Петро Мідянка: Берегівський район та угорські сентименти

Uzhgorod.in  8 August 2020 21:59  60215156 0217416

Петро Мідянка, спеціально для Varosh висловив кілька тез щодо етнічного співіснування на Закарпатті:

"Почну з того, як мандрівний дяк і філософ Сковорода випивав у Токаї. В Токайському підгір’ї йому було добре. Споживав родзинки прямо з виноградної лози, ходив у прядивній сорочці й медитував про «сродну працю».

Мої дід і батько в Угорщині не випивали, вони складали в Боттоні й Бейкешчабі на мажі пшеничні снопи. І я й по сьогодні скидую сіно тими вилами, які привіз батько з Мезегедєша, мав їх у руках і сьогодні. Прадіди були угорськими громадянами, тримали греко-католицьку віру, утримували уніатських канторів і попів, платили коблину (натуральний церковний податок).

Батько не був якимось мадярофілом, у високих роках питав мене про переміну влади і казав,що край, де ми живемо, – угорська земля. Я не міг не вірити його блакитним очам і натрудженим рукам лісоруба. Я ставав на його великі ґумові чоботи й він мене колисав на ногах, але ніколи не цілував і не пестив. У горах було не до сентиментів.

Свій інтерес до угорського народу, до його побуту й звичаїв, світської й церковної культури я отримав од няня. Йому я не «таткав» і не «папкав».

Вже далеко пізніше, будучи в гостях у священика й письменника, колишнього посла Сойму Карпатської України Юрія Станинця, ми сиділи за столом. Їмость (оньока) Маргарета почала говорити до мене угорською мовою. На це отець Юрій зауважував супружниці, що пан учитель з Верховини й по-мадярськи не говорить. Паніка продовжувала по-своєму. Вона була переконана в тому, що вся інтелігенція в Закарпатті має говорити угорською мовою: як Ерделі, Фединець, Лінер, Віттенберґ, Коцка…

Один раз на життя я мав з угоркою конфлікт у черзі за кавою в совковій тячівській кафешці. Був молодий і нахабний, і пхнувся поперед жінки в чорній хустці, в окулярах і драповому пальті. На що вона зневажливо зреагувала: «Ти, вонячий гуцуле». Так до ґоїв не зверталися навіть ізраеліти, котрі жили поруч. Середню освіту я здобував у Хусті, вищу в Ужгороді. З Лугу сідав на рейсовий автобус, у Тячеві пересідав на дизель-поїзд, у якому люди говорили угорською та румунською мовами. Угорська превалювала за Виноградовом і до самого Ужгорода. Деканом філологічного факультету на той час був професор Петро Миколайович Лизанець, українець з Ізвора (Родниківки) на Свалявщині. Українець, який в угорському поселенні Берегівщини вивчив угорську мову,  захистив докторську дисертацію по угорських говірках Затисянщини й заснував не тільки кафедру в Ужгородському університеті, а й цілий центр гунгарології на «віллі Бродія» в Ужгороді. В університеті я його не долюблював як декана, але після завершення освіти він мені шляхетно подава руку на Корзо і я захоплювався паном Лизанцем, як Галасом і Ніколаєнко. До речі, він єдиний живе ще з блискучої діалектологічної когорти університету.

Споза вивчення угорської мови приїхав навчатися в Ужгород з Києва Михайло Юнгер. Згодом він стане дипломатом Посольства України в Будапешті й організує мені не тільки запрошення в угорську столицю, але й організує творчий вечір у Самоврядуванні українців Угорщини. На резиденції Посольства в Буді ми будемо дзвеніти бокалами на Схід, в бік України й вигукувати: «Будьмо ж, гей!»

Ніколи не забуду свою нічну розмову по дорозі в гуртожиток з міста з Дьордем Дупком, який потім очолить КМКС. Юрій мені першим розповідав про трагічні сторінки угорської історії. На літстудії читали вірші Шандор Імре з Тячева, дуже делікатний і витончений Шандор Горват.

У книгарні «Дружба» я купував туристичні книжки про Угорщину, альбоми художників, котрих чудово видавало видавництво «Корвіна», в Україні як щось і було подібне, то під ідеологічним соусом.

Ніхто не думав про сепаратизм, але всі знали наші історичні взаємини.

Колись я мав поетичну зустріч з абсольвентами Берегівської гімназії, при вході до якої вмонтовані пам’яткові таблиці Федору Потушняку й Василеві Пачовському. Чомусь берегівські угорці їх не обливали фарбою, але чудово відреставрували занедбаний будинок королівського суду.

