Рівніше, тобто щасливіше

У більш егалітарних суспільствах люди є здоровішими, переживають менше стресів, відчувають себе у більшій безпеці та більше довіряють один одному

Наметове містечко на Вол-стріт було ліквідоване, але протести "окупантів" – у Нью-Йорку, Лондоні та багатьох інших містах світу – тривають. І що довше вони тривають, то більше насувається питань про історичні паралелі. Понад 40 років тому соціальне бродіння, символом якого був студентський бунт 1968 року, стало каталізатором змін, без яких суспільства Заходу нині виглядали б зовсім інакше.

Тоді свобода, тепер рівність

Бунтівники 1968-го року виступали з лівих позицій проти капіталізму. Водночас вони пливли на хвилі набагато ширшого явища. Наростали криза цінностей, недовіра до еліт, нове покоління шукало сенс життя, насичення недавно досягнутим процвітанням схиляло до постматеріалістичного розвороту. Глибокі соціальні зміни відбувалися під знаком свободи: свободи від авторитетів, сексуальної свободи, визволення від колоніалізму, емансипації жінок від чоловічого панування. Західні суспільства стали відтоді більш ліберальними з точки зору норм повсякденного життя і більш демократичними у публічній сфері.

Вектор нинішнього бродіння вказує в іншому напрямку. "Багаті стають багатшими, бідні біднішають", – кричать банери "Обурених". Жодне інше гасло не об’єднує представників різних соціальних груп у цьому русі протесту у світі, що набирає сили, так сильно, як вимога покласти край зростанню матеріальної нерівності. Постматеріалізм попередників поступився місцем турботі про власні доходи, соціальний захист та нормальну роботу.

Йдеться про проблеми "тут і зараз", а не про міраж світової революції. Неважко вказати на те, що й роблять багато оглядачів, що гасла на банерах не складаються ще у певну політичну програму. Але чому протестувальники мали б замінювати собою політичні партії? Замість того, щоб глузувати з "окупантів", варто було б серйозно поставитися до їхнього головного месиджу: прагнення до більш егалітарного суспільства. Куди мала б привести нова глибока трансформація, цього разу в ім’я рівності?

Постулат більшої матеріальної рівності (а не тільки рівності перед законом або рівності можливостей для соціального підйому) не є зовсім очевидним. Чи суспільство, що заохочує таке розуміння рівності, не кривдить тих, хто завдяки своїй праці і здібностям досяг більшого, ніж решта? Рівність не без підстави асоціюється, особливо у нашій частині Європи, з комуністичним експериментом, а також насильством у процесі уніфікації суспільства в ім’я ідеологічного егалітаризму. Ми ще пам’ятаємо його руйнівні соціальні і економічні наслідки. І це вони, особливо після краху комунізму, були у 1990-х роках, мабуть, найкращим аргументом на користь того, щоб ідею рівності заховати глибоко до шухляди.

В останні десятиліття сприятливої кон’юнктури для рівності не було також з інших причин. У моделі, яка з 1980-х років прижилася переважно у Великобританії та Сполучених Штатах, і вільноринковий шарм якої спокусив з часом інші країни, матеріальну нерівність не вважали проблемою, що заслуговує на увагу.

Навпаки: саме у різноманітності доходів вбачали силу, яка мобілізує тих, хто стоїть нижче у матеріальній ієрархії, до активізації зусиль, і діє як двигун економічного розвитку. Натомість, він служить усім: знижується безробіття, зростають внески до фондів соціального страхування та зарплати. Слова колишнього прем’єр-міністра Великобританії, соціал-демократа, Тоні Блера, що його не обходить – астрономічна! – сума доходу зірки футболу Девида Бекгема, поки уряду вистачає грошей на боротьбу з бідністю, стала символом занепаду рівності як політичної ідеї, навіть у середовищі лівих партій.

Ножиці

Нинішня криза вільноринкового капіталізму, або інакше кажучи – неолібералізму Тетчер і Рейгана – схиляє до підведення його підсумків. За останні три десятиліття соціальна нерівність у Великобританії та Сполучених Штатах зросла до рівня, який можна порівняти з періодом до початку великої кризи 1929 року. Стюарт Ленслі, британський економіст і автор виданої нещодавно книжки "The Cost of Inequality» (Ціна нерівності), пише про "економічний мегазсув", який відбувся у цей час.

