Ігор Бондаренко: «Фреймут вела себе нахабно, але тістечка їй сподобалися»

Повз нас весь час носять тістечка і наводять останній лоск: ми розмовляємо за кілька хвилин до офіційного відкриття «посольства» Кондитерського дому Бондаренко в Ужгороді. Нарешті фірмові солодощі «з перших рук» можна скуштувати і в обласному центрі – у затишній кав’ярні-кондитерській на Театральній площі, зовсім близько від філармонії. Здається, ці аромати – а повітря вже просякнуте шоколадно-ванільно-ягідним духом – запаморочать голову, але наша бесіда і про бізнес, і про пошук, і про мрії, хоч і починаємо ми, звичайно ж, зі солодощів… А потім не забудемо і про чарівну вишеньку з торта, яка прикрашає логотип Будинку і є важливим символом… 

1888

 

– Ігор, ось чому – саме «солодке життя»?

– Почалося це давно. Мені було десь 14 років, коли ми, хлопчаки, в літній період (я взагалі-з Криму, з міста Євпаторії) йшли десь підробляти – щоб були кишенькові гроші. Хтось йшов на човнову станцію, хтось ще кудись, а в мене дядько працював на Комбінаті харчування міста Євпаторія кондитером. Запитав його – чи можна піти на якусь практику, щоб трохи підзаробити. І він покликав мене учнем, – «будеш допомагати». І мене поставили на таку просту, елементарну роботу: сіяти пудру, банки перекладати, викладати згущене молоко – тоді воно ще в котлах варилося; клепали ці алюмінієві лотки – двома літерами, «К» і «П» – Комбінат харчування… Так це починалося, було дуже цікаво, перша моя зарплата, як зараз пам’ятаю – була 32 рублі…

– І як воно почало перетворюватися на бізнес?

– Зачепило воно мене тоді ще – в дитинстві, тому що тоді я і почав пробувати щось пекти сам. Перший мій торт був «Празький», абсолютно простий, потім «Наполеон» – на радість мамі і радість собі. Воно йшло як йшло, я дорослішав, і хотів вибрати іншу професію… Хоч і відклалося, що мені це подобалося, і я ніколи це не приховував… І впродовж наступних років я іноді вдома щось «підпікав»… Доля мене вела за різними справами – була і військова служба, і інша державна служба, а далі я пішов уже в бізнес – той, який виходило робити, я починав з охоронного… А потім… я створив першу кав’ярню у місті – в Мукачеві моє «Edusсho», це був 1998 рік. І відразу було ясно, що її треба доповнити солодкими виробами, і я почав їх брати в мукачівських кондитерських – «Вікторія», «Коровай»… Продукція мені не дуже подобалася, і так я вирішив створити свій маленький кондитерський цех. 

1941

– Почали втілювати мрію…

– Я взяв на роботу одного кондитера, разом з нею їздили в Київ на навчання – так це починалося. А коли закрутилося-завертілося, з’явилося найважливіше: однодумці, з якими ми і творимо все це. Ми почали скромно, і при цьому – все обов’язково намагалися робити якісно. Це наш основний принцип – якість і відповідність сировини – вони такі, як має бути, без компромісів.

– Перше, що почали робити в тому цеху, пам’ятаєте?

– Тоді у нас були тістечка «Пташине молоко», сирно-персикові, трубочки, і такі «наполеони». У принципі, це класичний «наполеон», але на Закарпатті ці тістечка «тремеш» називають. Працювала у мене тоді одна угорка, дуже захоплена. А масштабніше ми починали працювати з кондитером Надею Попович, висококласний спеціаліст – вона в той час пекла в основному вдома, і я запросив її начальником нового цеху. Ми його відкрили і почали в ньому роботу – з однієї людини, розвивалися поетапно… І в 2006 році ми відкрили новий цех, і в якості начальника цеху я запросив Беатріссу Коробкіну, професіонала в кондитерській справі.

– Ви брали традиційні рецепти або експериментували?

– Ми не йшли одним шляхом. Ми шукали. Піднімали традиційні, класичні рецепти, експериментували, пробували, творили… І це все відбувалося комплексно.

– Є твори, які пройшли з вами з самого початку, й котрі і зараз є у ваших кондитерських?

– Звичайно. Хоча у нас немає фірмових тістечок або тортів, що носять назву нашого кондитерського дому. Наша продукція базується на тому, що збиралося по крупинках на основі домашніх рецептур. Це і штруделя, і пісочні пироги … багато всього. До нас прийшов Ігор Зарицький, бронзовий призер чемпіонату світу з кондитерським виробам, наш кондитер-шоколатьє. Зараз ми були з ним у Стамбулі – на відбірковому турі на чемпіонат світу, Ігор посів друге місце, представляв там Україну…

– Чула про ваші експерименти – ви робите і мармелад…

– Так. Ручної роботи, який робиться з натуральних фрешів. Видавлюється сік з апельсинів, з грейпфрутів, робимо пюре з полуниці, малини, ківі, і на основі цього  готуємо мармелад – з додаванням натурального пектину. Його у нас близько восьми видів. Також ми робимо таку прекрасну річ, як макаруни – печиво на основі мигдальної муки… 

1969

– Ви займаєтеся виробництвом задоволення -загальновідомо, що саме солодким люди піднімають собі настрій. І тому так важливо вміти не просто правильно пекти тістечко за рецептом, а й перетворювати його на радість. Що потрібно, щоб відбулася ця магія?

