Людина з інвалідністю – не вирок у ХХІ столітті. Інша справа, як до такої особи поставиться соціум та чи захоче допомагати у самореалізації і пошуку себе. Психологи ж у один голос кажуть: не треба проявляти жаль до людей з певними фізичними чи ментальними вадами і спілкуватися з ними на рівних.
«Якщо людина на візку, то варто знаходитися на рівні очей. Якщо ж зі збереженим інтелектом, то і спілкуватися на рівних. Як говорити з людьми з певними вадами? Я прибічник того, щоб просто вживати назву «люди з інвалідністю», аби зайвий раз не вказувати точно на їхню ваду чи особливі потреби. Маю досвід спілкування з багатьма людьми, які мають інвалідність. Усі кажуть, що термін «інвалід» для них образливий, а от «людина з інвалідністю» набагато приємніше чути», – коментує психологиня Ольга Принцовська.
Такі рекомендації особливо стосуються журналістів, яким часто доводиться працювати з такою категорією людей.
«Часто зустрічаю в журналістиці, коли говорять про людей з інвалідністю із жалем. Цього категорично не варто робити. Треба ставитися до таких людей на рівні з усіма, висвітлювати об’єктивно та не викликати якогось співчуття», – наголошує психологиня.
Оксана Радушинська – журналістка, редакторка, ведуча, дикторка, яка, незважаючи ні на що, живе на повну, активно розвивається в медіа-сфері, пише книжки та надихає не один десяток людей вірити в себе – попри всі життєві обставини. Людина, яка надзвичайно швидко пристосовується до будь-яких умов і бачить чіткі цілі. Журналістка, яка ще до світової пандемії навчилася брати інтерв’ю за допомогою телефону та ставити настільки точні запитання про певні події, аби отримувати максимально вичерпні відповіді і описати все без власної присутності на місці. Людина з інвалідністю, яка викликає повагу та захоплення. Я поспілкувалася з нею і дізналася, як їй вдалося досягти такого успіху.
– Часто запитую своїх колег про те, чому вони обрали журналістику, тому і Вам не можу не поставити це запитання. Як Ви вирішили стати на медійний шлях?
– До журналістики було звичайне життя – школярка, навчання. Хоча, журналістика увійшла в моє життя дуже рано, адже мій тато понад 20 років працював фотокореспондентом у районній газеті в Старокостянтинові, тому специфіка журналістської діяльності була для мене знайомою із самого дитинства, коли тато розповідав про свою роботу. Я знала журналістські нюанси ще до того, як особисто познайомилася з професією. До того ж, ще в шкільному віці я дописувала в ту ж таки районну газету якісь матеріали, щось не надто значне для інших і дуже значне для мене. Публікували і як листи читачів, і мої перші вірші. Саме для мене це було початком журналістики. На здобуття вищої освіти мала два шляхи – освітянський і журналістський. Та другий був моєму серцю ближчий. Завжди кажу, що журналістика обрала мене, а не навпаки.
– Як же відбувалася Ваша реалізація себе у цій професії вже як кваліфікованого журналіста?
– Моє перше місце роботи – міська газета «Новини Поділля» у Старокостянтинові. Я працювала там кореспондентом. За деякий час уже працювала редактором цієї газети. На практиці здобувала навички журналіста. Тоді ми ще вручну креслили (хоча це було і не надто давно) макет газети – на папері розмальовували, де і який матеріал повинен знаходитися. Світ швидко змінився, але початок був саме таким. А як реалізовувалася? Поступово, як і кожна людина, яка приходить у професію і починає навчатися, не маючи відповідного досвіду і професійних навичок. Ніхто з нас не приходить у професію генієм і мега-професіоналом. Усі ми робимо помилки, усі ми маємо вчитися. Дослухалася до більш досвідчених колег, пробувала щось нове у професії.
– У кожного представника ЗМІ труднощі в роботі завжди ходять поряд. А з якими труднощами доводилося зіштовхуватися Вам? Які шляхи їх вирішення виникали?
– Найбільші труднощі, з якими я завжди стикаюся – неможливість бути мобільною, неможливість бути присутньою на якихось заходах, які ти маєш описати; неможливість зустрітися особисто з людиною, в якої береш інтерв’ю. Дуже просте і логічне рішення, яке я для себе знайшла, – працювати за допомогою телефону. Я навчилася брати інтерв’ю по телефону, дізнаватися необхідну інформацію про подію. Виявляється, ставлячи чіткі запитання, можна отримувати цілком чіткі відповіді. Звісно, все це прийшло з часом і практикою. Ці навички знадобилися в період карантину, коли всі ми були вимушено переведені на дистанційну форму роботи. Ось ця навичка комунікувати по телефону знадобилася як ніколи. Інформація надходила. А загалом, труднощі і в роботі, і взагалі у соціумі однакові – неможливість дістатися до якогось приміщення, тому що там є сходи і нема пандуса. Неможливість дістатися до якогось чиновницького кабінету, тому що він на другому-третьому поверсі, а ліфт у тому приміщенні не вигадали. Неможливість їхати в автобусі на місце події. Хоча вже і вигадали більш-менш пристосовані до потреб людини в інвалідному візку, але це знову ж таки купа складнощів: спершу потрапити в той автобус, а потім якось із нього вийти. Стосовно труднощів емоційного рівня, то це є в кожного журналіста і минає, коли припиняєш боятися ставити запитання і комунікувати з людьми.
