#дужедівчачийпост

Він стояв поодаль, мовчазний, з сумними очима. Чи не сумними? Тяжкими, радше. Задумливими і сповненими тривоги. 

Поруч із ним – два товариші, бойових друга. Плечі – розпрямлені, мужня статура та сміливі рухи. 

Знаєте, той день я не забуду ніколи. Від тяжких новин та горя раз по раз, шматок за шматком лупається серце. І гризе почуття провини. Що недостатньо допомагаєш, докладаєш мало зусиль та не можеш нічого зробити. 

Той день назавжди буде зі мною. 

Я ніколи не бачила таких очей. Я ніколи не бачила такої сумної усмішки. 

Я не розуміла тоді, ЩО саме є причиною.

Усвідомлювала, який жах довелося пережити Їм там, через що довелося пройти і що здолати. 

Тоді, мабуть, я вперше неусвідомлено подумала про сутність Чоловіків. І про те, хто ж це він – Справжній Чоловік….  

Вони повернулися, живі-здорові. НАШІ.

Майже місяць полону.

Затхлий підвал, чи то гараж, чи то ангар. Велетенська тяжелезна гиря, кайдани, бетонна підлога. Моральні тортури: "Ти нікому не потрібен. Тебе кинули. Ти – загарбник". І так щодень. Щодень одна і та сама пісня.

.

.

Фото – УкрІнформ

А до полону – страшезна трагедія: загибель друзів і неможливість принаймні забрати тіла. І повідомити рідних про біду. Вони до останнього не знали, чи шукають їх, не було відомо, чи батьки в курсі, що вони залишилися живі… І чи шукають їх… чи буде порятунок. 

Роздуми… І спогади… І постійно – імена трьох наших Героїв.

Мені випала честь подарувати квіти нашим хлопцям…Я ніколи не забуду ці гортензії… Такі незвичні, практично без запаху, квіти… Схвильовано тримала їх і переживала, аби зуміти підійти до Героїв і сказати хоч декілька слів. Точно, чарівні домашні гортензії…

Фото – Сергій Гудак

Чекаємо.. Схвильовані обличчя із надією дивляться по обидва боки набережної… Нетривалі розмови, зіжм’якані хустинки і стеблі квітів.. Очікування. Приємне очікування.

І ось воно. Приїхали. Щаслива наречена, щаслива мама, щаслива тітка, щасливий батько, щасливі рідні… 

Очі нареченої одного із Героїв я теж ніколи не забуду.

Фото – Сергій Гудак

Скільки в них було всього: непоєднуваного водночас. Але було одне, що рятувало, впевнена. Це віра! Віра у те, що із її коханим усе тепер буде гаразд. І ці обійми – їх перші після полону обійми – назавжди спливатимуть у пам’яті. І таке щастя за них – за цих щасливих закоханих. 

.

.

.

.

Фото – Сергій Гудак

Інший – стоїть поодаль. До нього підходять мало.

"Саш, ондо, іди до іншого Героя!". Тремтячи – підходжу. Підходжу і ніби заклякла. І ці гортензії ледь не вислизають із рук. 

"- Дякуємо Вам, Славо. Ви – наші герої!

– Ви знаєте як мене звати? 

– Та ми практично все встигли дізнатися. І дуже хвилювалися. Раді вітати вдома!

-Дякую. – і опускає очі"

Ось такий короткий діалог. Чи те, що вдалося запам’ятати. А за мною – уже вишикувалася черга охочих обійняти Героя вдома.

.

Фото – Сергій Гудак

Відходжу і аж трясе. І сльози виступають. Але плакати не можна – вони ж бо живі. І на рідній землі. 

Тремчу. І ось знову ці очі. Погляд, який назавжди буде у пам’яті. Погляд Мужчини. У такого можна закохатися.

Фото – Сергій Гудак

Для нього гортензій – нема, до мене його привітали квітами. Але все ж підходжу.

Фото – Вікторія Жуйко-Сабо

" – Можна Вас обійняти? Ви наш герой і ми вітаємо на рідній землі!

– Можна… Дівчино, та ви тремтите більше за мене!", – із гумором говорить до мене. 

І тут "Остапа понесло". Починають зрадницьки капати сльози… 

Воістину, Героїчний військовий не боїться дула автомату чи ворожих "Градів", а от журналістів із їх камерами, фотоапаратами та дурними запитаннями – ух, як вогню. 

Переконалася у цьому після історій із Героєм Юлієм Мамчуром, а тут – із нашими хлопчиками – побачила на власні очі! 

