Звістки про виїзд за кордон когось зі знайомих завжди приголомшливі, тим більше, коли наважуються на такий крок друзі чи родичі. Змінити все, аби бути поруч із коханим, не побоялася і 23-річна ужгородка Ніколетта Данкулинець.
До переїзду з України дівчина навчалася журналістиці в ужгородському університеті та працювала у місцевій газеті. Зустрічалася з хлопцем з Угорщини. Постало питання: де будувати спільне майбутнє? «Я розуміла, що в Україні йому буде важко, – розповідає Ніколетта. – Для себе ж привабливих пропозицій в Угорщині не знайшла. Згодом ми поцікавилися у знайомих, хто куди виїхав із країни, як їм вдалося влаштувалися за кордоном. Так з-поміж усіх варіантів обрали Нідерланди».
Млини, мости, тюльпани…
Де будуть жити та як туди можна дістатися, вивчали в Інтернеті. Вже за кілька місяців виїхали до Південної Голландії. Там оселилися у передмісті Роттердаму. Обрали його, оскільки, за переконаннями друзів, саме у цьому мегаполісі для молоді відкривається безліч можливостей реалізуватися.
Ніка розповідає, що загалом країна і справді видалася такою гарною, як про неї говорять. Гордість нації – тюльпани, які цвітуть тут упродовж року. Будиночки маленькі, вулиці прибрані. У кожному містечку чи селищі є щонайменше один вітряк та безліч місточків через канали. На зелених галявинах збираються люди на відпочинок: грають на гітарах, читають книги, катаються на човнах водоймами.
«Коли ми наважилися на переїзд у Нідерланди, спершу я хотіла влаштуватися на роботу за спеціальністю, перед від’їздом відіслала своє резюме у кілька редакцій. Там зустрічалася із журналістами із видання «Новини Бенілюксу». Запропонували ж роботу вже тоді, коли ми наважилися переїхати в інше місце. Адже, не дивлячись на всю красу, життя у цій країні здалося нам не таким привабливим для молоді. Тому ми вирішили знайти себе в Лондоні».
Руйнування стереотипів
Не вагаючись, зібрали валізи і попрямували до Британії. «Найперше враження від столиці: уявлення, що сформувалося зі шкільних років, хибне. Коли їхала сюди, думала, що там усе сіре, цілодобово дощить, а люди похмурі та заклопотані, – розповідає Ніка. – Чи то мені так пощастило, чи так насправді, але за три місяці, що ми тут живемо, дощі були украй рідко.
Щодо самих англійців, думала, вони зверхньо ставляться до приїжджих. Виявилося – навпаки: навіть раді, що в країні є кому працювати у сфері обслуговування. Те, що ти іноземець, не робить тебе чужим. Люди ввічливі і хоч дуже заклопотані, але усміхнені.
Мова набагато легша від тієї, яку ми вивчали у наших школах. Сучасна англійська дуже спрощена, у ній чимало сленгу».
«А загалом, – продовжує дівчина, – Лондон – місто мультинаціональне. Багато індусів, поляків, угорців. Британська столиця всім дає можливості реалізуватися. Треба лише прагнути цього».
На вечірці з колишнім американським президентом
Дівчина з хлопцем подалися в Лондон, не маючи ні житла, ні роботи. Допомогла призвичаїтися його рідна сестра. Вже за два дні після приїзду вони пішли в агенцію з працевлаштування, натрапили на ту, що займається ресторанним бізнесом, обслуговуванням бенкетів, вечірок.
«Нас одразу відіслали обслуговувати величезний бенкет на 600 персон у п’ятизірковому готелі «Intercontіnental». Сказали, що замовили його заможні американці. Якось одразу я не відреагувала, коли назвали прізвище Клінтон. Але вже під час заходу виявилося, що це був вечір благодійного фонду колишнього президента Америки Біла Клінтона. Він виступав зі сцени, відтак я побачила його вживу, – пригадує свій перший робочий день Ніка. – Та невдовзі зі мною трапилася інша історія: на вечірці, яку я обслуговувала, один із гостей, показуючи на свого друга, наголосив мені: «Це ж Кевін Спейсі!» Я не знала, хто це, тому ніяк не відреагувала. Прийшла додому і питаю свого хлопця, хто такий цей Кевін Спейсі. Гергей із захопленням розповів, що то відомий актор, і одразу почав перераховувати стрічки, в яких він знімався. Коли ж сама пригадала, трошки зніяковіла, що одразу не впізнала».
В автобус – через Wi-Fi
Через три тижні роботи через агенцію одна дівчина з Угорщини запропонувала Ніколетті перейти у мережевий італійський ресторан. Та погодилася. Мовляв, робота тут хороша – за тиждень слід відпрацювати від 25 до 40 годин. У які саме дні і час – вирішують менеджери, складаючи щотижневі графіки роботи. Вихідні є, розраховують потижнево.
Ніка розповідає, що за тиждень роботи, окрім чайових, отримує близько 300 фунтів. «На сьогоднішній день для життя цього більш ніж достатньо. Харчуюся на роботі, тому на продукти витрачаю значно менше коштів. Основні витрати – на житло і транспорт. Але комфорт та якість перевезень ні з чим не порівняти: автобуси швидкісні і гарні. А оскільки доступ до безпровідникового Інтернету є по всьому місту, будучи на зупинці, одразу можу в он-лайні отримати інформацію, коли саме приїде наступний автобус».
Ніка зізнається: найважче було призвичаїтися до лівостороннього руху транспорту. Адже, щоб перейти дорогу, тут спершу потрібно подивитися направо, а потім – наліво. В Україні та багатьох інших країнах усе навпаки. Але тут, щоб люди не плуталися, на всіх пішохідних переходах висять таблички-нагадування.
Пов’язати з ним своє майбутнє
«Хоч живу в Лондоні вже чотири місяці, все одно відчуваю себе туристом. Ходжу на роботу ніби з роззявленим ротом – вражає все! – продовжує ужгородка. – Тому щовихідних намагаюся ближче знайомитися з містом. Дуже подобається чистота на вулицях. Буває, гуляю центром і не розумію, чому там, звідки я приїхала, немає такого. Чому людям так байдуже до свого міста? Чому вони не дбають про його красу і чистоту так, як це роблять тут?
У центрі Лондона вивіски на всіх бутиках виконані в одному стилі: ковані і не яскраві. І навіть ролі не грає те, які у фірми корпоративні кольори на емблемах. Подобається, що телефонні будки, якими вже ніхто майже не користується, і далі стоять на вулицях міста, видно, що нікому не заважають – доглянуті та охайні, вони продовжують приваблювати туристів».
Проте Ніка стверджує, що вже освоїлася у Лондоні. Найбільше дівчину тішить, що живе і працює у місті своєї мрії. Планує поліпшити знання англійської, аби продовжити навчання в магістратурі та знайти роботу за фахом. У її угорського хлопця – прагнення збудувати успішну кар’єру футболіста. Кажуть, хоч як важко їм доводиться вдалині від рідних, та своє майбутнє вони бачать лише у Лондоні.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.