– Та все просто. Важливо, що б кожен кондитер вкладав свою душу в те, що робить. Тоді й вийде. У чому фішка? Та в тому, що люди, які працюють у моїй команді, команді однодумців, вони не просто працюють, «ходять на роботу», а вони вкладають частинку себе – своєї душі, свого вміння, своєї творчості… Важливо працювати з задоволенням. Тому й смачно, тому й приємно.

– Це і є саме та «вишенька на торті» – елемент, який завершує, прикрашає, перетворює на диво?..

– Вишенька на торті – це … мрія. Символ моєї мрії, що збулася. Я дійсно хотів бути кондитером. І коли ми вирішили поставити в Мукачеві біля нашої кондитерської скульптуру, це мав бути пам’ятник кондитерові – просто кондитерові, тим людям, які працюють сьогодні, дарують свій професіоналізм, всім людям цієї професії. А потім вирішили копнути глибше. Адже кожен з нас хотів кимсь бути, як і я, будучи тим 14-річним хлопчаком, мріяв стати кондитером, як ті люди, які на моїх очах творили торт-книгу, весільні торти – фантастично красиво… Так і виникла ідея поставити пам’ятник дитячій мрії – учню кондитера, який мріяв бути кондитером і став ним. І цю легенду, історію з мого минулого, ми і вирішили втілити… 

1971

– Тобто, історією з дитинства ви надихнули скульптора?..

– Ми запросили для роботи прекрасного молодого скульптора зі Львова Степана Федорика – його нам порекомендували у Львівській академії мистецтв як дуже талановитого. Він приїхав і зробив перший варіант – мені відразу шалено сподобалося. Я запросив його в цех, щоб він побачив, як все працює, як ця кондитерка зроблена – що я це створив не просто, щоб робити бізнес, а вкладаю в цю справу себе, своє бажання, свою душу, свою мрію… І Степан став моїм однодумцем. Сказав, що теж мріє – про свою першу бронзову скульптуру. Я йому сказав: «Твоя мрія збудеться» і ми зробили цей пам’ятник – по суті, пам’ятник мрії. Я йому говорив: «Стьопа, побачиш, після цієї скульптури у тебе все буде добре». І після Учня Кондитера йому за рік замовили 5 бронзових робіт, більше того – цей твір увійшов до десятки кращих в Україні.

– Під час роботи над пам’ятником автор їв ваші тістечка?

– Безумовно. Вони йому дуже сподобалися і він примовляв: «Однозначно у нас буде дуже хороший пам’ятник!» (сміється – авт.) Загорівся. Знаєте, дуже важливо передавати людям іскру, іскру бажання. Не треба будувати свою справу так, щоб воно тільки приносило прибуток. Потрібно закладати частку своїх побажань. Скажу чесно – я в цю скульптуру вклав побажання про те, нехай збуваються мрії і бажання кожної людини – найпозитивніші, найдобріші. Ось і у Степана збулося. І він сказав мені – «Ігор Семенович, я починаю вірити, що ця вишенька дійсно приносить удачу!». А зовсім недавно мені подзвонила дівчина і сказала, що її дуже важливе і сокровенне бажання збулося – завдяки нашій вишеньці. Тут важливо вірити. Кажуть – мріяти шкідливо. Та ні! Мріяти – необхідно!

– Будемо! …Так що ж Ольга Фреймут з ​​«Ревізора» – їй дійсно щось не сподобалося?..

– Вона прийшла, була задоволена, їй все подобалося: і ціни, і чистота, і краса, і тістечка… Переглянула кожне приміщення. Ми не знали, що вона прийде, і у нас був повний зал людей (слава Богу!)… І от що не сподобалося мені – що вона все робить, не запитуючи. Знаєте, існує стаття 307 Цивільного кодексу України, яка чітко регламентує такі речі. Йдеться про те, що аудіо відео-зйомки можуть проводиться тільки з дозволу власника закладу. Навіть якщо це журналістське розслідування, теж треба враховувати – вона працює на комерційному каналі, програма є комерційною, і метою її діяльності, будемо відверті, є не тільки «донесення всієї правди людям», але і заробіток. Якщо ти хочеш так працювати – то прийди і конкретно звернися, як робили завжди, і приходили з різних каналів до нас і нормально спілкувалися. Безумовно, вона – шоумен, її мета – шоу, і чим більше буде провокацій і шоу, тим більше буде уваги. І саме так вона і вибудовує ці дії і провокує реально. Вона підійшла до столу, постукала, неввічливо звернулася до мого співробітника, сказавши при цьому «ку-ку» – ну хіба так робиться?.. Некоректно. І навіть по-хамськи. Хоча претензій до чистоти у неї не було… 

1925

– У чому ж причина того, що рекомендацію «Ревізора» ви так і не отримали?