Фото – Сергій Гудак

Стаю поряд із Валерієм Васильовичем (дякую безмежно за все! За порятунок і піклування про Героїв, а особисто – за підтримку!).

Нетривала прес-конференція (про яку сказано, написано, зафільмовано і сфотографовано уже чимало) і таке саме (трошки триваліше) особисте спілкування – я починаю плакати по-справжньому. Бо потрохи приходить усвідомлення тієї мовчазної сумної усмішки Героя. І не дай Боже нікому пережити таке! Не дай Боже!…

Фото – Янош Немеш, УНІАН

…Ще трохи говоримо про подальшу реабілітацію Героїв, про відновлення документів, про звільнений Слов’янськ. І раз по раз поглядом проводжаю кожного із трьох наших Героїв. Вони із рідними і близькими їдуть додому. І подумки, всоте, дякую їм. Дякую за все. За те, що вони є.

"Повернулися. Зустріли. Живі. Ще не зовсім здорові. Але живі. Наші. Герої. Після всього, що пережили, дай Бог стати на ноги. І, впевнена, бути ще сильнішими. Емоції переповнюють: позитивні, хвилюючі, відчуття гордості. Хлопчики наші, рідні, спасибі Вам. За сміливість. і за захист Батьківщини".

.

Фото – Сергій Гудак

Фото – Янош Немеш, УНІАН

Микола Копчанський, В’ячеслав Пономаренко та Антон Шимко. Кожен закарпатець має знати ці імена. Хлопці пережили полон недолюдів. Місяць нелюдських умов та поведінки (більше – тут). Дякую за те, що залишилися Чоловіками. І витримали – зміцнили характер. Наші Герої. 

відео – із 54 сек.

Фото – Вікторія Жуйко-Сабо

"Героям живим – прірва роботи. 
Героям загиблим – славна тризна!
Але, для початку, визначись хто ти.
І що для тебе твоя Вітчизна!" (с)

Зима, що нас змінила. Літо, що нас зміцнило…

Україна змінилася. Українці змінилися. 

Ужгород – нині моя по-справжньому мала Батьківщина – як на мене став іншим… А після першого Прощання з нашими загиблими на Сході Героями – тим паче…

Вони – загинули… За нас усіх. За наше мирне небо тут – у мирному Закарпатті, у рідній Україні… Вони – саме ті полеглі Герої, яких не змога було одразу забрати… Бо ж живих забрали у полон…

Фото – Сергій Гудак

Такого Ужгорода я ніколи не бачила, такої тиші – ніколи не чула. Повітря було таким густим, що його можна було різати ножем… День сліз. Як сказала Галина Ярцева, "день таких різних сліз"… 5-годинне прощання із Сергієм Мартином та Олександром Попадинцем (на Перечинщині ховали Михайла Кулю)… Теплий день.. Багато сліз.. І мовчазна тиша. А люди ніби стали… добрішими. Ні, чуйнішими. І готовими до взаємодопомоги. Ці три імені теж повинні пам’ятати усі закарпатці! Наші Герої. 

Першим загиблим на Сході закарпатцем був Борис Середа – ще до "офіційного" початку АТО… Уже в АТО застрілений підлим снайпером – Роланд Попович (етнічний угорець, який до останнього боронив неньку-Україну)… Василь Наливайко та Віталій Бєліков, який служив на Закарпатті. Олексій Калинюк… Вільгельм Штольцель (з Віллі довелося бути знайомою особисто… Такий світлий і розумний хлопчина… “Боятися потрібно не смерті, а порожнього життя”)… Дмитро Георгієв – Герой, який допомагав там, на передовій. Боронив, охороняв, був надійним плечем хлопцям у бою, і нашим "вісником" того, що волонтерська робота тут, на Закарпатті, – не марна… Василь Балог… Тепер на Пагорбі Слави в Ужгороді – чотири свіжі могили… Станіслав Кіш… Михайло Тимощук… Василь Мартинюк… Олег Тюріков… Альберт Падюков… Віталій Гопонько…  Руслан Рущак – родом із Міжгірщини… Михайло Марфич – рахів’янин…  Володимир Гафич… Ті, що служили на Закарпатті: Юрій Білобров… Володимир Чорноус… Володимир Корнєв… Олег Реготун… Сергій Коренівський…

*за уточненими даними від Закарпатського ОВК наш край плаче ще за 4 бійцями із 128 окремої гірсько-піхотної бригади… Сергій Кузьменко із Батева та Юрій Соколачко з Іршавщини, а ще за тими, що служили на Закарпатті: Олександр Попов  та Олександр Мамлай… ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

