Горе від кампанії

З  наближенням дня голосування все нав’яз­ливішою стає реклама політичних партій та окремих кандидатів в народні депутати. Вона лізе зі всіх щілин, креативники що є сили стараються вигадати «щось отаке», аби переплюнути колег, які обслуговують конкурентів. Приватні компанії вже, певно, ображаються, бо їм не знайдеться жодного вільного білборда: зі всіх на нас дивляться «лагідні очі» чергового кандидата в парламент. 
У передвиборчому угарі кандидатам навіть на думку не спадає, що засилля їхніх обличч на вулиці, може, й змусить людей їх запам’ятати, але симпатії не додасть.
 Скажу за себе: поряд з офісом, де розташувалася наша редакція, хтось масово розклеїв агітплакати з одним із кандидатів у нардепи в Ужгородському окрузі Андрієм Сербайлом. Після того, як доводиться щодня по десятку разів проходити повз цю «стіну пошани» однієї людини, я мимоволі почав недолюблювати кандидата. Не тому, що пан Сербайло зробив мені щось погане. Просто дискомфортно почуваєшся, коли в тебе пильно вдивляються десятки й десятки однакових очей. 
Утім це ще нічого, як порівняти з тим, що зробили з Виноградовом співробітники штабу Івана Бушка. Там кандидат у прямому сенсі всюди. На білбордах, сіті-лайтах, дивиться майже з кожного міського вікна. Та й виїхавши з Виноградова, не матимете спокою від пана Івана: супроводжуватиме у подорожі аж до меж округу, в якому балотується. Схожа ситуація й на Тячівщині з Рахівщиною. Щоправда, там кожному, кому довелося проїжджати в цей період райони, ніколи не викинути з голови обличчя вже іншого кандидата від Партії регіонів – Михайла Шелевера. 
Інде в округах, на щастя тамтешніх кандидатів, такого засилля одного претендента не спостерігається. Хоча політичної реклами, звісно, однаково вистачає. 
Намагання за всяку ціну переконати виборця зі щита чи розтяжки, зрештою, призводить до чудасій. Так, на Іршавщині розвісили білборди з танками часів Великої Вітчизняної війни, на яких написано «За Бушка». Білборд з двома словами викликає купу запитань. Може Бушко воює в Україні, де керує його ж партія? Чи, може, справді асоціює себе зі Сталіним, копіюючи гасло радянських солдатів «За Родину, за Сталина»? Або ж підтримує заїзд радянських танків спочатку на Закарпаття під час війни, а потім транзитом через область, коли «демократизували» Угорщину та Чехословаччину? 
В Ужгороді дивують нові білборди Василя Ковача – ще одного кандидата від Партії регіонів. Величезне лице головного енергетика області й очі, які дивляться просто на тебе, лякають і вимагають поцікавитися: та що ж ти хочеш від мене? Втім це суб’єктивно. А от що справді дивує, то це освітлене місто за його спиною, яке, очевидно, має символізувати плідну роботу Ко­вача (нагадаємо – керівника «Закарпаттяобленерго) на благо ужгородців. Зважаючи, що в Ужгороді нормально освітлені хіба що центральні вулиці, а лише в середині літа «Закарпаттяобленерго» вирішило перелякати Ужгородську міську раду й на день вимкнуло ліхтарі й світлофори від енергозабезпечення, такий білборд викликає щонайменше здивування, а взагалі – роздратування. Недарма в Інтернеті майже відразу з’явився малюнок, на половині якого зображений білборд Ковача, а на другій – повністю чорний прямокутник. На першій частинці написано: «Так місто бачить Ковач», на другій: «Так місто бачать ужгородці». 
Питання викликає й слоган Сергія Ратушняка «Або ми, або олігархи», яким також щедро заліплений обласний центр. Чого кандидат, який є одним з найбагатших людей міста й невтомно дерибанив Ужгород, коли був мером, вирішив, що ближчий до «нас», ніж до «олігархів», міг би пояснити хіба що він сам. Та й то навряд чи переконливо. 
Скандали, пов’язані з рекламою, зашкалюють у Михайла Шелевера. У бажанні довести виборцям, що його підтримують відомі тячівці й рахів’яни, кандидат розвішує в усьому окрузі свої фото з певними діячами. Подеколи навіть «забувши» запитати діячів, чи вони взагалі його підтримують. Зрештою, це призвело до чималого конфузу. Учасники гуцульського гурту з Рахівщини, родина Ерстенюків, вельми подивувалася, побачивши на батьківщині білборди, на яких повідомлялося, що вони, Ерстенюки, – за Шелевера. Обурені музиканти написали заяву голові ЦВК, зазначивши, що згоду на рекламу не давали, а самого Шелевера не підтримують, тож розцінюють «табли» як провокацію. На жаль, відповіді ЦВК не дала. Принаймні в ЗМІ вона не з’являлася. А нещодавно в Шелевера трапився ще один конфуз – розтяжку з агітацією на його користь розмістили на паркані цвинтаря. Гасло «Руїну подолано – стабільності досягнуто» на тлі могильних хрестів виглядає особливо неоднозначно. 
Кому вигідні численні білборди на вулицях і вздовж трас, важко сказати. Точніше, зрозуміло, що вони вигідні власникам щитів, друкарням, дизайнерам. Але й разу не доводилося чути від політичних технологів, що ця реклама однозначно впливає на вибір – це принаймні суперечливе питання.      
Утім не лише на зовнішню агітацію звертають увагу кандидати. Останні кілька кампаній велику увагу намагаються приділяти Інтернету як найсучаснішому засобу комунікації, до якого залучається все більше людей. Але й тут часто виходить за принципом «хотіли, як краще, – вийшло…». 
Прямого спілкування в мережі боїться абсолютна більшість політиків – як обласних, так і загальноукраїнських. Тому відстоювати свою позицію вони доручають спеціальним коментаторам, які повинні створювати видимість популярності кандидата в Інтернеті. Це перетворило обговорення політичних новин на сайтах у паскудство: «заслані козачки» в запалі захисту своїх «роботодавців» перестали навіть помічати, що, крім них, нікого в обговореннях і не залишилося – звичайних читачів не цікавить, хто з команд проплачених коментаторів здобуде перемогу. 
Нині ця тактика популярна в закарпатському Інтернеті. На кожному сайті тусуються такі коментатори, щоб з приводу й без приводу нагадувати про свого шефа. Нещодавно на всіх інформаційних ресурсах люди під різними псевдонімами затято стверджували, що один із кандидатів в Ужгородському окрузі насправді – лідер перегонів, хоча соцопитування заносять його до аутсайдерів. Як претенденту на мандат можуть допомогти замовні коментатори в Інтернеті – ще одна з численних загадок, які так щедро дає передвиборча кампанія. 
А об’єднує всіх таких кандидатів лише одне – вони реально повірили, що можуть здобути підтримку виборців засиллям хитромудрих політичних технологій, бо ми – таке собі стадо, готове повестися на яскраву обкладинку чи гучне гасло. І воліють не думати про те, що політтехнологи – не чарівники. Вони здатні хіба що окреслити позитивні якості кандидата й підштовхнути кампанію в якомусь кращому напрямку.
 Але якщо політик не хоче зустрічатися з людьми, не має, що їм сказати, а то й уважає їх негідними спілкування, такому не допоможе ні мільйон білбордів, ні проплачена підтримка в Інтернеті, ані хитромудрі маніпуляції свідомістю.