На Свидовці у «котлах» — дзеркала, у хмарах — вівці

Не Морським Оком єдиним — у високогір’ях Карпат причаїлося ще кілька невеличких озер, котрі по праву називають блакитними перлинами нашого краю. Водойми ці оповиті давніми легендами про близнюків, чарівну гуцулку та жандармів, котрі на смарагдових полонинах переказують вівчарі. 
Як тільки не величають Свидовецький масив — і неозорим, і безкраїм, звуть грацією та душею Карпат. Площа його становить більше 6 з половиною тисяч гектарів. Череда гір нагадує химеру — великий хребет тягнеться дугою, від нього хвилями розлилися менші, у них  врізаються долини, впадають велетенські котловани, де в льодовикових карах причаїлися озера — Івор, Ворожеска, Догяска чи Апшинець. Звідсіля видніється велична Чорногора, суворі Ґорґани, казкові Марамороси. Саме на Свидовці починається невгамовна Тиса. 
Піднялися з довколишніх сіл, упіймали хребта — і попрямували звивистими стежинами. «Он там, за груником», — підказує дорогу вівчар з колиби. Груник — то по-місцевому горбик. За ними догори линуть витоптані плаї, плавно котяться донизу, потому ведуть повз смереки й буки до розлогих полонин і здіймаються аж до вершин. Попід ними, наче у котлах, якась сила варить озерця-аквамарини. Вода в них не скаламучена, а чиста, як кришталь, наче в дзеркало дивишся. На мурашниках купками поріс чебрець, вказують жовті личка купальниці, потяглися велетенські плантації яфини. На схилах розляглися затишні колибки, між небом і землею чабани випасають овець. Біля підніжжя розсипалися корівки, а табун коней залюбки «об’їдає» мандрівників на озерах. 
Мала й Велика — гори-близнята: і формою, і «ростом» майже однакові. Старший братчик, котрий більше на південь вмостився на масиві, найвищий на всьому хребті — має 1883 метри. З півночі вершини охороняють три Жандарми, Стіг, Драгобрат, де розміщений відомий гірськолижний курорт. Близниці входять до складу природоохоронної території — Свидовецького заповідного масиву, що є частиною Карпатського біосферного заповідника. 
1883-метрова Близниця є однією з найкрасивіших вершин Свидовця. Про назву вершин тутешні оповідають легенду, буцімто, жила колись неподалік Петроса родина гуцула — була в нього вродлива донечка. Якось улітку приїхали до них погостювати здалеку друзі з синами-близнятами. Дівчина і хлопці багато часу гуляли попід Петросом — близнята й закохалися в красуню. Одного гуцулка вибрати не змогла, бо вподобала обох. Тож вона дала юнакам завдання: хто принесе їй шовкову косицю, за того й заміж піде. Хлопці довго шукали квітку, піднялися на полонину, де й зустріли старого пастуха. Той спершу запропонував їм сушені едельвейси, але близнята відмовились. Тоді пастух вказав на схили триголової гори — там, мовляв, ваші квіти й ростуть, та дістати їх нелегко. Квіти стережуть чарівниці і подарують лише тому, хто назавше залишиться в їхньому царстві, інакше скинуть зі скель. Хлопці не злякалися й попрямували за дивоцвітом. Довго йшли, як нарешті уздріли едельвейс. А як майже зірвали, з’явилися розлючені горянки. Під ногами юнака, який дотягнувся до квітки, обвалилася скеля, і, падаючи, він випадково зіштовхнув й свого брата… Гуцулка ж чекала хлопців удома, та не витримала — пішла шукати. Пастух показав їй, куди йти, а як побачила вона страшну біду, на яку сама нарекла юнаків, то наплакала ціле озеро й стрибнула зі скелі. Відтоді й височіють тут гори-близниці (так місцеві називають близнят), а озеро біля підніжжя зветься Івором. Стережуть близнят три скелі-жандарми — вони, за переказами, приїхали розслідувати причину смерті гуцулки й братів. А як почули розповідь старого пастуха, так і скам’яніли на місці, перегороджуючи шлях усім охочим зірвати едельвейси з Близниць. 
Круті обриви ведуть до льодовикових карів, де тисячі років тому льодовикові озерця утворили гірські льодовики, котрі вже давно розтанули. Вода вимивала гірську породу, утворила котловини, у яких і знаходяться озера. Живляться вони підземними й талими водами та опадами. Під Близницями майорить спершу «наплаканий» гуцулкою Івор. Минули Драгобрат і Стіг, он вже й Великий Котел виглядає, за ним в уголовині є два озерця, найбільше з яких — Ворожеска, що складається з двох невеликих водойм. Ворожеску ще звуть Тритоном — на мулистому рівному її дні мирно спочивають рідкісні карпатські тритони. За кілька кілометрів — озерце Геришаска. Утім розміщене воно на підніжжі гори Догяска, тож так його й називають. Далі височіє Трояска, у його котловані — видовжений Апшинець, що розлягся на початку однойменного хребта. 

DSC_0528
DSC_0344
DSC_0379
DSC_0453
DSC_0532
DSC_0340
DSC_0382
DSC_0387
DSC_0304
DSC_0545
DSC_0469
DSC_0317
DSC_0535
DSC_0355
DSC_0496
DSC_0313
DSC_0245
DSC_0116
DSC_0135
DSC_0213
DSC_0274
DSC_0112
DSC_0185
DSC_0207
DSC_0013
DSC_0223
DSC_0066
DSC_0294
DSC_0118
DSC_0241
DSC_0018

Будьте першим, додайте коментар!

Залишити відгук

Ваша електронна адреса не буде опублікована.


*