Як полюбити сусідку Росію?

Питання, яке винесене в заголовок, не таке вже й незначне, як може здатися на перший погляд. Добрий сусід – це таки великий скарб. Тут можна згадати українські прислів’я та класиків, ба навіть історії з життя радянських комуналок, які добре ілюструють, як непорозуміння із сусідами можуть попсувати кров, майно і нерви. А от якщо сусід намагається довести, що він тобі брат, та ще й старший, і силується з висоти своєї домінанти вчити тебе жити, час від часу поривається навести порядок у твоїй же оселі і ніяк не хоче повірити, що ти вже давно самостійний – це вже серйозна проблема і майже вічна незлагода.

Сусідів нашої держави я для себе чомусь ділю на дві групи: Росія і всі інші. Якщо «всіх інших» мені полюбити нескладно, а декого навіть легко й приємно, то з наступницею колишніх імперій – все набагато заплутаніше. Як представниця покоління, яке встигло трохи пожити в СРСР, я пам’ятаю і про старшого брата, і про велику могуть російської мови, і про Москву-столицю: десь там, на периферії пам’яті, це все тихенько припадає пилом.
Єдине, що залишилося на згадку про той час, – це російська мова. Колись у зросійщеному Києві мені довелося вчитися читати саме з азбуки, а не з букваря, бо найближча школа з українською мовою викладання була таки дуже далеко. Коли ми повернулися на Закарпаття, спілкувалася українською, а от думала тривалий час «чиста па-русски». Сьогодні ж мені переважно важко згадати, якою з цих двох мов я читала книгу чи дивилася фільм. Втім така дещиця російського ніяк не допомагає мені визначитися з почуттями до цієї держави. Коли читаю Толстого, Достоєвського чи Пастернака – люблю Росію, згадаю кропітку працю російських вчених, винахідників і першовідкривачів – захоплююся цією країною і її дітьми.
Але як чую черговий перл, що народжується в надрах Кремля, про українську мову, утиски етнічних росіян, статус Криму чи Другу світову війну, – потрошку починаю сусідів недолюблювати. Ну, а як згадаю про те, скільки росіяни створили в себе українськомовних шкіл, що зробили з бібліотекою української літератури в Москві та як «дотепно» жартують зі смішних хохлів у різносортних комік-шоу – взагалі не вірю, що найближчим часом у нас можуть скластися дружні стосунки.

Для прикладу, коли польські радіожурналісти невдало пожарту­вали над українськими жінками, то дістали таку дозу обурення від своїх же, що одразу кинулися просити вибачення, але, як наслідок, роботу все одно втратили. Оце, я розумію, добрі сусіди, які цінують наші непогані стосунки та готові працювати на їх розвиток. Уявити, аби щось подібне сталося в Росії, просто не можу. Саме тому, незважаючи на непросте спільне минуле України й Польщі, останній симпатизувати досить легко. А Росію ж ніяк не вдається навіть просто розгледіти за постійною завісою політиканства й зверхності.

Тож наразі, коли йдеться про наші взаємини з федерацією, мені часто згадується давнє українське прислів’я: пусти сусіда в хату – сам підеш у сусіди.