Фото – Сергій Гудак

У моєму серці – незборимий біль… І шалене відчуття утрати… Йдуть найкращі… Найсміливіші… Справжні Чоловіки… Спіть спокійно, Герої. Вічна пам’ять, шана та вдячність!… Співчуття рідним…

"Небо падає" Ви його тримайте там, згори!… 

Фото – Сергій Гудак

Самій стало страшно… 25 імен… Страшно, бо пам’ятаю… Робота – скажете ви. Ні, це усвідомлення того, що не можна забувати. Не можна забувати ціну. Не забувати, що загиблі на Сході  поклали голови за кожного із нас. Понад сотня – Небесна сотня – загиблих на Майдані… вони змагалися за краще життя, за Україну – для кожного із нас… 

Полеглих не можна забувати! І щоразу, коли Ви вітаєтеся до мене "Слава Україні!" і чуєте у відповідь "Героям Слава!", знайте – ось частина тих Героїв, яких славлю я і вічно пам’ятаю! 

Герої живі, яким слава, – це Волонтерська сотня. Зокрема, закарпатська, Руху підтримки закарпатських військових. Такі віддані волонтери-чоловіки, але все ж кістяк – наші дівчата, мужні Жінки – такий надійний тил. Я захоплююся ними! Прагну бодай на крапельку походити на них: сміливих, щирих, небайдужих, бойових, вірних! Вони знають про кого йдеться. Це НЕЙМОВІРНІ люди. Ті, які вселяють віру, надію і впевненість у наші сили, бо "Разом – сила!". Я дуже щаслива, що знайома з ними! І що мені (і усій патріотично налаштованій молоді!) є на кого рівнятися!

Чоловіки-волонтери – тут роблять величезну роботу. Є ті, хто дуже хоче на передову, але з різних причин не може бути там… Тому і вдома докладає максимальних зусиль задля кращого майбутнього. 

Це – доровольчі загони, які боряться за Україну. Яким не важливий статус, не важливі посади, їм болить доля України!

Це – і мужні вояки, які повертаються із полону.  І наші військовослужбовці – різних підрозділів, спеціалізацій… Всі справжні Чоловіки. 

Ще один момент, коли я зрозуміла, що думаю про ось це поняття "Справжній Чоловік", – це зустріч на рідній землі наших прикордонників, які боронили Східні кордони.

Перша зустріч – у Чопі… Прапор на патику. Цукерки від діток. І "підкидання" командира – на руках.

.

.

Фото – Сергій Гудак

Друга – повернення однокласника і батька однокласниці – такий хвилюючий момент і такі щемливі емоції. Зокрема, і гордості за наших людей. Саме тут ми зрозуміли справжню цінність дитячих малюнків та "сувенірів" зі Срібної землі… Наші хлопчики вважають їх за оберіг… Ніколи не забуду, як мужній вояк дістав каску, прибрав підкладку і дістав… складений учетверо (а може і більше) дитячий малюнок… До сліз.

Фото – Михайло Бублик

.

.

Фото – Сергій Гудак

Третя – найбільш хвилююча.  Східний Кордон.. Прикордонники із Рідного Чопа… 2 місяці – у "котлі", на справді "палаючому" Східному кордоні… Тричі зустріч відкладалася: 19.00, 20.00, 21.00… і ось – вони ВДОМА!

Фото – Сергій Гудак

На цій зустрічі зрозуміла ще одне – таки є у нас справжні Солдатські Матері: "Два місяці не говорив мені, де він є. Казав, що під Києвом. А я все знала, я відчувала. Не могла спати – весь час снився Луганськ. І сниться жахіття: бездиханне тіло солдатика, і два українські прапори обабіч. Я ніби йду повз і волаю сама до себе, – ні, це не він, це не мій Кирило. Отак і прокидалася від того, що кричу… Але вже все – вже легше, уже буде вдома. Я не шкодую, що він був ТАМ. Він повертається Мужчиною", – каже із хвилюванням та гордістю пані Наталя.

А ще зазначає, що вірила у нього завжди, вірила, що він живий і знала, що її віра допомагає йому на передовій. 

і є справжні Мужчини… Хай йому лише 20-ть… Кирило: "Там (на Сході) є багато людей, які потребують нашої допомоги. Хто допоможе? Хто як не ми?.." Це нейомвірні емоції… 

.

