Повернути собі Ужгород

Тут я народився. А потім ми не бачилися цілих 13 років. І знову зустрілися. Вже назавжди. І ця зустріч була як якась "казкова казка". Зелена тінь і теплі лавиці, широченні вулиці і безліч незнайомих облич. Як це було незвично! 
Блукання, від народження дуже рідним, але ще незнайомим містом, яке водило-кружляло проспектами-провулками, дворами і набережними – знайомило із собою. Стаючи щоразу більш своїм, більш знайомим. Приймало мене у свої нечисленні тоді кафешки, годувало гомбовцями і токаном у "Молочарні", млинцями з яблучним повидлом і кавою з блискучого баку на Корзо, политими цукровою хрумкою карамеллю булочками з чаєм у "циганському кафе" біля базару, сардельками з гірчицею у кафетерії на другому поверсі "комісійки", де нині "Ватсонс". А пізніше – піцца у "лягушатнику", за якою була півгодинна черга вічно і пресовані хрумкі величезні гамбургери біля Олд-Континенту, якого тоді ще не було і у планах.
І гаряча вода цілодобово, чисті тротуари, ліфти (чудо світу – перші півроку катався щодня подовгу), тархун і цукрове печиво у будь-якому гастрономі і можливість сидіти на лавиці біля річки і читати книгу, похрумкуючи чимось і поглядаючи для відпочинку очей ген на той берег на вежу телецентру.
Спокійне Корзо, де дідусі вітаються, піднімаючи над головою калап, а іноді стають поговорити, спершись на свої біціглі. Відображення у скляних синіх вітринах – перевернуті дзеркально вивіски. Дивно їх було читати. І кіно о будь-якій порі. Хоч на ранковий сеанс. Хоч три сеанси на день. Скільки хочеш! Два улюблені кінотеатри, де я згоден був просто жити.
Вежі церков, вічні голуби на дахах і чайки над Ужем. Косяки риби під мостом. А пізніше – Мострянський, Арендаш, Вертинський, Малець – у новому драмтеатрі. Їхніх вистав я не пропускав і завжди трохи дивувався: мені дозволили сидіти у цьому м’якому кріслі, дивитися це чудесне дійство на сцені?! За що?! А потім нічними хідниками додому і зовсім не страшно, бо ліхтарі світять, а світлофори-бітанги кліпають тобі ще здалеку своїм жовтим оком.
Мій Ужгороде, я так тебе люблю… І так хочу вічно мирного чистого неба у пухнастих хмаринках над твоїми дахами. А потім, як вже все буде добре – знову повернути тобі ту казкову неймовірну красу, яку я пізнав у свої 13 років і вже ніколи не зможу забути. Я сумую за тобою тодішнім. Дуже-дуже.
Що тобі вдіяти, щоб повернути тебе собі? І всім нам?

Ужгород

 

Будьте першим, додайте коментар!

Залишити відгук