І все ж – No pasaran!

Напевно, не кожному вдасться згадати своє перше почуття гордості за власну країну. Ясна річ, якщо таке взагалі було. Той момент, коли усвідомлення, що ти українець, викликає особливу світлу радість і душевний щем. Мені ж чомусь добре запам’ятався (якщо й не перший, то дуже яскравий) епізод з власного досвіду. Зізнаюся, коли на зимовій Олімпіаді в Ліллегамері в 1994 році Оксана Баюл завоювала для нашої держави перше «незалежне» золото, від радості я щиро плакала разом із фігуристкою в унісон. Не змогло зіпсувати радісних емоцій навіть те, що в організаторів не виявилося запису українського гімну – його шукали понад 40 хвилин. А наш прапор, врешті, злетів на щоглу догори дриґом. Досі пам’ятаю відчуття вдячності до цієї тендітної дівчинки в рожевій сукенці, завдяки таланту й праці якої, багато хто дізнався, що на карті є така держава – Україна. Але визначальне – хотілося зробити щось таке, аби вже завдяки мені підняли український прапор і заграли гімн нашої держави!
Наступний схожий момент для мене стався на п’ятий рік незалежності держави – у ніч з 27 на 28 червня. 23 години поспіль приймали Конституцію України. Тієї вікопомної ночі не спали депутати, тисячі українців, не лягала і я, пильнуючи за перипетіями та дискусіями в сесійній залі. Тоді було чітке усвідомлення, що от саме в цей важливий момент ти є не просто свідком надзвичайної події, а справжнім її співучасником. Коли нардепи виносили на руках доповідача щодо тексту Конституції Михайла Сироту, який мужньо вистояв біля трибуни всю ніч, у мене було бажання теж приєднатися й з радості підкинути його аж до самого неба. На жаль, жодного разу більше мені не хотілося носити депутата на руках. Ба більше – тепер сама навіть думка така здалася б абсурдом.
Потім був аж 2004 рік. Нині мож­на будь-що казати про події Помаранчевої революції, «добрим тоном» останнім часом стало розповідати про те, що ми там, мовляв, так стояли, так стояли, а нас, бачте, кинули. Але такої гордості, як була тоді за наших розумних, добрих, сміливих і вільних людей, я більше не пригадаю. Здавалося, що разом зможемо все. І немає такої роботи, яку не здолаємо, не існує сили, яка нас зупинить.
Знайшлася й зупинила – ми самі. Це й справді дуже гарно – стояти під прапорами і співати гімн, скандувати гасла, обійматися і братися. І самим собі дивуватися, мовляв, он ми які! А далі піти з площ і чекати, що все само собою вляжеться і цього разу піде як намащене. Але ж так, на жаль, буває лише в казках. Мало одного разу вийти, аби відстояти свої переконання і позиції, а у випадку України – саме право на людське існування. Згадайте лишень, що писав про це Гете: «Тільки той гідний щастя і свободи, хто кожен день за них іде на бій».
Я розумію тих, які кажуть, що після згаданих подій повністю розчарувалися й зневірилися, адже дуже важко втрачати ілюзії щодо себе. Не політики нас зрадили, а, вже вибачте, – ми самі. Але варто пам’ятати, що так теж не буває, аби не можна змінитися, виправити помилки, зробити висновки – були б бажання і мотивація. А українцям, чого-чого, а обґрунтування для того, аби діяти, вистачає з лишком: нам просто нікуди відступати. Та є що втрачати – рештки гордості.

Будьте першим, додайте коментар!

Залишити відгук