Фото – Сергій Гудак

До слова, тут, у цьому загоні тих, хто повернувся, – мій друг дитинства. Той, із яким ми разом возили санчата взимку, гасали двором, перемахували через паркани і "тирили" сусідські абрикоси. Тезка. А тепер я дивлюся на нього… Такий дорослий. Ці очі. Ці емоції. Але перед рідними – ні сльозинки… Лише мужньо стискає м’язи на вилицях… Так шкодую, що свого часу обірвався зв’язок і спілкування. Герої.

Фото – Сергій Гудак

Господи, дякую, що зберіг Їх! і молимося за наших ТАМ, тих, хто береже наше мирне небо ТУТ!… Боже, борони їх, борони Україну!…

Фото – Сергій Гудак

А нещодавно почалося пекло Ілловайську… Я відчувала, що ВОНИ там. Ті, для кого ми найвеселішим гуртом збирали кошти і обмундирування. Відчувала, коли дізналася, що з ними обірвався зв’язок. Я вірила, що все буде добре. Вірила в них. Оточення, Гради, міномети… Але вирвалися. Живі і неушкоджені. Ще і посилку нашу отримали. ГЕРОЇ, чуєте, ви ГЕРОЇ! 

Там же, у пекельному вогні Іловайська був і Володимир Парасюк… Ще з часів Майдану – мій Герой… Справжній: Людина, Чоловік і Патріот. Перше повідомлення від його імені, написане його сестрою Іриною… Я не змогла з першого разу прочитати. Я побялася – дуже злякалася… Коли поранили Героя Семена Семенченка, остаточно зрозуміла, як сильно ТЕПЕР вірю в Бога.  І щодня молюся. І от потім це повідомлення. Володя в Іловайську. На зв’язок виходив, поранений в ногу… Розбився телефон… Друге повідомлення, третє.. Немає зв’язку. Він ще досі в Іловайську. Ледь чи не щохвилинне оновлення сторінки, стрічки новин… Спочатку озвався Борис Філатов – Володя Парасюк ЖИВИЙ! Поранений у голову і контузія…АЛЕ ЖИВИЙ! Уже в Дніпропетровську. І аж від душі відлягло, серце замерло…. І от Семен і Володя – в одному госпіталі. "Встретились два одиночества"… ГЕРОЇ! Нехай видужують – такі люди потрібні Україні! Справжні Чоловіки – сміливі і відважні! Таких мало… дуже мало! Боже, бережи наших патріотів!

До слова про Героїв: в одному погляді нашої Героїні-льотчиці Надії Савченко більше сміливості, ніж у роти ворожих десантників! А відданості та відважності Героїні Ірини Довгань стане на всіх "вежливих человечков"! Не кожен зможе впевнено, на усю країну у прямому ефірі звернутися до зрадника: "Мне сегодня было неприятно дышать с вами одним воздухом"!.. (відео передачі – тут).

Ми переможемо, бо за нами правда! і з Нами Бог! Гордо піднята голова! 

Так, зараз складно. Але ми впораємося! І переможемо. Бо тільки РАЗОМ – СИЛА! 

"Я за тебе молюсь, український солдате,
Я за тебе боюсь, хоч не я твоя мати,
І благання я, шлю до високого неба,
Ти залишся ЖИВИМ, більш нічого не треба"…

Фото – із ФБ Антоніни Матвієнко

Чому ж #дужедівчачийпост? До чого ці численні згадки про роздуми над сутністю Справжнього Чоловіка? 

Так сталося, що у реальному житті (у сфері того, що стосується особисто мене у тій чи іншій діяльності) моє наївне й ідеалістичне розуміння Справжнього Чоловіка  – раз по раз розвіюється як пилюка на вітру. У моєму розумінні Мужчина – сміливий, мужній, той, що не боїться постояти за себе, за рідних, за друзів, за землю, за батьківщину, за ідею… Щирий, Чесний, Готовий на Вчинки, і відповідає за свої слова. А не просто "сотрясает воздух" черговим набором літер. Добрий та відкритий. Той, котрий має сміливість говорити правду. Якою б вона не була. І говорити в обличчя. В очі. Прямо. Все як є. Жінки сильні – вони витримають. А правда – вона як повітря. Без неї немає життя. Обожнюю щирість (якою б вона не була), відкриті серця та справжність! А найбільше лякає невизначеність. І ось те, що я бачу (зараз мова ДАЛЕКО не про вояків, Героїв – полеглих і живих) – часто не чоловіки, а прості плазуни (у російській, нічого не подумайте, просто слово влучне – "пресмыкающиеся"). Плазуни і боягузи. Злякатися дівчини? Злякатися сказати правду? Ну, вибачайте… Це сюр. Одного разу випалила у вирі емоцій одному старшому представнику чоловічої статі: "Нічого водити нас за ніс. Якщо ви чоловік, то майте сміливість сказати правду, все як є". Образився. До мого великого подиву. Ненавиджу лицемірство і брехливість. Мабуть те, що не простила б. Я – за щирі емоції і відкритті прагнення, почуття, устремління і плани. 