– Які особливості роботи інклюзивного журналіста? Наскільки різняться з рештою колег і чи впливають на результат роботи?
– Та ніби все те, що я перерахувала, і нічого більше. Коли ти пишеш матеріал, коли він публікується чи в газеті, чи на сайті – не видно: там журналіст із інвалідністю чи ні. Там має значення якість поданої інформації і її фаховість. Стосовно мене, то я не думаю, що є такі значні особливості роботи, які потребують особливої уваги. Єдине, чого я не можу, – надто активно працювати ліктями і плечима, аби швидше проштовхнутися між колегами до героя і підсунути свій мікрофон ближче для кращого звуку і кадру. З одного боку – це жарт, а з іншого – правда. А так, я не бачу якісь особливості.
– Гаразд, власне, із Вашим боком медалі ми розібралися. А от якщо поглянути на інший бік? Чи виникали ситуації некоректного ставлення колег чи героїв матеріалів? Як у такому випадку діяти?
– Стосовно героїв матеріалів не пригадую якісь моменти. Взагалі, я в журналістиці з 2003 року. Мене знають, мене впізнають, я у своїй професії активна, тому, думаю, що ні в кого не виникають якісь запитання чи подивування. Я така, яка я є. Ну, в інвалідному візку. І це нормально, це так є. Це Радушинська (сміється). Я поступово входила в професію, поступово вчилася проявляти і показувати себе, поступово знайомилася з людьми. Тому це якось так природньо і звичайно. Що стосується колег, то, на жаль, неприємні ситуації бували, коли я працювала на телебаченні, а в моєму житті такий період тривав майже десять років на Хмельницькому обласному телебаченні.
Мене туди запрошували часто як поетесу і бачили, як я вмію працювати в кадрі та подавати інформацію. Тоді мені запропонували стати ведучою однієї із авторських програм культурологічного змісту. Деякі колеги запитували: «А що вона взагалі повинна робити? Як вона буде працювати?», інші казали: «Якщо вам потрібна така журналістка, то найміть ще одну людину для неї, яка б її супроводжувала, бо як же ж вона сама буде?». Але час розставив усе на свої місця. Я була першою і єдиною на Хмельницькому телебаченні ведучою, яка працювала в кадрі на візку, хоча, знову ж таки, це сталося не відразу. Дуже боялися візка мої колеги – вони забарикадовували його об’ємними декораціями, мене садили за високий стіл, коли лише одна голова стирчала, ховали спинки від візка і колеса. Та поступово барикади відпали (сміється), стіл став нормального розміру, яким він мав бути в кадрі, нікого вже не лякав візок. Я не чула, що були якісь нарікання глядачів про те, що ведуча на візку якось травмує їхні почуття. Навпаки – це мотивувало дуже багатьох людей із інвалідністю, адже коли вони бачили, що це змогла зробити я і «потрапила в телевізор» на візку, то і вони можуть усе зробити. Це мотивувало багатьох не здаватися і рухатися вперед до свого. На мою програму приїжджали гості – художні, танцювальні і вокальні колективи, художники. Ставлення було природнім, адже до мене звикли і мене завжди знали ось такою. Людина завжди знала, як мала виглядати ведуча і що вона на візку. Якою повинна бути реакція? Відверто зізнаюся, я і плакала, і ображалася, і неприємно було чути у свій бік такі некоректні висловлювання. Але тут можна було або здатися, або рухатися крізь терни до зірок. Нині можна щось пояснювати опоненту і говорити, що така ж, як і всі, що маю право працювати. Та особисто я вважаю, що краще це доводити справою.
– Як Ви зі свого боку можете порадити поводитися з людиною з інвалідністю, аби не виникало ось таких ситуацій із барикадами та столами-хмарочосами? Яким повинно бути сприйняття інвалідності?
– Звичайно, справді, звичайно поводитися. Не робити ніякого пафосу чи трагедії з того, що поруч людина з якимись фізичними чи психо-емоційними відмінностями. Як зі звичайною людиною, бо ж хтось худий, хтось товстий, хтось рудий. Ми всі різні! Людина з інвалідністю різна, але теж людина, з якою треба поводитися дистанційно приязно (якщо хтось чужий) та дружньо (якщо знайомий), так, як ми поводимося зі всіма іншими людьми з нашого оточення. Якщо є в тому потреба, то, звичайно, можна поцікавитися, чи потрібна якась допомога. Якщо вона доречна, то про це обов’язково скажуть, а якщо ж ні – закриють тему і спілкуватимуться далі.
– Як тоді має журналіст висвітлювати героя з певними фізичними чи ментальними вадами?
