Мистецтво, всупереч весняному снігу, вітру та дощу (ФОТО)

Міжгірщина – край, де ще добре збережені традиції Закарпаття, де люди не вміють бути злими та нещирими. Саме тут можна відчути спокій та дозволити своїм думкам звільнитися від буденного життя. З цією метою вже не вперше закарпатські художники зібралися на пленер, де незважаючи на різку і часту зміну погоди, працювали впродовж десяти днів. Дощ, сонце, сніг, вітер – нічого не дивувало і, тим більше, не зупиняло художників в бажанні працювати впродовж поїздки.

Вони створили велику кількість полотен, на яких вміло та по-своєму зафіксували міжгірські краєвиди. У день, як нам розповіли самі майстри, в середньому створювали по два і більше полотен кожен.

Пленерний живопис – це  робота художників на вільному повітрі, а не в майстерні, що, безумовно, завжди заспокоює та відволікає від буденного. Краса закарпатських гір та лісів, річок та водопадів допомагали їм передати через свої картини багатства та зміни кольору, зумовлених дією сонячного світла та атмосфери саме міжгірських пейзажів.

Яскраві кольори трав, гір та дерев’яна архітектура – стали основними сюжетами тринадцяти художників Закарпаття.

Головним ініціатором поїздки, як і кількох попередніх пленерів є заслужений  художник, голова Спілки художників «Карпатські кольори» з Міжгірщини Василь Шиндра.

Для нього пленер – це вже доволі традиційна зустріч з колегами з різних міст області.

«Найперше – це насолода від роботи, від спілкування з друзями і природою. Кожен пленер – школа. Художники постійно повинні  вдосконалювати свою майстерність, а вчитися треба  у природи. Пленери потрібні і для того, щоб зберегти традиції закарпатської живописної школи. Я сприймаю багато течій в мистецтві, але працюю саме в традиція нашого закарпатського живопису. Вважаю, що закарпатська школа має майбутнє, бо її мистецтво натуральне, щире та добродушне, тому, скоріше за все, вона  житиме вічно. Художники, з якими ми зібрались на цей пленер – друзі та колеги, шановані та бажані гості. Вже більше п’яти років ми збираємося цією групою.

Кожен з майстрів  має свої характери і добре, що всі вони різні. Чим більше різниться їх почерк в мистецтві, тим вони цікавіші як в творчості так і в спілкуванні та  поглядах на життя» – підмітив Василь Шиндра.

Голова Закарпатської обласної організації професійних художників Василь Брензович у свою чергу, за роботою розповів нам трохи про специфіку творення пейзажів на пленерах саме закарпатськими художниками:

«Яскравість кольорів в роботах є характерним для закарпатської живописної школи. Багато закарпатців, які заснували її навчалися за кордоном. З французької барбізонської школи наші художники якраз і взяли цю яскравість. Вони малювали кольором, а не приглушувати його. Зараз це продовжуємо і ми, я вважаю, що це хороша традиція.

Малюючи на пленері художнику потрібно передати настрій природи, тому робити (схопити настрій і його зберегти на полотні) потрібно дуже швидко, інакше погода зміниться (вона тут дуже мінлива).

Кольорова гамма в природі дуже красива і багата. Я завжди прагну донести її до глядача через свою роботу. Це свого роду фокус, але не копіювати, бо це дурна трата часу, для цього існує фотоапарат. Художник, через манеру свого письма повинен передати відчуття природи і показати це по-своєму. На пленерах я буваю часто, мінімум 5-6 разів на рік, адже це наша робота».

Василь Брензович, до слова, приїхав на пленер не один, а зі своїми синами Василем та Анатолієм.

 Члена Закарпатської організації національної спілки художників України та викладач Ужгородської дитячої школи мистецтв Василь Вовчок не зважаючи на велику зайнятість у школі, все ж вирвався на природу. Каже, що найбільший вплив на нього мали художники нашого краю (Федір Манайло, Золтан Шолтес, Антон Кашшай), з якими він виїжджав на пленери.

 «Гори є горами – це для художника відпочинок. Ми знаємо добре чи не кожен куточок Закарпаття. Коли я малюю з натури, то бачу життя в процесі. Часом сонце освітлює певні ділянки і я малюю той момент, потім сонце висвітлило іншу ділянку так, як мені це потрібно. Тобто, коли я малюю з натури, час сконцентрований у картині. Є присутні елементи правди, миттєвості, тонкощів. Гори мене трохи заспокоюють, вони роблять бар’єр зайвої інформації. Ще пленери добрі тим, що в колективі є стимул працювати і в результаті виходять цікаві роботи».

Член Національної спілки художників України Антон Ковач, який ще у 2003 році удостоєний обласної премії імені Адальберта Ерделі та Йосипа Бокшая за розписи у храмі Покрови Пресвятої Богородиці в селі Приборжавське Виноградівського району пленери теж полюбляє. Його роботи є впізнаваними та характерними. Сам пан Антон каже, що на природі можна відпочити та відчути її енергетику. Також це хороша можливість поспілкуватися зі своїми колегами по пензлю.

Антон Ковач вже не один рік викладає в Ужгородському коледжі мистецтв ім. А.Ерделі та Закарпатському художньому інституті, але для участі в пленерах та експозиціях час завжди знаходить.

Заслужений художник Василь Сенько вже встиг побувати вчителем, а потім і директором школи. Але у 53 роки покинув цю роботу заради малювання. Але, каже, що любив його від тоді, від коли себе пам’ятає.

