, вурду, бринзу, масло овече (воно має цікавий смак). До речі, смакові властивості цих продуктів відразняються від травня до жовтня. Молода квітуча трава і стара, вже осіння мають різні букети ароматів, які можна відчути в смаку бринзи чи масла. Тому цінність цих продуктів унікальна.
…Асоціація вівчарів є і на Рахівщині, вона також пропагує цінність бринзи, як специфічного продукту, який виготовляють на висоті понад 700 метрів, за традиційною технологією. В цьому, до речі, цінність карпатського вівчарства, що за умовно 500 років воно збереглося практично без кардинальних змін у технологічних циклах, процедурах. У Європі такого дуже мало, або практично нема. Якщо і трапляється десь, то це якісь штучні умови, а в нас усе природнє.
Як на Рахівщині, так і на Хустщині сир регулярно вівчарі звозять кіньми у село. Купують і перекупники, піднімаючись на полонину. Крім того, зараз є мобільний зв’язок, то можна завжди зв’язатися з вівчарами і обговорити умови купівлі. Продають здебільшого будз як сировину, вурда менше продається, вона дорожча, зрозуміло, на неї треба більше зусиль. В домашніх умовах ніхто вурду не робить: дуже багато роботи вона вимагає і дуже дорого виходить. В горах процес її виготовлення легший.
Ще цікавий момент, що посередник, купуючи будз, охолоджує його, зберігає, а потім переробляє в бринзу і продає її в Полтаву, Київ удвічі дорожче.
За гроші
— На прикладі «Традиційної Бринза Хустщини» ми показали, як створити ланцюг продажу бринзи, збільшити її цінність та створити додану вартість за рахунок пакування, брендування, просування та подієвості (того ж фестивалю та інших заходів, спрямованих на популяризацію бринзи та Асоціації вівчарів).
Тут якраз цю допомогу надає «Селиська сироварня». Це партнер, член Спілки «Традиційна Бринза Хустщини», який виготовляє сир. Як приватне підприємство «Селиська сироварня» платить податки згідно законодавства і це дозволяє їй працювати і продавати продукцію в онлайн-магазинах. Тому Спілка купує у виробників будз по тій ціні, яка є тепер на ринку, і в кінці року продає її в баночках трошки дорожче по різним каналам, через різні крамниці, в тому числі онлайн, в Ужгороді можна знайти цей сир у магазині, що на площі Лаборця, 2.
Стосовно ціни — треба розуміти, що це делікатеси, вони не можуть коштувати, як звичайні сири в супермаркеті. Це, так би мовити, артизональ (крафтовий спосіб виготовлення продукту), за яким стоїть важка щоденна праця вівчарів.
Вовна
— Овець стрижуть раз на рік. Куди дівається вовна з пострижених овець?
— На жаль, вовна в нас не переробляється. Механізму поки що нема. Приїжджають стригалі з Чернівецької області, у нас вони є, але небагато. Також є вівчарі, що стрижуть самі, задля економії. Кілограм овечої шерсті коштує 10-14 грн. Робота стригаля в середньому — 30 грн за одну вівцю. А нещодавно ми дізналися, що ті люди, які їздили на заробітки на великих фермах в Європі, повернулися і надають платні послуги стригалів тут, вдома. Тобто є такі люди, вони з’явилися, це ніша і це цікаво.
Стосовно ж вовни, то можна знайти немало можливостей створення нових продуктів вівчарства. Робити гуні зі стриженої вовни — це складно. Вівчарі роблять собі з вовни такі пояси, як черес і вони дуже добре прогрівають спину. Або як елемент дизайну використовувати вовну. На Рахівщині, наприклад і в селі Річка Міжгірського району — тільки в двох місцях на Закарпатті — роблять із вовни ліжники. Це мистецтво відмирає зі старшими людьми, молоді це, на жаль, не потрібно. А ми неспроможні передати їм любов і ціінність цього продукту. Розумію, що це наслідки глобалізації, але ми хочемо максимально зберегти те, що ще маємо.
— Що тебе найбільше вразило в цій поїздці?
