Мовна війна двох світів

Не можна сказати, що проект мовного закону сколихнув всю Україну до глибини суспільства. Штормить головно його верхні шари, а широкі маси сприймають ситуацію досить спокійно, бо їх турбує зовсім інше. Тим не менш, події довкола проекту, хоч і не масштабні, мають різко виражений антагоністичний характер.
Оцінка цих подій досить різна, але спільний елемент в цих оцінках є. Багато експертів акцентують на тому, що насправді ми є свідками політичної вистави, в якій діючі особи відчайдушно борються за голоси виборців, демонструючи у різних формах саме те, що певні групи електорату хочуть від них чути чи бачити.
Ця вистава регулярно повторюється в роки парламентських чи президентських виборів, але на цей раз протистояння нагадує "останній і рішучий бій". Протидіючі сторони до аргументів одна одної не прислухаються і це говорить про системний характер протиріч, тобто справа не тільки у популізмі чи виконанні давніших обіцянок російськомовному населенню. Насправді це давня війна двох світів, яка ведеться вже кілька століть.
 
Пропонований закон — це певна історична тенденція, яку проводять великодержавні російські шовіністи, їх оплачені холуї та власні манкурти в Україні. Впродовж усієї історії Російської імперії її влади проводили асиміляторську політику стирання культурних і мовних границь між українцями і московітами і ставили на службу цій політиці науку – історію і мовознавство.
Якусь роль при цьому зіграв також низький півень розвитку цих наук. В 19-му столітті навіть західні вчені вважали українську мову діалектом російської і коли стало ясно, що це не так, російськими вченими була висунута теорія "спільної колиски трьох братніх народів – російського, українського і білоруського". Згідно з цією теорією, ці народи, перебуваючи у спільній колисці, користувалися спільною мовою, яку назвали давньоруською, або східнослов’янською і лишень у зовсім недавньому історичному часі мови цих народів набули окремішніх, але незначних ознак. Ця теорія критикувалася окремими українськими вченими, але на них швидко навішувався ярлик "буржуазного націоналіста" і цього було досить, щоб затаврувати такого сміливця перед усім світом. Умови існування в Радянському Союзі не дозволяли однодумцям захищати свого колегу під загрозою смерті. Однак були й інші, чисто наукові причини, які не дозволяли спростувати облудну теорію.
Тим не менше, рівно двадцять п’ять років тому сталася подія, яка могла поставити хрест на вигаданій давньоруській мові, але так не сталося через ті самі політичні причини. До тої події автор цієї замітки мав пряме відношення, бо був тоді також автором статті, за якимось непорозумінням опублікованої у престижному науковому виданні "Известия Академии Наук СССР".
 У статті не було жодної згадки про давньоруську мову, а лишень з допомогою математичного апарату доводилася, що українська мова, так само як і інші слов’янські мови почала формуватися у надрах праслов’янської ще на початку нової ери. Решту читач домислював сам.
Зразу після публікації якісь сили, про суть яких можна лишень здогадуватися, видали наказ вилучити з читальних залів бібліотек примірники того часопису, в якому містилася згадана стаття, і в подальшому зберігати їх в сховищах з обмеженим доступом.
Тим те менше, певне коло мовознавців було схвильоване новим підходом до вирішення проблем історичної лінгвістики і, очевидно, якісь суперечки довкола тематики статті тривали досить довго. Бо аж через чотири (!) роки редколегія іншого авторитетного журналу змушена була опублікувати статтю відомого спеціаліста, який піддав нищівній критиці методи дослідження "горезвісного" автора, толком не розібравшись у запропонованій методиці. З цього можна зробити висновок, наскільки небезпечною зброєю в політиці може бути мовне питання, і що Москва це добре розуміла.
На жаль, в Україні це не зрозуміли ні науковці, ні політики і тепер мусять використовувати кулаки, щоб доводити невігласам, що українська мова не є жодною "отрижкою", якою її обізвав один з малошановних авторів пропонованого закону про мови. І те, що закон має своїх прихильників, крім всього іншого, говорить про те, наскільки тривкими в масах є різні фальшиві теорії про походження української мови.
 Навіть спостерігається якась деградація уявлень. Якщо раніше вчені доводили , що українська мова є діалектом російської, то тепер серед мас поширюється думка, що вона є зіпсованою польською. Ясно, що такі "теорії" можуть поширювати або дрімучі невігласи даремно,  або таємні агенти за пристойну плату. Шкода, але на явні наклепи захисники української мови нерідко відповідають у такому самому дусі, беручи за аргумент образу російської мови або навіть самих росіян.
Складається враження, що у мовному питанні ведуть перед якісь малограмотні, малокультурні і неосвічені люди. Чого варте питання одної із "захисниць" української мови відносно російської: "З якого гімна вона виросла?" Користі від таких заяв нема, лишень одна шкода для репутації національних політичних сил. Однак чого можна чекати від політика, коли почесний професор Львівського університету ім.. Ів. Франка стверджує, що українська мова налічує понад шість тисяч років, а росіяни є залишками хто знає яких племен.
Львів’яни люблять хизуватися своєю "європейськістю", але європейською толерантністю тут і не пахне. Не дивно, що українська наука має такий низький статус у світі, бо фахові мовознавці, почувши такі заяви, можуть лише поблажливо посміхнутись і покрутити пальцем біля скроні. Але наукові ступені і звання, які мають "вчені" такого роду, даються не даремно і свідчать про те, що комусь потрібно виставляти українську науку на глуми, адже для захисту дисертацій потрібна солідна підтримка і не тільки в науковому світі, без якої навіть серйозна робота може залишитися у безвісті, що ми і маємо в нашому випадку.
Отож, іде довготривала війна двох світів – старого імперського і новонародженого постколоніального. Сили явно нерівні. З одного боку задіяні великі фінанси, засоби масової інформації, спецслужби, кишенькові науковці і мільйони добровільних помічників у реальному і віртуальному просторах, які поширюють фальшиву інформацію про насильницьку українізацію, спотворюють українську історію, принижують мову і культуру, створюють відверто антиукраїнські організації.
Протилежна сторона не має доброї підтримки від державних структур і складається головно з неорганізованих ентузіастів, яких нерідко просто використовують у своїх цілях політичні сили. Однак фальшиві теорії все одно колись збанкрутують, але до того вони можуть зробити свою чорну справу, денаціоналізуючи значну масу українського населення і тим самим знищуючи творчий потенціал України. В такій ситуації дуже корисною була б публічна наукова дискусія, фіналом якої було б доведення до широких мас хоча б незаперечних моментів етногенезу слов’ян, але вона невигідна одній зі сторін. Вгадайте якій.