Крутосхилами Марамороського заповідного масиву на Рахівщині можна до самого українсько-румунського кордону дійти. На стрімкому хребті — перепустка до Євросоюзу, а трохи далі — 1937-метровий красень Піп Іван Марамороський.
Дорога до вершини виблискує сріблом і золотом — це сланці. Треба добре пильнувати: іноді в розломах гірської породи можна натрапити на кристалики — марамороські діаманти. Поки йшли, побували у всіх порах року — поливав дощик, попід ногами ще хрускотів сніг, щедро припікало сонце. На підйомі на вершину вітер був такий, що, здавалося, дмухне ще раз — і понесене додолу аж у село.
На підніжжі розстелився лісовий килим, за стежками поспішають каскади водоспадів, поміж кам’яними брилами причаїлися велетенські лопухи, а вже починаючи з полонини Лисичої з-під крижаної ковдри повизирали бузкові шафрани. Павучки все ніяк не хочуть відпустити додому — міцно вчепилися за одяг, наплічники, руки й ноги, а метелики аж цілують: підлетить, бува, один жовтенький, м’яко вдариться об щоку і помахає крильцями далі, з іншими мандрівниками вітатися.
А довкола вершини звиваються хребти, височать стрімкі скелі, падуть в урвища, на обривах нависають снігові «балкончики». Онде і Чорногірський видніється, і Свидовець, і, як зауважив товариш, «еротика гірських ліній» — румунські друзі Феркеу і Михайлек. Перегукуються з нашим Попом Іванком, так і кличуть до себе в гості — якось навідаємося.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.