У січні 2017 розпочала роботу освітня платформа Nomen, що проводить лекції, публічні розмови, міські прогулянки, корпоративні культурно-туристичні й навчальні програми. Платформа Nomen стартувала в Ужгороді: щосуботи о 14:00 наші події відбуваються в культурно-історичному центрі «Cовине гніздо».
4 лютого в нас відбудеться публічна розмова з художницею та урбаністкою Ліною Дегтярьовою, яка досліджує ужгородську архітектуру модернізму. В нас стало традицією регулярно ходити з нашими спікерами на каву і розпитувати про їхні зацікавлення та діяльність. Ми поспілкувалися з художницею та урбаністкою Ліною Дегтярьовою і дізнались, як вона
почала досліджувати архітектуру модернізму і навіщо рятує ужгородські гідранти.
«Я народилася в Ужгороді, виросла у його естетиці. Певний час архітектурні особливості нашого міста сприймались як звичні речі. З Ужгорода я поїхала до Львова, де навчалася в академії мистецтв. Львів більший і архітектурно насиченіший – і ця атмосфера допомогла мені краще зрозуміти місто, де я виросла. Потім був Київ, нові досвіди, в тому числі робота в рекламній агенції, що дала мені певне зростання і можливості подорожувати в робочих справах. Відтоді, коли я почала цікавитись архітектурою модернізму, мені пощастило побачити забудову Мехіко, Маямі, Будапешта, деяких міст Польщі, Львова, Чернівців, Кошиць. Несподівано цікавими виявились Михайлівці. Між цими мандрами я періодично поверталася до Ужгорода, і він усе більше відкривався мені в порівнянні з тим, що я бачила в інших містах світу. Як не дивно, подорожі і змога побачити щось грандіозніше, крутіше, ніж є тут, і дали можливість на належному рівні сприймати, аналізувати й захоплюватися тим класним, що є в нашому місті. Я навчилася сприймати ті невеликі архітектурні нюанси, що збереглись у нас, як щось дійсно вартісне.
Коли я чую про цікаві споруди чехословацької забудови десь на Закарпатті, обов’язково шукаю нагоду поїхати – в той же Великий Березний чи Мукачево, щоб скласти цілісну картину цієї архітектури. Це моє захоплення призвело і до знайомства з цікавими людьми в Ужгороді. Через фейсбук я познайомилась з дизайнером Олегом Олашиним, який уже довгий час розшукує інформацію про закарпатську культурну спадщину і веде дуже цікаву сторінку Transcarpathian Heritage. Я багато чого вчуся в Олега – у нього аналітичний розум і хист шукача, він багато сидить в інтернет-архівах, співпрацює з архівами різних міст. В результаті нашого спілкування виник проект Uzhhorod Modernism, який ми спільно ведемо у фейсбуці. Збираємо докупи всі збережені взірці ужгородського модернізму, наносимо її на мапу міста – це чудова дизайнерська робота Олега. Ми шукаємо інформацію про ці будівлі, котрих дуже небагато. Багато з них зникло в результаті недбалого ставлення влади до культурної спадщини. Важко знайти конкретні факти: коли була збудована та чи та будівля, яким архітектором. Але є над чим працювати.
Також я працюю над проектом «Ужгородські гідранти»: разом із колегою Маріанна Собран і Олег Олашин (Oleg Olashyn) ми їздимо до Берегівського архіва і шукаємо факти й документи по забудові. Крім збору інформації, ми з рештою команди працюємо над проектом утримання гідрантів у належному стані, адже це не просто культурні артефакти, а абсолютно функційні споруди. В Ужгороді були дві великі пожежі, які, сподіваюся, нарешті довели: гідранти – більш ніж необхідна річ. В тій же Словаччині вони є біля кожного супермаркета і заправки. Якщо звернути увагу, в американських фільмах гідранти є на кожному приватному подвір’ї. Це рятує життя, рятує майно. У нас ці гідранти вже є, їм понад 80 років, це один із подарунків чехословацької епохи, який варто підтримувати у належному стані і, можливо, розвивати. Наразі у місті близько 70 гідрантів, а було, за різними даними, від 450 до 250. Якщо придивитись до старих листівок, на Малому Галагові вони чи не на кожному кроці. Зараз вкрай мало, і я рада, що за останній рік, протягом якого ми інтенсивно працювали над проектом, жоден не зник. Хоч раніше комунальники, лагодячи якусь лінію труб, знімали гідранти і не обтяжували себе тим, щоб встановити їх назад. Кілька гідрантів після таких ремонтів врятували небайдужі – наприклад, власник «Снека» Юрій Руснак поставив у своєму закладі гідрант, який зняли й могли вивезти на брухт з вулиці Ольбрахта. На щастя, ми з колегами виграли конкурс «Громадського бюджету». Сподіваємось, завдяки фінансуванню з міського бюджету і співпраці з виробником нам вдасться виробити деталі, яких не вистачає для нормального функціонування ужгородських гідрантів».
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.