«Працюю переважно над пейзажами, портрети в мене виходять менше. Не дуже я знаю показати характер людини. Зате люблять малювати мене, до прикладу знаний закарпатець Антон Ковач та й інші художники області. Не знаю, чим я їм підхожу під фарбу, але малюють мене (сміється).

На пленері я зазвичай працюю, а відпочиваю ввечері, коли ми з колегами граємо в більярд, шашки, теніс… Не втомлююсь у подібних поїздках, хоч весь день на ногах. Пленери відвідую часто, був на Рахівщині, Великоберезнянщині та й в інших цікавих куточках. На Міжгірщині ми проводимо пленери у різні пори року. Гори, річки…кожен знаходить своє улюблене місце, частинку з якого хоче помістити на полотні, і працює майже весь день. Іноді встаємо малювати поряд один біля одного, але краще, звичайно, відходити. Бо це відволікає, ти дивишся, як малює інший і це збиває тебе. Краще, коли вже зробив роботу, тоді аналізувати і порівнювати її з іншими. Я люблю запитати у колег про свої новостворені картини. Вважаю, скільки б не вчився, ніколи не досягнеш абсолютної вершини».

Заслужений художник України Іван Романюк у свою чергу пленери вважає відпочинком:

«Я в Спілці з 2004 року і  на пленерах буваю часто. Їду сюди, щоб відпочити від домашньої обстановки. Але пленери то і велика школа. Вдома сидиш у майстерні, щось поправляєш, мучишся, а тут бачиш, якими колір гір, поляни чи будинків є насправді (хоча природа цікава і мінлива: зранку був один вид, а в обід зовсім інший).  На пленері, якщо добра компанія, то і колеги по пензлю підкажуть. В кінці поїздки ми робимо виставку для себе, де кожен з нас може побачити роботи інших та десь порівняти та проаналізувати. Подібні творчі зустрічі та неформальне спілкування допомагають вдосконалюватися та розвиватися, а це, вважаю, цінно для кожного художника».

Заслужений художник України Іван Вегеш теж вважає виїзди на пленер великою школою. «Їдучи на природу налаштовуюсь, а коли вже прихожу на місце і обираю об’єкт, який малюватиму, то компоную і беру з природи лише те, що мені потрібно для роботи.  За день художник малює в середньому по дві роботи. Можемо і більше, але все залежить від погоди, настрою та характерних для Міжгірщини змін в природі ну і, звичайно, від самого художника.

Коли малюєш з фотографії чи по-пам’яті в майстерні – зовсім не той ефект сприйняття полотна в результаті. Лише малюючи на природі ти передаєш ту атмосферу та те повітря, яке є насправді.

Природа змінюється кожну хвилину і тому не можна зволікати, якщо щось почав, то потрібно завершити. Допомагає у цьому досвід, майстерність та відчуття природи». 

Майстер народної художньої промисловості, члена національної Спілки майстрів України Володимир Глеба з Міжгір’я зазначив, що участь у пленерах бере часто, проте не вважає це роботою, а більше хобі. Від нього він отримує неабияке задоволення.

«Художник від маляра відрізняється тим, що він не копіює. Я вчусь у природи. Копіювати її не можна, потрібно будувати її композиційно. Якщо мені щось не подобається, я його витягну чи виправлю, щоб оком сприймалося краще. Я малюючи враховую і рамку, тоді перспектива йде назад і робота грає».

Радянський та український архітектор та художник, член Національної спілки архітекторів України, заслужений художник України Степан Шолтес, який є сином відомого закарпатського художника Золтана Шолтеса теж вже неодноразово приймав участь у пленері. Для нього це є досить особливим та традиційним видом роботи, бо саме так працював і його батько.

Народного художника України Золтана Мичку ми зустріли з мольбертом біля дерев’яної церкви у с.Негровець. Одна робота церкви, вже стояла домальована.

Пан Золтан розповів, що на той день пленер був  організований з цікавістю і потребою у збереженні пам’яток архітектури, які знищують.

«Хочеться зберегти ці архітектурні споруди хоча б на полотні. А ще важливим фактом є те, що будь-яка річ заснована на національній культурі. Потрібно розуміти що є закарпатські традиції та культура і це потрібно висвітлювати та зображувати і ні в якому разі не забувати».

Неподалік від Зотана Мички  малював і частий гість цієї місцини Василь Свалявчик, який запевнив:

«Міжгірщину не можна не любити. То є невід’ємна частина нашого краю. Якщо ти любиш Закарпаття, то любиш і її. Скільки себе пам’ятаю, завжди приїжджав сюди на пленери. Малював тут разом з Антоном Кашшайєм, Гаврилом Глюком,  Ернестом Контратовичем, Іваном Шутєвим…

Природа має властивість вчити. Приходиш, малюєш і, виявляється, ти багато чого ще не знав і не помічав раніше. Коли паде дощ, сніг, світить сонце – усе має своє принади, свою особливість. Природа примушує художника бачити самого себе, а це головне».

Хоча цей пленер не перший і вже точно не останній для творчої еліти Закарпаття, та він, як з нами поділились художники, як і кожен інший, відрізняється від попередніх і наступних. Нові зустрічі, нові знайомства, нові місця, які малювали художники на цей раз, глядачі (як дітлахи так і дорослі мешканці сіл), смачна домашня кухня, приємний господар будинку, де вони зупинилися (колишній народний депутат Михайло Сятиня) – усе це комплексно додавало майстрам стимулу працювати та підносило настрій.

Саме тому у кожній з робіт, яких художники зробили за поїздку чимало, присутній відповідний настрій та характер.

 Трохи нашого настрою  від поїздки у фото.