Сумна прогулянка Татранським лісом

Ми приїхали сюди (в Ждяр, словацьке село у Високих Татрах), коли на ліс опустилися сутінки. Збиралось на грозу. Тож вечір був присвячений шашликам та розмовам із паном Міланом – наглядачем будиночка для туристів,  який згодом виявився місцевим поліцейським.

Говорили багато, але чомусь окремо  запам’ятались історії про заборону в національному парку розводити вогнища в заборонених місцях, про те як на такі пікніки навіть приїжджають пожежники і виписують величезний штраф, про те як місцевого жителя засудили до в’язниці за …зірваний едельвейс. Цьому одночасно вірилось й ні. Ну не може так охоронятися придоохоронна  територія. Ні.  Мала би. Але не може.

Зранку, ще до світанку,  пішов я прогулятися місцевим лісом. Із звуків — тільки шум річки та дерев і пісні місцевих пташок.  Ранковий літній ліс. М’яка земля.  Трохи вогке повітря. Майже медитативний стан мозку. Відсутність сміття при дорозі і в потоку призводить  до суму.  Але починаєш вірити, що природу насправді можна охороняти. Можна любити свій край по-справжньому.  Може бути національний парк без пляшок і поліетилену.  Може…

Шкода тільки, нам до цього, здається, значно далі, ніж до Татранського лісу. Чи все таки ні?

P.S. Сподіваюся вже зовсім скоро побачити цей ліс в інших барвах — осінніх.

6637

6654

6655

6656

6695

6707

6708

6711

6712

6714

6715

6718

6722_2

6740

6741

6756

6762

6765

6778

6784

6795

6811

6820

7327

Будьте першим, додайте коментар!

Залишити відгук

Ваша електронна адреса не буде опублікована.


*