У США частка 10% найбагатших громадян у доходах фізичних осіб зросла у період з 1990 по 2008 рік з 14 до 23%. До 1980 р. Великобританія була одним з найбільш егалітарних суспільств у розвинених країнах, а нині там нерівність особливо велика. "Економічна політика за останні два десятиліття привела до виникнення двохшвидкісної економіки", – стверджує Ленслі. Протягом всього цього періоду прибутку підприємців, власників акцій і біржових гравців зростали величезними темпами, натомість зарплати звичайних робітників залишалися майже на тому самому рівні.

Що далі просувалися процеси дерегулювання банківської системи, приватизації та зниження податків для тих, хто заробляв найбільше, то більше розсувалися ножиці між багатими і бідними навіть у тих країнах, яких ніколи не вважали втіленням англосакських чеснот вільного ринку. В останнє десятиліття саме Німеччина була країною з найшвидшим зростанням нерівності в ОЕСР. Що найголовніше: на відміну від повоєнних десятиліть, процвітання, яке вимірюють зростанням ВВП, перестало відображатися на добробуті цілого суспільства. Назва гучної доповіді ОЕСР 2008 року була сповнена гри слів. "Growing Unequal" означає одночасне економічне зростання і зростання матеріальної нерівності.

Відтоді нічого не змінилося. Опубліковане у жовтні дослідження британської Resolution Foundation показали, що прискорення економічного зростання практично не впливає на зростання заробітної плати. Образне протиставлення 99% "звичайних працівників" 1% "багатих", яке використовує нині рух протесту, не було взяте зі стелі.

Нерівність є нездоровою

Питання, чи це зростання нерівності повинно бути підставою для особливого занепокоєння, залишається відкритим. Так, це, звичайно, несправедливо, що працівник банку, який працює кільканадцять годин на добу, заробляє у кілька десятка разів менше від члена ради директорів, який навіть у разі допущення збитків отримає щедрі вихідну виплату. Але хіба у світі просто не є повно несправедливості?

Нерівність прийнято розглядати як етичну проблему. Її критиків розглядають або як борців за розподілом благ згідно з принципом "кожному те, на що він/вона заслуговує", або як зависників, які кривим оком дивляться на успіхи більш винахідливих.

Але ця точка зору упускає щось дуже важливе. Надмірна соціальна нерівність не тільки ображає почуття справедливості, а й негативно впливає на функціонування суспільств. "Якість соціальних відносин має матеріальні підвалини. Масштаб нерівності доходів сильно впливає на те, як ставляться один до одного люди у суспільстві", – пишуть британські епідеміологи Ричард Вілкінсон і Кейт Пікет у своїй гучній книжці "Дух рівності", яку було нещодавно видано польською мовою.

Автори, шукаючи причин цивілізаційних хвороб у різних промислово розвинених країнах, проаналізували чимало статистичних даних про стан здоров’я, ожиріння, насильства, освіту, активність громадян та народжуваність серед неповнолітніх. Вони дійшли несподіваного висновку: що менша матеріальна нерівність, то краще живеться усім громадянам. У більш егалітарних суспільствах люди є статистично здоровішими, вони переживають менше стресів, відчувають себе у більшій безпеці та більше довіряють один одному.

"Нерівність стає нам кісткою у горлі" – пишуть Вілкінсон і Пікет. Вона підсилює страхи у людей, пов’язані з соціальною оцінкою, тому що більшого значення набуває соціальний статус. Психологічний стрес сприяє ожирінню як цивілізаційній хворобі, боротьба за статус збільшує рівень насильства, розшарування за доходами підсилює недовіру та зменшує соціальний капітал. Отже, не економічне зростання є ключем до соціального успіху, а зниження нерівності.