— Те, що незважаючи на всі складнощі цієї роботи, люди цим живуть і хочуть далі цим займатися… Вони вірять у те, що роблять… Це калап долу, як кажуть. Весь день вони працюють з вівцями, випасаючи їх, долаючи десятки кілометрів, тричі на день займаються доїнням тварин та виробництвом будзу, вурди, все миють, та знаходять час для власного харчування, а відпочивають вночі. Незалежно від погоди — чи спека, чи буря, чи вітер. Щоденно 150 днів у році по 14 – 16 годин на день на ногах.
Топ-10
— Можеш назвати, скажімо, ТОП-10 фактів із життя вівчарів, про які не знають обивателі?
— Так. Наприклад те, що вони працюють по 14-16 годин на добу;
• Якщо говорити про старших вівчарів, то вони колись брали з собою на полонину тільки токан, хліб та молоко. Тепер часи інші, вівчарі беруть із собою різні крупи. Орієнтуються на тиждень, потім можуть спуститися в село і докупити щось у магазині. Інколи можуть зарізати вівцю і мати м’ясо на деякий час. Мають свої критерії в цьому питанні. Розумію, що це трохи коробить, але вівчарі до цього ставляться простіше, вони — власники стада. На Рахівщині це недоспустимо, тому що вівчарі випасають чужих овець.
• Вівчарі вчать овець слухати свій голос. Тобто вони керують своїм голосом і вівці розуміють команди «Іти», «Чекати», «Зупинитися». Ця професійність відточується, і досвідчені вівчарі регулюють природнім чином кількість тих тварин, які їх не слухають.
• У вівчарів дуже сильні соціальні зв’язки: вони комунікують один з один і родини теж тримаються щільно;
• Роль вівчарів у збереженні полонин важлива, оскільки їхня діяльність екологічна, натуральна, природня;
• При цьому їхня праця знецінена і покупець інколи дивується, коли бачить ціну. Але коли б ми їм розповіли, скільки праці стоїть за виготовленням тієї ж бринзи, то питань про ціну в людей би не виникало. Тобто культура споживання цих продуктів у нас нижча, але цінність їхня надзвичайно висока.
Тут і ми бачимо поле для діяльності: активізувати роботу, щоб до них ішли туристи.
— На полонину?!
— Так. Ну не до всіх, зрозуміло, але є полонини, більш-менш наближені до доріг, де 2-3 кілометри можна пройти. Крім того, треба пояснити і вівчарам, як спілкуватися з туристами, вони ж не готові до цього спілкування. Їм треба розуміти, що саме цікавить людей. А коли до них підуть туристи — то це більше продажів на місці, це живі гроші. Таким чином вівчарі реально зрозуміють, що для того, щоб заробляти — не обов’язково їхати в Європу, «на будівництво».
— Давай далі до Топ-10. Сьомий факт.
— Так. Традиційно вівчарі беруть собі в допомогу молодих хлопців, дуже часто з неповних родин. Таким чином ці діти соціалізуються, навчаються, формуються як професіонали. Так здобувають початки професії і поступово перебирають цінності і також стають хранителями пам’яті.
• Цікаво, що майже всі вівчарі знають поіменно своїх овець. Так, вівці мають імена, деякі з них мають на шиї дзвіночки. Таку відзнаку отримують переважно вівці, які полюбляють відбиватися від стада. Також дзвіночок є у «лідера», який веде стадо. Тобто в цього явища теж є ціла природа і це дев’ятий факт.
• Ще цікаво, що вівчарі чудово розрізняють своїх вівців. Коли доять їх, то бачать, кого треба доїти, а кого — пропустити. Молодих, наприклад, пропускають, бо в перший рік вівця не доїться. Або окотилася, то її теж пропускають.
• Жентиця (це сировина, яка утворюється з молока після того, як сир зклягається і сформують будз) — унікальний продукт. Її використовують не лише для виготовлення вурди, але й як корм для тварин. А ще її використовують для лікування вівчарів на полонинах. Цікаво, що вурда відрізняється на смак, в залежності від того, коли її виготовляють. Ранкова жентиця робить її солодшою.
— Як проходить дозвілля у вівчарів?
— Нема такого… Вкрай рідко це можуть бути карти, але на це реально немає часу… Навіть у релігійні свята робота йде, вівці дояться і ватра горить постійно.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.