– У першу чергу має бути чітке розуміння того, в якому контексті висвітлюється герой із інвалідністю. Якщо це жінка, яка виростила рекордний врожай томатів, то говорити варто про технологію вирощування таких помідорів, хто і де її цього навчив. А вже між іншим ненав’язливо згадати про те, що людина має якусь ваду. Якщо ж матеріал саме спрямований на висвітлення захворювання людини, то варто дуже чітко виставити рамки: що можна, а що ні. Такі моменти мають чітко обговорюватися до початку інтерв’ю. Коли йдеться про телевізійну журналістику, то каліцтво крупним планом завжди має сильний ефект на глядача. Та все ж про історію хвороби і життя з нею варто говорити спершу за кадром і виставити рамки розмови і відео вже на камеру. Був у мене неприємний випадок із колегами минулоріч на інтерв’ю. Ми говорили про мої досягнення письменницькі, про книжку, про перемогу в конкурсі. Камера працює постійно. В один момент мені треба було зручніше сісти у візку, а такі моменти виглядають не надто естетично і легко, як у будь-кого без фізичних проблем. Я навіть і не думала, що цей момент буде включено в програму. Ба більше, мої колеги почали розповідь про мене і мою книжку саме з цієї картинки. Тому такі моменти мають однозначно обговорюватися, хоча все залежить від порядності журналіста.
– Ви щодня у вирі людей, подій, у постійному русі. Чи можете поділитися власними спостереженнями, як реагує суспільство на людей із особливими потребами?
– По-різному. Тут не можна якось узагальнювати. Молоді люди реагують адекватно, як і всі європейці. Людина з інвалідністю – то це факт і все. У менших містах є дуже жалісливі тітоньки, які люблять пожаліти, поплакати великими сльозами. Переважно, справді, нормальна реакція. Дякувати Богу, відійшов у минуле радянський час, коли було здорове суспільство, в якому не існувало інвалідів.
– Не можу оминути Вашу волонтерську діяльність. Я знаю лише зі слів знайомих про неї, тож розкажіть трошки більше.
– Це знаковий епізод у моєму житті, бо ж ніколи не могла повірити, що я, людина у візку, зможу поїхати на передову, до того ж самостійно організувавши таку волонтерську поїздку. 2014 рік, початок війни. Тоді багато хто ішов добровольцями, і я не могла збагнути, куди мені прикластися, аби точно не сидіти на дивані і бути корисною. Зважаючи на мою бойову вдачу і вміння максимально долати труднощі, я все ж вирішила шукати. Для медсестри в мене нема відповідних навичок і можливостей. Для кухарки я знову ж фізично не зовсім підходжу. Та я вмію говорити, організовувати, збирати колективи. Я підключила всі свої зв’язки і знайомства, набуті за стільки років у журналістиці, і ми почали організовувати концерти. Спершу це були шпиталі, куди привозили перших поранених. Далі військові частини з мобілізованими бійцями. Коли ж усвідомили масштаби війни, то почали їздити на Схід і возити все: від туалетного паперу і трусів до продуктів харчування і бронежилетів.
Ми ще везли дуже цінний вантаж – позитивні емоції. За годину концерту ми навчилися виривати військових так, аби вони мали можливість відпочити, забути про зброю і ворога, поспівати пісень та потанцювати. З 2015 по 2019 рік відбулося 48 поїздок в зону ООС.
– Неможливо продукувати стільки ідей без творчої душі всередині. Розумію, що у Вас чимало доробків.
– Так, достатньо. 29 книжок я маю у творчому арсеналі: проза і поезія – як для дітей, так і для прози. Почала віршувати з дитинства, і мені здавалося, що так вміють усі. Перемагала в літературних конкурсах і так почала вже серйозніше ставитися до свого таланту. Першу книжку видали на мою пенсію по інвалідності, яку батьки відкладали понад рік. Далі ж співпраця з видавництвами. Пішли премії: премія Гончара, премія «Благовіст». Дуже приємно, що одну з книжок включили до позакласного читання для учнів сьомого класу. Багато дитячих творів використовуються в новій українській школі.
– Напевно, у Вас і мрії такі ж творчі, чи не так? Принаймні вони мають переплітатися з творчістю.
– Саме так, мрії творчі. Більшість із них я намагаюся переводити в плани, а плани – в реалізовані плани. Мрію жити виключно за рахунок творчої діяльності, але поки книговидання не приносить достатнього матеріального задоволення і в моєму житті присутньо дуже багато роботи. Також мрію відновити наші концерти для зібрання коштів для онкохворих дітей та дорослих, але через карантин ми поставили на паузу цю роботу. Хочеться банально відпочити від роботи.
– Відпочити ж можна за улюбленим хобі!
– З точки зору фінансової, письменництво в нашій країні – хобі. Не буду стверджувати і заглиблюватися в законодавство про працю. Поки робота і є моє хобі, як би це не звучало. Також люблю садити квіти, і приватний будинок сприяє збільшенню кількості клумб. Вмію вишивати, але не люблю це робити, адже мені не вистачає терпіння для цього, і роблю я це максимум до другого вузлика, бо ж далі в мене нерви закінчуються. Мені потрібен швидкий результат, а тут вузлики. Люблю музику і пісні зі змістом. Можливо, і тому, що на мої вірші також є написана музика. А так обожнюю рух і життя.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.