Просто ще один день…

Запах яблук, петрушки, букетів у відрах, свіжозавареної кави, домашніх копченостей, абрикос і оселедця, «секондівського» одягу, чиїхось парфумів і чиїхось тіл, свіжої випічки, перестиглих бананів і надрізаного огірка… Просуваючись поміж торговими рядами, почергово вдихаю усі ці аромати, спершу чітко ідентифікуючи кожен із них. Проходжу крізь запахи, немов крізь невидимі смуги завіс у повітрі, але врешті, здавшись, просто вбираю один (порівну солодкий й відштовхуючий) «коктейльний» Аромат Життя. Тут, поміж різноманітних, різнобарвних торгових лотків воно, Життя, вже кипить із самого рання… Заспані та похмурі, привітні й щирі обличчя. Очі. Глибокі, затуманені, викличні і боязкі. Руки, що на мить торкаються, пересипаючи одні в одні паперово-грошовий еквівалент свого унікального часу буття…

Моє філософсько-відсторонене замилування картинкою ранкового базарчика час від часу переривають уривки добірної лайки, розливи істеричного сміху, дитяче скигління, чиїсь вітання і телефонні розмови, звуки дрельки та моторів автомобілів. Звуки роблять  цю картинку більш чіткою та реалістичною, повертають у теперішній момент. Звуки з-поміж усіх чуттів, залишаються з нами найдовше, навіть у миті, коли ми втрачаємо свідомість… І проникають у неї найсильніше, коли наша свідомість десь «літає».

Затінок рядів поступово змінюється яскраво залитим сонячними променями тротуаром. Тепло приземляється на тіло спершу плавно, а потім все більш впевнено. Воно огортає зусібіч, чіпляється і прилипає до тіла, немов не надто стриманий залицяльник. Сховатись від нього важко. Лише затінок поблизу лотка із пресою трохи рятує.

«І чого вони ото всі туди пруться, у той парламент?!», – не вгамовується черговий пенсіонер у черговій затятій дискусії з продавцем газет. Дідусеві болить доля Верховної Ради. Часом здається, що навіть більше, ніж власна. Проте розумію: усім потрібна емоційна розрядка. Привід замислитись, якою вона буде в мене у пенсійному віці…

Розряджати і заряджати емоції, немов акумулятор власної телефонної батареї, найкраще вдається пасажирам і водіям міського транспорту. «Візьміть здачу». – «Дякую». – «Жіночко, ви не заплатили». – «У мене посвідчення». – «Ми таке не беремо». – «Як це не берете?!»… Зусиллям волі перемикаюся на іншу «хвилю». «Да? Ти знайшла в тій статті? Класно! Можеш виписати для мене ці ієрогліфи?  Добре, забіжу до тебе сьогодні після японської. Десь в шість…». Чомусь усвідомлення того, що хтось у нашому місті вчить японську робить мене безмірно щасливою. З усмішкою відвертаюсь до вікна, аби не видати сусіду справа, який спонтанний приплив радості спровокували у мене його курси японської.
Витончена лінія шиї дівчини у довгій сукенці не лише дарує велику естетичну насолоду, а й нагадує про необхідність підтягнути власну спинку. Гарні люди часто надихають… Як і гарні вчинки.

Сьогодні ніхто не веде довгих бесід по мобільному. Як наслідок, немає внутрішнього напруження. Музика приємна і ненав’язлива. Надворі сонячно. Стільки літа попереду. Моя зупинка наступна. Ще один день життя. Такий схожий на всі інші і такий унікальний…

Будьте першим, додайте коментар!

Залишити відгук