– Вона хотіла зайти в десертний цех, його площа всього 30 квадратних метрів. Враховуючи, що він заставлений, наприклад, холодильниками, робоча площа – всього 5-6 квадратів. Пробує увійти, її зупиняє адміністратор – «Ольго, на якій підставі Ви хочете увійти?». Вона відповідає – «Це – журналістське розслідування, ви не можете мене не пустити. У мене санкнижка, я маю право». «Ви запитували дозвіл у власника закладу?». «Я не повинна»… Ну, давайте так – припустимо, вона проводить своє розслідування, але ж коли в Австрії ходить по цих готелях, вона ж ховає камери і робить все нелегально. І скажіть – чому, коли вона там робить це нелегально, то чому тут вона може собі дозволити робити так, як хоче? Тому що вона живе в країні Україна? Я вважаю, що це некоректно, у нас теж є закони, вони працюють, і дають права не тільки їй, а й тим громадянам, до яких вона приходить.

– Так на чому ви розійшлися?

– Вона, дізнавшись, що господар закладу на вулиці, вилетіла до мене з двома відеокамерами, мені мікрофон під ніс і запитує «Чому нас не пускають?». Я в першу чергу її привітав і подякував за візит, хоча, вона, може, і чекала іншої реакції, і сказав: «Нами прийнято рішення запустити Вас в серці нашого виробництва, в кондитерський цех». Вона відразу – «Ви нас запустите всюди, куди ми захочемо». Я відреагував спокійно і запропонував: «Раз ви вже тут, давайте я розповім про наш заклад – концептуально, що це таке, адже якщо Ви його відвідали, значить, Вам цікаво». На що вона відповідає – «Мені це взагалі не цікаво». «Ну раз так – ми припиняємо з Вами спілкування». Вона: «У такому разі, я викликаю міліцію». «Ольга, це Ваше конституційне право». І тут: то міліцію не дочекаєшся, то ось йдуть відразу четверо, з цілим підполковником. Я призупинив їх, попросив просто вести себе максимально коректно і пояснив ситуацію, про те, що знімати в моєму закладі можна тільки з мого дозволу. Телевізійники це зняли і потім сказали, що «ось так бізнес домовляється з міліцією». Вони підійшли до неї. Таким чином Ольга Фреймут натрапила на «законні» граблі, граблі законодавчої системи, яка регламентує, що можна, а що не можна…

– Але в кав’ярню вони все ж зайшли…

– Так, телевізійники увійшли в кафе, Ольга почала ходити від столу до столу, говорити з людьми, всім все подобалося. І тут – як кажуть, «з іскри займеться полум’я», натрапила на жінок, які не захотіли спілкуватися. Були і компанії з Ужгорода, які почали обурюватися – чому їх знімають під час відпочинку, і навіть хотіли замовити відро води, щоб вилити на Фреймут. На щастя, до цього не дійшло… Вона вийшла з кондитерської і на вулиці сказала: «Якби не впертість господаря, я б дала цьому закладу рекомендацію від «Ревізора»!". Ось так це було… Що мене порадувало – що тістечка їй сподобалися (здається, вона їла «Яблука на снігу»), і чистота, і персонал, і інтер’єр. Але поведінка її була нахабною. Я вважаю, що, крім журналістської роботи, існують норми людського спілкування, і вони важливі. 

1976

– До речі, про норми. Яким, на вашу думку, має бути бізнес?

– Чесним і порядним.

– Що Вас надихає?

– Люди. Близькі люди. І люди, які працюють, які творять. І ще – я прагну в тій сфері, до якої причетний, постійно зробити щось краще, ще краще. Багато їжджу по Європі, і дуже хочу, щоб і у нас було не гірше. А в моїй сфері це означає – що ще гарніше, ще смачніше, ще радісніше… Може, комусь здається, що це – тільки бізнес, але для мене це більше. І, напевно, це визначення, коли «хобі – це бізнес, а бізнес – це хобі» – це про мене.

– Часто їсте солодке?

– Практично кожен день. Не тому, що хочу контролювати продукцію. Просто люблю. Чесно. Але сам вже не печу, звичайно – просто немає часу.

– У Мукачеві біля Вашого кафе-кондитерської є відома скульптура Учня Кондитера, знаменита вишенькою на торті (і ці «щасливі вишеньки» вже стали фірмовим знаком – їх можна відвезти як сувенір, на удачу). А чи буде тут, в Ужгороді, якась «родзинка», тобто, своя «вишенька»?

– Обов’язково. У нас вже є задумки щодо «фішок», ну або «вишеньок», і, в тому числі, з приводу прилеглої території, цього затишного куточка міста. Мені дуже подобається Ужгород, це прекрасне місто, він дуже гарний, тут багато цікавих людей, і мені б хотілося, щоб цей заклад доповнив його атмосферу. Чекаємо в гості! 

1978

Будьте першим, додайте коментар!

Залишити відгук