Що в ізянському кошику? (ФОТОРЕПОРТАЖ)

«Як вибрати кращого кошика? Оці кошики – обидва гарні, бо то я їх робив. Берете у руки, який Вам подобається, й отак його стискаєте!».

За словами Йосипа Кучерявого, визначення якісного виробу для освячення паски – не таке вже і складне. Головне, аби був добрий до ока, до руки і не деформувався.

Сивочолий чоловік більше 10 років продає вироби з лози і дерева в столиці сувенірів – Ізі. Село Хустського району, знамените лозоплетінням, нині має славу ще й місця, де найкращий вибір краму із народним колоритом та від умілих рук. Але перед Великоднем, звісно, цікавимося кошиками. Що ж має в собі оцей легендарний ізянський кошик, який навіть на знакові села, а ще ж чи не на кожному паркані центральної дороги?

«На вибір – який хочете. Отут виплетений узір як на вишиванці. А цей – з кольоровим пруттям. Цей, бачите, з подвоєною ручкою, «для балансу». Цей великий – на ягоди. Це – «під японку», форма така. А це – «матрьошка»!», – за допомоги тростини пан Йосип знімає різні корзини з верхніх полиць, дійшовши до найбільших. Розповідає: ці різнокаліберні розлогі кошики з низькими бортиками та ручками по боках, здебільшого для побуту і інтер’єру – від зберігання білизни, іграшок, збирання врожаю тощо. Але один з таких цілком може використовуватися як кошик для паски. «У Золотареві так прийнято, що до церкви кошику несуть двоє – чоловік із жінкою!».

Зараз таке побачиш рідко, але звичай до кінця не забутий, – кажучи це, пан Йосип розповідає і про традиційний ізянський промисел, і про себе.

Перед тим як оселитися в Ізі, жив на Донбасі. Працював і шахтарем, і склоробом. На пенсію він, родом із Хуста, приїхав у це сусіднє до міста село. «Сміявся з Ізи і сам став ізянином. Чого сміявся? Бо, як то кажуть, тут всі плетуть, ще й язиком», – усміхається у вуса. Тепер має крамничку й сам плете кошики. Але не сотнями штук (як часто тут буває), а, так би мовити, підвищеної якості. Принагідно показує спеціально виготовлений кошик для вина, теж ексклюзив, звісно. Пан Кучерявий, розповідаючи і про денця «на підставочці» (захистить вміст великоднього кошика, що стоятиме на землі після дощу), і про зміцнення дротом кошиків «для господарства», декларує свої вподобання щодо «плетеної моди».

«Люди шукають мальовані, шукають білі… Щоби кошик не прибирати, аби вже був прикрашений. Я проти цього! Пояснюю чому. То погана лоза – таку ховають під фарбою. Далі: фарба – то все ж таки штучне, ота глина з додаванням хімії. А ви в той кошик свіжу паску! Не хочу псувати людям апетит і здоров’я, а собі – репутацію! Я за класику. Я за натуральне, гарне, практичне і добротне!», – категорично каже ізянин.  

З ним не погодився би тезко, котрий живе і працює при виїзді з Ізи. Інший пан Йосип у якості цьогорічного тренду продає саме кольорові кошики – яскравих барв та рясно оздоблені стрічками, штучними квітами, тканиною і мереживом. Каже, є й така мода і чимало охочих мати некласичного кошика. Нарікає: матеріали, потрібні для «модернових» корзин, суттєво подорожчали. До покупців виходить з воріт, одразу за якими розгорнув етап виробництва: лакує останню партію цьогорічних пасхальних атрибутів.

А ще ж ринок змінився, каже ізянин: якщо роки чотири тому в Ізу втоптали стежку покупці з Молдови, то тепер торгівля припинилася через проблеми з перевезенням товару через кордон. Про російський ринок тут уже воліють і не згадувати, хоча свого часу Москва звалася «великим покупцем». Нині на ринках Львівщини і Франківщини обвішані кошиками ізяни ще трапляються, хоча здебільшого ініціатива передана перекупникам, які вивозять плетений товар у мікроавтобусах і навіть каміонах. Криза дається взнаки і люди купують кошики дешевші. Але все ж купують.

