Політика проти юриспруденції безсила

Пристрасті довкола Юлії Тимошенко не вщухають. Щодня з’являються повідомлення, що до неї не пустили або доньку, або адвоката, або іноземних дипломатів. Але ж існують певні норми утримання  в’язнів у колонії, за порушення яких пенітенціарна служба може бути покарана.
Наприклад, недавно суд у Сімферополі засудив старшого оперуповноваженого СІЗО до п`яти, а виконуючого обов`язки начальника з оперативної роботи — до семи років ув’язнення за організацію незаконного побачення з заарештованим колишнім спікером кримського парламенту А. Гриценком.
Звичайно,  порушувати правила начальство Качанівської колонії не хоче, допускаючи непередбачувані побачення хоч би для іноземних дипломатів. Але з тону повідомлень складається враження, що для Тимошенко мають бути якісь особливі, пільгові умови перебування у в’язниці. Привілейованих злочинців бути не може, бо прецедент може мати негативні наслідки.
З другого боку, досі деякі її прихильники продовжують заперечувати її винуватість, але це ж треба було робити в суді, а не в засобах масової інформації тепер. Здебільшого стверджуються, що її справа має політичний характер і саме тому Тимошенко має бути звільнена. Звичайно, справа політична. Усяка справа державної ваги має політичний характер, але в даному випадку політика використовує свою найпотужнішу зброю – юриспруденцію. Очевидно, Тимошенко не зрозуміла цієї тонкощі і хотіла юридичний процес перетворити в політичний, а лаву підсудних у політичну трибуну.
 Суд може залежати від влади, але ця залежність  обмежена рамками закону і це означає, що можливості для захисту є і тому не можна заперечувати проведення судового процесу взагалі. Це сам по собі був хибний крок, але Тимошенко затіяла цю цілком небезпечну гру. Цілком логічно вона вступила у суперечність сама із собою, бо не визнаючи суду, вимагала від нього дотримання  судових процедур і цим проявила свою непослідовність. Безуспішність  такої поведінки була ясна з самого початку, але Тимошенко цього не зрозуміла, переоцінивши можливість гучного резонансу цієї справи у суспільстві. Така помилка для політика високого рівня неприпустима.
              Спочатку аргументами захисників Тимошенко були нарікання на застарілість статті кодексу, яка практично не використовується і вони вимагали звільнити Тимошенко на тій підставі, що інші злочинці перебувають на волі. Такий собі максималізм – або усі у в’язниці, або усі на волі. Чи не абсурд?  Потім боротьба політиків з юриспруденцією набула інших форм, які в цілому характеризуються вимогами до влади проявити поблажливість до Тимошенко і цим лише дають козир Януковичу, який із задоволенням заявляє, що не має права втручатися у процес правосуддя.
Політика не та сфера, де можна проявляти поблажливість до противника. Недавній приклад Ющенка це підтверджує. А юриспруденція – це лише інструмент політики і боротися з нею це те саме, що протестувати проти більш ефективної зброї противника на війні.
Не можна залишити без уваги і ставлення до цієї справи іноземних дипломатів. Якщо їх дійсно хвилює функціонування системи правосуддя в Україні, то чому уся їхня увага зосереджена на Тимошенко? Адже підстав сумніватися у винуватості Юрія Луценка значно більше, але на його долю практично не звертається жодної уваги.
Очевидно тут справа не у судочинстві, а у самій особі Тимошенко. Про причини можна лише здогадуватись, але явно все це виглядає якимось фарисейством при тому, що стан з правами людини в країнах, дружніх до Європи, нікого не турбує.
Скажімо існування смертної кари в США є значно більшим юридичним недоліком, ніж недосконалість українського правосуддя. Якщо Європа поважає американські закони, то і українські вона повинні поважати теж, хоча необхідність вдосконалення карного кодексу і там, і тут є незаперечними. Але поки існує закон, йому треба підкорятися. Так буває не завжди, але в даному випадку політика проти юриспруденції виявилася безсилою.