Ужгород. Війна — у голові

Останнім часом в Ужгороді стало абсолютно некомфортно жити.
Сьогодні моя дружина гуляла з візочком і впала у люк. На щастя, обійшлось без серйозних травм (невеликий переляк і кілька подряпин), а донька навіть не прокинулась.
Велосипеди крадуть, забудовники без жодного дискомфорту намагаються чимдуж перетворити місто в суцільну мережу магазинів "Оренда", на пішохідному мості от-от буде незрозумілий звуковий супровід, люди власноруч викидають сміття собі під ноги, вода у крані змінює колір залежно від розташування зірок, медичне обслуговування – на рівні алхіміків XVII століття, транспортна система функціонує абсолютно незалежно від потреб містян, та й взагалі — звичайні суспільні/технічні/виробничі/природні потреби людей жодним чином не задовольняються.
Я люблю Ужгород. За його своєрідний темп, за залишки його прекрасної зовнішності, за чудових людей та чудові справи, які вони роблять! Але те, що з ним наразі відбувається, мене лякає.
В розмовах зі знайомими дедалі частіше чую думку про таку причину занепаду Унґвара як брак грошей. А мені от чомусь здається, що це брак йоду. У місцевій владі практично не залишилось людей, які б знали й головне – розуміли значення слів "інфраструктура", "генеральний план" чи "теорія містобудування". Зате до їх лексикону входять вирази на кшталт "отжать", "отбіть бабкі", "дать котлєту каму нада" тощо. Це досить чітко відображається на методах і результатах їхньої діяльності.
Жителі мого рідного міста не розуміють, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. А у потоці щоденних проблем вони не помічають, як у них крадуть те, що їм належить – суспільний простір. Шкода, що мало хто справді розуміє значення самоосвіти, в тому числі – стосовно основних правил життя у об’єднанні людей під назвою місто. Маю на увазі й права (на рівний тротуар, намальовану зебру та справний світлофор тощо), й обов’язки (прибирати перед власним будинком, поважати й цінувати працю небайдужих до міста людей, берегти міську інфраструтуру). Ці речі у більшості випадків не потребують ні копійки, а лише бажання демобілізуватись із "диванних військ" і попрацювати над собою і оточуючим світом.
Бажаєте конкретних прикладів? Будь ласка! Комунальник отримає однакову зарплату і той самий інструмент в руки для того, аби, приміром, підстригти куща на одному із транспортних кіл. І у нього є два варіанти: або ввімкнути ганглій між вухами і зробити це рівно та охайно, або ж зробити це "на відчепись". На питання "Чому ж так?" він скоріш за все відповість: "Так війна ж, йопта!" 
І, на жаль, він так ніколи і не зрозуміє, що війна ця – у нього в голові. Програна.

Будьте першим, додайте коментар!

Залишити відгук

Ваша електронна адреса не буде опублікована.


*