Сьогодні ізянські кошики – сезонний товар в усій Україні. При нас обирали крам для свого сувенірного магазину підприємці з Миколаєва. Дбали як про різноманіття, так і про помірні ціни. Минулого тижня ізяни відправили вантажні машини до столиці. Здається, що плести з лози тут уміють усі, і цієї справи не цураються ані вчителі, ані лікарі чи управлінці. Та продавці усміхаються: і в Ізі є ліниві люди. А лозоплетіння – непроста робота: «от після виготовлення такого денця – рук не чуєш», – каже підприємець Іван, котрий порядкує у величезному павільйоні. Він показує найдорожчий кошик цього сезону: 650 гривень – за розмір і складність, майстерність виконання.

До павільйону завітав покупець, якому нарешті треба не кошик: крісло-гойдалку, але неодмінно розбірну… Тут з лози роблять усе: від маленьких хлібничок до меблевих гарнітурів зі столами включно, а також рамки для дзеркал, квіткові кашпо, скриньки для рукоділля, хатки для котів, й навіть колиски для немовлят…

Навесні ж навколо – кошики, кошики і кошики… На подвір’ї пані Ольги, котра звично орудує «чищаком», сьогодні плетуть дитячі: донька Світлана з подругою Ольгою працюють над одним понад годину. Плетіння – передостанній етап перед оформленням виробу.

Окремо ж готують лозу: збирають, чистять, сортують і сушать (опціонально ще варять, тонують і колють), до слова, роблять це весь сезон, окрім зими, коли тільки плетуть із заготовленого пруття.

Продадуть же маленького кошика недорого: за 20 гривень «голий» і за 30 лакований-фарбований… Найдорожчий із віднайдених сьогодні в Ізі кошиків коштував 650 гривень, а здебільшого ціни близько 200 за підходящий для паски. У пані Марії класичні великодні – близько ста гривень. Досвідчена кошикарка на продаж має і серйозні скрині для білизни. То вже здебільшого чоловіча робота: адже у виробі використовується дерево, а плетиво – дуже туге, з цілої лози, що в Ізі вважається першою ознакою довговічності. Але на таке покупець не частить.

За кілька хат вулицею пані Василина (а їй нівроку 80 літ), розповість: зараз робить лише класичні кошики й не експериментує. Виготовляє «комплекти» по три штуки різного розміру, але одного дизайну. Пояснює різницю між вареною і ні лозою (перша міцніша) показуючи на прикладі. З одним із таких ми і поїдемо додому…

Зараз більшість ізян уже завершили лозяну роботу і зайнялися городами та передвеликоднім порядкуванням на господарстві. І сьогодні Йосип Кучерявий навіть відмовляє замовнику, адже просто не встигне зробити партію ще до Великодня і забезпечити доставку з Ізи. А пенсіонерки Марія і Василина, чиї «ятки» – це просто паркани їхніх обійсть на центральній дорозі Ізи –  не тільки сподіваються, а практично переконані, що всі виплетені ними цього сезону кошики знайдуть своїх власників до свята. Це для них важливо. Адже в ізянському кошику для місцевих – не лише слава села, а й виживання: і така необхідна добавка до пенсії, і маленька власна справа. В ізянський кошик не тільки кладуть паски і крашанки – звідти дістають натрудженими руками свій хліб люди, котрі перетворили рідне село на символ доброго ремесла і працелюбності.

P.S. Фестиваль лозоплетіння в Ізі (найпростіша з можливих назв – «Ізянський кошик») – це ідея, котра витає в повітрі, але наразі, схоже, ще не була артикульована, й яка могла б додати пожвавлення цьому чудовому селу з його гарним промислом. А вже чим і як це свято наповнити – це окрема історія…