 А мої близькі  друзі, котрі, дякувати Долі і Богу, є у мене… Вони таки Мужчини. І це винятки, які, на жаль, підтверджують правило. Чи, радше, підтверджують прикрий досвід недалекого минулого.

Чесно? Після отаких особистих, а тим більше у сучасних умовах і через призму пережитого, проблем – опускаються руки. Справжні Чоловіки ходять десь не по тій землі, що і я… Або просто – смуга життєва така. Невизначеність, роздоріжжя, купа знаків питань.. І того, що у такий складний для Держави та всього улюбленого українського народу час доводиться ось це ось "воювати із вітряками". Я так не хочу. І не можу. Легше в очі сказати: "Ти – неспроможна. Ти – не подобаєшся. Ти – невигідна", стерпиться, обдумається. А оці жеманні посмішки, криві дзеркала і обіцянки-цяцянки із вічними "завтраками" – ні до чого хорошого не ведуть. Хіба до краху. А тут – уже як хочете, як знаєте – чого. У кожного своє. 

І справа зовсім не у "воював-не воював", мова про те, щоб у будь-яких життєвих обставинах, при всіляких кризах та навіть радощах, залишатися Справжнім Чоловіком!

Ось на такому тлі глибоко "ІМХО"-вих переживань, і водночас пропусканні крізь себе кожної історії, можливо, навіть тих, із ким особисто не знайомий, – особливо помітно, що Мужчини – вони є. Вони є у сміливих волонтерах, у безстрашних солдатах і прикордонниках, у журналістах, добровольцях, активістах, деяких публічних діячах… У полеглих за наше Майбутнє…  У чоловіках, що оточують тебе, яких не "ламають" обставини і які "не прогибаются под изменчивый мир". 

І тому, з іще більшою силою ранок від ранку – беруся до роботи, із надією, що комусь вона таки приносить користь. А плетучи браслети – патріотичні – для благодійного аукціону, у кожен вузлик вкладаю віру у найкраще, у кожного із наших Захисників,  Молитву, Молитву за Україну, за кожного, хто стоїть за неї, охороняючи наше мирне небо ТУТ. 

Тільки нещодавно усвідомила, наскільки сильно люблю Україну. І щиро захоплююся українцями. "Люди, ви чудові".

Слава Україні! СЛАВА ГЕРОЯМ!!!

P.S. Так, люблю я мислити парадоксами. А хіба наше життя не суцільний парадокс?

І знаєте ще що. Ті, з ким знайома особисто, знають – мене слабо цікавлять ці всі особисті інтриги, "містєчкові войни", "скандали-расслєдованія", я люблю легкість і гумор…

І ніколи не думаю про жіноче особисте. А тут.. Аж страшно. Якби я коли-небудь таки захотіла заміж (що дуже і дуже навряд), воліла б, аби він був одним із них – Справжніх Чоловіків. Я таких бачила. Я бачила їхні очі, усмішки і сміливість, чесність, неуступливість, не зважаючи ні на що… готовність до вчинків, готовність віддати все, і навіть більше, аби воякам було легше (якщо це можливо у сьогоденних умовах). Справжні – вони є. Вони є, незважаючи на професію чи рід занять. Я просто бачила підтвердження, що вони існують. нехай – не знають мене, наші "всесвіти" не пересікаються, але я ж бо про них – справжніх – знаю =)  І ніколи, ЩЕ РАЗ НІКОЛИ, не хочу надалі мати справу із "плазунами" та прикрими боягузами.

Воістину, для того, щоб бути Мужчиною, мало мати первинні статеві ознаки. Потрібно відчувати різницю між Чоловіком і "особою чоловічої статі" – це дві різні речі. Однак, десь я це вже читала, хтось до мене про це вже писав.

Планувався трошки інший текст, який писала із 17 липня… Але обставини – вони щораз змінюються… І народилося ось таке – на багато літер і почуттів. ось таким вийшов #дужедівчачийпост…