Не випадково саме у бідній Португалії, середньо заможній Великобританії та багатих Сполучених Штатах соціальні проблеми та проблеми зі здоров’ям є найбільш гострими. Саме ці країни є також лідерами з точки зору нерівності, натомість, багата Норвегія та середньо заможна Швеція (обидві країни особливо егалітарні) мають найвищу якість життя.

Приватизоване кейнсіанство

Цитований вже Стюарт Ленслі йде ще далі. Ціну нерівності вимірюють не лише рівнем соціальної напруги, її також можна виразити у твердій валюті. Поглиблення нерівностей було однією з головних причин нинішньої фінансово-економічної кризи. "Безпринципна поведінка дерегульованої банківської системи призвела до вибуху. Але тліючий вогонь підклало ще раніше посилення нерівностей за доходами та майном, які стали символом ринкового капіталізму", – пише Ленслі.

З 1970-х років доходи від заробітної плати звичайних громадян постійно знижувалися відносно ВВП. Послаблення споживання загрожувало крахом економіки. Якщо в людей не було грошей, щоб їх витрачати, треба було їм їх позичити – за будь-яку ціну. В попередні десятиліття кейнсіанська політика багатьох урядів підтримувала споживання за допомогою державних видатків і високого рівня зарплат. Тепер "кейнсіанство було приватизовано", стверджує Колін Крауч, автор виданої цього року книжки "The Strange Non-Death of Neoliberalism" [Дивна недосмерть неолібералізму]. Легко доступні кредити розганяли економіку. Розширення кредитування привело до потужного інвестиційного буму, особливо в англосакських країнах, і зростання боргу домогосподарств до безпрецедентного рівня. Лускання цієї кредитної бульки привело весь світ до найбільшої кризи з часів краху 1929 року.

Ленслі звертає також увагу на другий механізм генерування кризи через нерівність доходів. Оскільки вигоди від зростання продуктивності в економіці пливли дедалі більшими потоками до найбагатших у вигляді доходів з акцій або прибутків компаній, то виникли величезні ресурси вільного капіталу. Це саме вони поповнили ринок деривативів, рахунки хедж-фондів та інвестиційних банків, які своїми спекуляціями привели світову економіку до межі прірви.

Без революції

Не тільки "окупанти" з Вол-стріт, але й в першу чергу еліти вражених кризою країн не мають нині доброї відповіді на питання про те, як вимогу більшої рівності перетворити на політичну програму.

Звичайного перерозподілу доходів за допомогою податків, хоча й необхідного, не буде достатньо. Необхідні нові правила, що обмежуватимуть у банківській системі можливості для отримання величезних прибутків за рахунок спекуляцій, а також зміна засад функціонування великих акціонерних компаній, єдиною метою яких була раніше максимізація доходу акціонерів. Роберт Шиллер, видатний американський економіст, запропонував запровадити автоматичну індексацію оподаткування (тобто зростання навантаження на багатших), якби матеріальна нерівність у суспільстві зросла вище від "безпечного" рівня.

Сприйняття нинішніх протестів, що вимагають егалітаризму, як нового антикапіталістичного руху, є помилкою. Так, на стійках з книжками, розставлених серед наметів, що окупують Вол-стріт, можна знайти праці Славоя Жижека, Наомі Кляйн та інших радикалів. Але нинішній бунт найбільше відрізняється від бунту наприкінці 1960-х, що не женеться за жодною великою утопією чи ідеологією.

Революціонери 1968-го мали за взірець Мао і Хо Ши Міна. Але цей радикальний напрям з часом розчинився, а західні суспільства пішли шляхом лібералізації. Нині ідея рівності не є ключем до заміни капіталізму якоюсь кращою системою, а, хоч і парадоксально це звучить, ключем до його покращення. Дискусія про "добрий капіталізм" і "добре суспільство", яку починає нині, наприклад, лідер британських лейбористів Ед Мілібенд чи економіст зі світовою славою Джеффрі Сакс, не може абстрагуватися від неї. Завдяки "окупантам" це стає дедалі очевиднішим.

Автор: Пьотр Бурас [Piotr Buras], Gazeta Wyborcza, 26.11.2011

 Джерело:иwww.zgroup.com.ua