Кілька тез до мовного питання…

Не варто читати Закон про освіту, аби зрозуміти: мудрий мав би прорахувати ризики та виклики, провоковані ним, і вочевидь, цього не зробив! Залишимо за дужками економічну ціну питання (друк підручників, підготовка спеціалістів та скорочення уже не потрібних чи їх перекваліфікація, тощо).

Подібний виклик соціуму та політикуму можна пояснити двома причинами (відкиньмо моральні та патріотичні загравання!). Причина №1: відвернути увагу та невдоволення від економічних негараздів та політичних прорахунків, перевівши її у площину з’ясування національних стосунків. Причина №2: «здорожчання» рейтингу влади, яка пішовши на зустріч вимогам, знайде компроміс і збереже статус кво для національних меншин.

Поговоримо про патріотизм… Тут виникає низка, цілком очевидних питань:

1. Нікого не дратує, що в Українському парламенті, принаймні, половина (і явно більша) «спікерує» іноземною?
2. Скільки коштів, у порівнянні з попередніми роками, було витрачено на друк українських книжок, перекладів світової класики на українську?
3. Скільки українських фільмів, мультфільмів було випущено за цей період? До слова: можна знайти фахових перекладачів і «якісні» голоси для дубляжу, врешті-решт?
4. Нікого з «патріотів» не збентежив «прикольний» пункт у Законі про квоти української мови у теле- та радіопрограмах, який звучить так: передача вважається такою, що ведеться українською мовою, якщо всі виступи дикторів (ведучих) виконані винятково українською мовою?
5. І ще про телебачення: а не можна навчити цих ведучих літературній українській, а не калькованій мові? Чи в українському медіа-просторі відсутні українці-ведучі, а не заробітчани?
6. Чи передбачає українська освіта вивчення української мови у садочках, національних школах з 1 класу за посиленим принципом: із поділом на групи, збільшенням кількості годин? Чи, врешті, аналізує і стимулює Україна вчителів української мови, які викладають в національних школах?
7. Чи можна змусити полюбити і знати, і чи є володіння українською мовою запорукою суттєвого підвищення рівня життя?
8. Чи відчуває, зважаючи на усі попередні питання, наша держава нині силу, аби гідно протистояти невдоволенню, викликаному нововведеннями не лише в українському, але й європейському середовищі?

Про, і не в останнє, гідність… Свого часу я відчула справжнє приниження, коли український президент на прес-конференції з приводу запровадження українського дубляжу мультфільмів запопадливо так пояснював, чому це слід робити… Для мене це – питання, яке не підлягає обговоренню: діти мають дивитися казки українською (якісні казки – якісною українською!). Усе інше – право батьків, яке реалізується через інтернет та книжки.

Нині це відчуття знову прийшло… Я не пишаюся тим, що українка і ніколи не приховувала того, що – зі Львова. Це – факт… Як дихати і жити! І ніколи не змушувала мене за це поважати, цінувати чи любити. Врешті, мене вчили, що пишатися варто здобутим, а не подарованим Богом… Від чого, на відміну від здобутого, ніколи не можна відмовитися!

Мої діти вільно розмовляють двома мовами (вибачте, «патріоти», не зустріла українця) і ніколи не соромилися, що в їхніх жилах тече кров, щонайменше, двох національностей. І вони попросили мене написати цей пост.

Що ж до реакції Угорщини та Румунії… Так, це можна назвати шантажем, а можна – боротьбою за збереження своєї мови за будь-яку ціну. Скільки коштів витратила Україна на підтримку недільних шкіл чи культурних заходів за кордоном? Чи пам’ятаємо ми протести і ноти з приводу закриття Українського дому в Москві?

Мудрий мав би прорахувати ризики та виклики, але чи зробив це? А, може його немає?!

Ну, і фото – є така вчителька в Ужгородській школі з угорською мовою навчання. Етнічна угорка, яка почула українську мову вперше в садочку і з того часу мріяла стати вчителькою української мови. Цей, позашкільний захід зі знання української мови, проведений у 90-х роках, у Львівських, українських школах ставили за приклад – українцям…