Нічний друг

Коли згасне останній промінь, ми заговоримо. Нас ніхто не почує, бо слова, що сказані, не мовлені вголос, вони надривисті і виразні, солодкі і гіркі, прісні та цікаві. Ледь чутні фрази, і їх почує той, хто не глухий і зрячий, хто причетний до темноти, яка розділена з тобою навпіл.

А сліпець, що бачить лиш вдень, оглухлий, який живе тим, що тільки підслуховує, вкравши частинку моєї з тобою ночі, скаже: «Вона закохалася». А я – ні. Можливо, не зараз. І коханому чоловікові цього ніколи не скажу.

Тобі – так. Бо ти мій друг, котрий приходить, коли згасне світло, під покровом ночі, як мале циганча, ще не зіпсоване життям; чорними довірливими оченятами ти  привласнюєш мій погляд і кличеш у світи, в які я боюсь потрапити.

У тиху хвилину сльози ти втираєш мої очі, бо плакати не по-чоловічому, хоча я і жінка, на хвилях радості ти причетно торкаєшся мого погляду, щоб знала, що я не одна.

Я тебе чую щоразу, коли не викричу свій біль, я тебе бачу всяк час, коли відверто зухвало відчиняю перед собою всі двері, ти мене допікаєш щомиті, коли хочу лишитись осторонь…

Тиху мову розділить з нами ніч і сьогодні. І завтра ми так само зостанемось наодинці. Тільки ти і я, і твої чорні довірливі оченята, які давно вже знають, що ти і є я.