Сім “найдовших у житті годин” екстриму та супер-С’юзі: як врятувалися туристи, які впали зі снігового карнизу в Карпатах (ПРЯМА МОВА)

Івона Костина, що вчора зірвалася зі снігового карнизи під час подорожі Карпатами (Піп Іван Марамороський) і за якою стрибнув хлопець Олександр Чуб (до слова, АТОвець, боєць ДУКу), розповіла, як все сталося й як вони врятувалися зі снігової пастки. Пряма мова з її фейсбуку:

"Вчора ми вийшли трохи запізно і не думали, що дійдемо по такій видимості. Вона чимраз погіршувалася, але підйом був на диво легким. Біля кордону чуйка сказала вертати.

Ми йшли не менш, як три метри від краю, але карніз виявився більшим. Все пішло з-під ніг і вже за секунду я летіла в купі снігу. Один удар, зупинка, думки про батьків, а потім знов політ. Сніг забився в ніс і рот, палку з рукавицею віднесло снігом, а я вже почала думати, що якщо смерть – це так, то це якось не прикольно. І тут все зупинилось – вся ця маса снігу і бруду, що несе і вертить мене. Дихання майже не стало, сніг в роті затвердів і я почала судомно виколупувати його. Мені пощастило – я летіла зверху цього чудового місива і, інстинктивно пригадавши уроки Максим Музыка, вивільнила обличчя і тоді все решту.

Одразу закричала, що я жива і почула Oleksandr Chub. Я думала, що то я так близько до точки падіння, а виявилось, що то він по мене стрибнув по перпендикулярному спуску. У нього теж політ чималий, ще й добровільний. Дістались один-одного і мене порвало. Страшно – капець. Ми намагались докричатися до Жені, але не мали відгуків – я лише чула, як гавчала С’юзі.

Нам пощастило: ми були цілі і могли рухатись самостійно. Це треба було робити швидко, бо темніло. Погана видимість посилювала страх повтору сценарію, а схили видались надто крутими, щоб ризикувати по-короткому назад до колиби. Ні на 101, ні на 112 зв’язок не витягнув, тому ми пішли вниз. Повідомити, що ми Ок і справимось – не вдалось. Варто віддати належне Жені, яка всунула Чубу в руку мій телефон: 60% заряду і maps.me зробили своє діло. Ми пробирались поваленим лісом над річкою до другої стежки – набагато нижче нашої колиби. Страх падіння і темряви брав своє, проявляючись в галюнах і постійних огляданнях. Сашко тропив шлях. Мене трохи трусило, але ми йшли далі. Треба було повернутись чимскоріше – ми не мали й гадки про долю Жені, але підозрювали, що вона викликала рятувальників і сподівались, що пішла на спуск до колиби по слідах. Уява, звісно, малювала своє.

Ми йшли далі, чимраз глибше провалюючись між дерев і струмків, але таки знайшли стару дорогу-стежку, на якій де-не-де траплялись старі розмиті сліди, які все та ж уява мені перетворювала на ведмежі. Повна тиша і рідкі "супроводжуючі" сліди зайців, лисиць і якихсь копитних. Ні води, ні їжі ми не мали. Зв’язок зрадницьки не з’являвся, стежка блукала, а 2 кілометри тривали, бляха, цілу вічність. Сашко вибився з сил, у мене змокли ноги і 100 кроків стали вже чималим відрізком.

Це були найбільш нервові та довгі 7 годин в моєму житті. Нерви і спогади про падіння накривали, але було не до них. Врешті, полонина вивела нас до не позначеної колиби класу "люкс", де ми, на жаль, мусили вибити замки. Ми трохи натопили, позичили тушняк, воду і ролтон, знайшли спальники і зняли взуття – і тут мене почало труханити не по-дитячому. Я відключилась і ледь вмовила себе встати о 3, аби продовжити шлях. Ми дуже хвилювались за Женю і С’юзі, але організм пручався.

27540669_912581515579918_4672011794859678431_n

Виявилось, що нам було йти ще всього кілометр, але без привалу ми б його просто-таки не здолали. Менш страшно не стало, але йти було треба хоч кудись.

Колиба, яку я не вірила, що бачу нарешті, була забита рятувальниками. Ми порадували їх, прийшовши з іншого боку і "тією дівчиною, що зірвалась". Дійшли самі, але були так раді їх бачити. Виявилось, що розгорнулась ціла рятувальна операція і ми набрали батьків. Нам переповідали про фейсбук, але зв’язок все так же не хотів долучати нас до вас)

С’юзю принесли з гори за 10 хвилин після нас. Вона дриманула від Жені і сиділа біля точки падіння до п’ятої ранку. Супер-С’юзі. Вище всіх очікувань.

27458997_912244115613658_1818238554287074759_n

Жека чекала нас більше 2х годин на горі і підняла на вуха всіх вас, ще й сама спустилась без пригод. Дякую тобі непомірне.

Велетенська компанія рятувальників з різних компаній: знайомі і незнайомі, ті, що шукали нас живими і 50/50, віщуючи виживання лише Чубу, волонтери і державні вселили віру в себе і дали друге дихання, тому вже о 7 ранку ми рухались вниз. Майже о 10 сиділи в машині, а тепер їмо. Пройшли більше 15 км поночі і по снігу і майже не спали.

Мене піднуджує і труханить трохи, але то пройде. Нам пощастило. Ми живі і здорові. Все могло бути інакше. В будь-який момент могло бути інакше. Бо не послухали чуйку, бо пішли в погану видимість, бо підійшли близько, бо #зимові_гори, врешті-решт.

Дякую Жені за круту командну роботу і зібраність, усім рятувальникам – бо ви круті, і робите неймовірну роботу, та і за врятовану вірну Сюзю теж. Всім вам – за небайдужість. Власнику колиби – за розуміння. Ми все пояснили вживу, випадково;)

27460025_2279416998750614_3186807560458246781_n

Цей пост не про "героїзм", роздутий ЗМІ. Його немає. Є неправильна підготовка і безвідповідальність. Він про провтики. Провтики, які могли закінчитись інакше. І про досвід. Кожен здобуває його по-своєму. Мені треба, щоб сніжком присипало.

Скоро будем вдома".

Будьте першим, додайте коментар!

Залишити відгук

Ваша електронна адреса не буде опублікована.


*