Ми приїхали сюди (в Ждяр, словацьке село у Високих Татрах), коли на ліс опустилися сутінки. Збиралось на грозу. Тож вечір був присвячений шашликам та розмовам із паном Міланом – наглядачем будиночка для туристів, який згодом виявився місцевим поліцейським.
Говорили багато, але чомусь окремо запам’ятались історії про заборону в національному парку розводити вогнища в заборонених місцях, про те як на такі пікніки навіть приїжджають пожежники і виписують величезний штраф, про те як місцевого жителя засудили до в’язниці за …зірваний едельвейс. Цьому одночасно вірилось й ні. Ну не може так охоронятися придоохоронна територія. Ні. Мала би. Але не може.
Зранку, ще до світанку, пішов я прогулятися місцевим лісом. Із звуків — тільки шум річки та дерев і пісні місцевих пташок. Ранковий літній ліс. М’яка земля. Трохи вогке повітря. Майже медитативний стан мозку. Відсутність сміття при дорозі і в потоку призводить до суму. Але починаєш вірити, що природу насправді можна охороняти. Можна любити свій край по-справжньому. Може бути національний парк без пляшок і поліетилену. Може…
Шкода тільки, нам до цього, здається, значно далі, ніж до Татранського лісу. Чи все таки ні?
P.S. Сподіваюся вже зовсім скоро побачити цей ліс в інших барвах — осінніх.
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
…
Залишити відгук
Для отправки комментария вам необходимо авторизоваться.