Дотріанонська адміністатура Угорщини  була достатньо компактною й зручною, хоч мала великі за площею комітати – Мараморош і Земплін, Береґ, центром якого був Береґсас, в основному залишився в сучасній Україні. В Угорщині залишилася незначна його частина, про що свідчать назви Береґшурань, Берегдароц. Частина Сатмара залишилася в Румунії. Від Саболча до України відійшло одне село Саловка. Тому в сучасній Угорщині існує область Саболч-Сатмар-Береґ.

Про це ми говорили з нині покійним професором Іштваном Удварі, що заснував у Ніредьгазькій вищій педагогічній школі ім.Бешшені кафедру україністики й русиністики. З Удварі я мав переписку поштову не віртуальну.

Якби в Києві добре знали про ці речі, то було б поменше скандалів навколо угорської національної меншини не тільки в Берегівському районі, а й південних Ужгородщині, Мукачівщині, Виноградівщині, Вишкові, Тячеві, Солотвині.

Історично був близьким до адміністративного поділу Угорщини й церковний, що включав у себе деканати. У випадку сучасного Закарпаття – це адміністративний устрій МГКЄ, тобто Мукачівської Греко-Католицької Єпархії.

Молоді хлопчики, децентралізаційні експерти, не знаючи латини, угорської мови виступають у ролі кравців з холодними ножицями. Тому виходить дурнувата колотнеча не тільки з ОТГ, такими собі удільними князівствами й князьками, але з ширшим районним підпорядкуванням типу Тячева й Рахова.

Часова тяглість багато чого поміняла в самоврядному управлінні, але не поміняла історичної пам’яті. Як писав Антоній Годинка, василіянин, фаховий історик Пейчського університету, він же «сокирницький сиротюк», що Підкарпаття постало «самоуправним міхірьом».

Україна як метрополія, достатньо обсяжна в Центрально-Східній Європі має безліч проблем у державному управлінні, дипломатії, освіті.

Що можна говорити про вивчення чи опанування державної мови нацменшинами, коли державний освітній  Стандарт української мови і літератури не витримує ніякої критики.

І знаний фахівець методики викладів української мови літератури пише, що з тим державним стандартом моя поезія «фуфло». Поезія, відзначена найвищою державною мистецькою нагородою.

Як на такі справи дивиться народ з давньою державотворчою історією, з рудиментом імперської ментальності? Тим більше носій мови, якої ніхто не розуміє в Європі, мови аглютинативної. Але дбайливе ставлення цього народу не тільки до Петефі, Аді й Чоконаї, але й до тих же Кароя Балли, Магди Фюзеші, згадуваного вже Шандора Горвата з Підкарпаття. Їх гасла: «Hungaria semper libera», «Extra Hungaria non vita est» говорять українцям багато про що,тим більше закарпатським українцям, що носять у портмоне «утлевел».

Цей народ гуртується в демократичних країнах. Ніхто не рушає його храми в Клуж-Напока й пам’ятник Матяшу Корвіну. У русинському селі Коцур у Сербії угорці вільно говорять по-русинськи.

Наша історична толеранція – не від пендрика й пір’яників – жандармів, навіть не від міфічного «gens fidelissima» Ракоція, вона заснована на столітніх міжетнічних контактах, що почасти стираються то радянізацією, то такою українізацією,про яку влучно казала лиш тьотя Мотя в «Мині Мазайлі» Миколи Куліша.

Не гасімо вогонь вогнем.

Бо коли в Угорщині на 65 кілометрі від Будапешта, вертаючись з Італії, з’їв жменю шкварків у «вендеґльові», то я відчув реальну близькість Підкарпаття. Про нього люблять говорити угорські радикали, що не Україна, як Ердель не Румунія і Воєводина не Сербія

В угорській мові є гарні слов’янські запозичення «сомсийд»-сусід і «борат»-друг чи брат. На цій землі домівки угорців і могили їх предків. Тільки в Підкарпатті на Україні угромовні написи на надмогильних плитах: у кожному містечку й містах більших, не лиш Севлюш і Береґсас".

Post comment

Users posting offensive comments as to other participants of discussion will be banned by moderator without prior warning or explanation. The information related to these users may be provided to law enforcement authorities upon relevant request.Links and advertising messages are prohibited in the comments!

No comments